Переглядів: 329

Як не заблудитися в хащах часткових справедливостей

«Нема миру без свободи та справедливості». Ці слова приблизно пів року тому сказала Роберта Мецола, голова Європейського парламенту, хоч ця думка насправді належить не одному авторові, а людській цивілізації загалом. Здавалося б, це однозначна аксіома життєвого досвіду. Проблема тільки в тому, що ми живемо в одіозний час, коли люди часто втрачають здатність розрізняти правду й неправду, добро і зло. А відтак навіть очевидні аксіоми сьогодні треба доводити.

Почну з висновку, який не лише для мене, а й для переважної більшості українців однозначний: у нинішній історичний момент без свободи для українського народу не буде сталого миру. Хтось може заперечити: а хіба у світі всі народи втішаються свободою? Як щодо курдів, тібетців чи уйгурів? Так, світ цей несправедливий, і тому народи виборюють собі свободу часом кривавою боротьбою. Адже богиня свободи виходить не з піни морської, як Афродіта, а з поту і крові тривалої боротьби.

Наприкінці 1970-х років у моєму 36-у таборі праці в Кучино на Уралі відбулася цікава дискусія між молодими українськими дисидентами і досвідченими упівцями, які відбували свій 25-літній термін ув’язнення. Усі ми вірили в те, що Україна стане незалежною, але упівці були переконані, що це автоматично означатиме війну з Росією. Я належав до тих, які хотіли вірити, що людство все-таки чогось вчиться: ну не може ж воно вічно ходити по колу! Що ж, виявилося, що може. Виявилося, що ми, молоді дисиденти, були таки надмірними ідеалістами.

Агресор зазвичай вигадує «високоморальну» причину для свого нападу. Так і сьогодні господар Кремля «бореться з українським нацизмом», претендуючи при цьому на роль рятівника світу. І з ним, як бачимо, радо погоджуються щораз численніші члени клубу Орбана. Їхня формула миру — це позбавлення українців права на свободу, справедливість і власну ідентичність. Отож виявляється, що у головах деяких політиків навіть очевидні аксіоми таки треба доводити.

Що ж, політичні інтереси тут зрозумілі: вони лежать на поверхні. Мене турбує інше. Всі члени орбанівського клубу в Європі належать — принаймні формально — до християнських. Тож я просто не уявляю собі, як можна, живучи в країні біблійної перспективи, забути про «досконалий закон свободи» апостола Якова, у якому люди мають перебувати. І той факт, що для християн свобода — це свобода у Христі, не змінює суті земної свободи. Бо свобода у Христі якраз і означає, що людина має природне право діяти згідно зі своїм сумлінням, тобто бути керованою тим духом, який перебуває у ній, а не волею диктатора. Або ж як можуть християни в деяких країнах Європи забути про Мойсеєвий подвиг виведення свого народу з «дому неволі», що стало парадигмальним зразком для звільнення кожного народу? Чи справді треба доводити, що свобода є засадничим елементом ДНК людського роду, без якого неможливий Божий лад, а значить і мир?

Проте, схоже, що сучасні обстоювачі миру сприймають мир як відсутність війни, а тому прагнуть чимшвидше замирити нас із московитами. Але це типова пастка для всіх пацифістів, і тут я знову подам ту цитату о. Юрія Щурка, на яку останнім часом посилаюся дуже часто: «Мир є наслідком Божого порядку… Мир — не відсутність війни, а позитивне поняття зі власним змістом… Божий мир не сумісний зі злом! Не можна толерувати гріх і говорити про Божий мир. Божий мир завжди є плодом відречення від зла і поєднання з Богом. Саме до цього чіткого вибору закликає Ісус словами про поділ (Лк. 12, 51). Або ми на стороні Бога, або ми вибрали сторону зла…».

За допомогою цієї цитати ми логічно переходимо до взаємопов’язаності миру і справедливості. І як мотто до цієї теми я наведу цитату з Маніфесту сталого миру, створеного групою українських громадських діячів, до підписантів якого приєднався і я: «Неможливо отримати мир ціною справедливості чи справедливість ціною миру. Сталий мир — це мир і справедливість одночасно».

У цьому маніфесті перелічена ціла низка передумов, які покликані відновити справедливість, порушену внаслідок агресії Росії проти України. Серед них є цілком очевидні: покарання за злочини агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид; відшкодування Україні з боку РФ завданих нею матеріальних та моральних збитків.

Це водночас — самоочевидні вимоги справедливості. Тому правильний висновок може бути лише один: ми не можемо побудувати дієву систему безпеки — тобто сталий мир — шляхом спотворення чи ігнорування цінностей, передусім — справедливості.

На підтвердження цього висновку я пошлюся на кілька цитат зі світу релігійної філософії, яка все-таки ближча мені, ніж політичні трактати. Так, у пророка Ісаї знаходимо передумови сталого миру і спокою: «І ділом справедливости мир буде, а плодом справедливости — спокій та безпека довічна» (Іс. 32, 17).

У першій половині ХХ століття Митрополит Андрей Шептицький, якому довелося пережити дві світові війни, також сказав: «Бо кожний розуміє, що мир, який не рахувався б із потребами народів і при якому народи вважали б себе скривдженими і ними б у дійсності були, не був би ніяким миром, а радше причиною нових чимраз гірших ускладнень і взаємних ненавистей, які мусили б довести до нових воєн» [т. ІІІ, с. 290].

А єпископ Десмонд Туту взагалі припечатав: «Якщо ви тримаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, то ви стали на бік гнобителя».

Недавно, виступаючи в Празі, голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров згадав слова Вацлава Гавела, які звучать напрочуд актуально: «Все, що відбувається, свідчить про те, що наш час вимагає вивільнити з ув’язнення такі сили, як архетипна мудрість; неповторний досвід світу; почуття справедливості; здатність дивитися на все чужими очима; особиста відповідальність; смак, мужність і співчуття; віра в таємницю й важливість конкретних вчинків, які, однак, зовсім не є універсальним ключем до порятунку».

Отож, віра у визвольне значення справедливості якраз і є «архетипною мудрістю і неповторним досвідом світу», на які ми й маємо сьогодні спертися. Врешті-решт, каже Ісая, «як земля вирощує свої рослини і як город вирощує своє насіння, так Господь Бог виростить справедливість і славу перед усіма народами» (Іс. 61:11).

Але, на жаль, не все так просто. Якби тут був ізраїльський мислитель Юваль Ной Гарарі, він би мене застеріг: «Віра в абсолютну справедливість призводить до відмови визнати складність реалій цього світу. Вимога абсолютної справедливості неминуче призводить до нескінченних війн. За всю історію людства не було укладено жодного мирного договору, який би не вимагав компромісу або який би забезпечував абсолютну справедливість».

Здавалося б, реальність типових екзистенційних конфліктів це цілковито підтверджує. Так, російсько-український конфлікт є конфліктом ідентичностей з нульовою сумою, а тому не може бути вирішений у принципі. Не можна поєднати, з одного боку, прагнення українців зберегти свою свободу і державну незалежність, а з іншого — прагнення Росії відродити свою «велич» і свою імперію. Те, що справедливо для одних, буде несправедливістю для інших.

Таким самим екзистенційним конфліктом є й конфлікт між ізраїльтянами та палестинцями. Прагнення ізраїльтян зберегти свою державність на території, що звалась Палестиною, суперечить прагненню палестинців «тих ізраїльських зайд» звідти цілковито вигнати. І знову те, що справедливо для одних, буде несправедливістю для інших.

Або ж уявімо собі, що сталося б, якби після своєї поразки нова російська влада видала Путіна міжнародному трибуналу. Суд над ним був би апофеозом справедливості для українців. А для нерозкаяних ро-сіян? Їх же постійно вчила пропаганда, що «Захід проти них і прагне занепаду Росії». Отже, обвинувальний вирок Путіну був би для цих нерозкаяних росіян лише підтвердженням цієї «зловорожості», став би підставою для національного приниження. А це почуття неминуче призвело б до реваншистських настроїв.

Тому ми розуміємо, що всі справедливі кроки щодо росі-йських воєнних злочинців ма-ють передбачати ще одне: моральне покаяння російського народу, його повне зречення імперських настроїв й заміну концепції імперії на концепцію національної держави росіян. Саме тому згаданий Маніфест сталого миру формулює ще одну передумову цього миру — деколонізацію та подолання тоталітаризму в Російській Федерації. Але природа екзистенційного конфлікту цього прямо не передбачає, тож питання залишається.

Що ж, я згоден із тим, що абсолютна справедливість є лише в Бога, тоді як людська справедливість завжди є частковою. Але цей висновок не має призводити до релятивізму: мовляв, усі по-своєму справедливі і всі несправедливі водночас. На осі між абсолютами справедливості і зла людська справедливість завжди може бути ближче чи далі до цих полюсів. Зрештою, земна справедливість може також бути однозначною, і люди мають у своєму розпорядженні її мірило: це — Декалог. Божі заповіді стверджують однозначно: вбивати невинну людину — злочинно (що включає «несправедливо», але є значно каригіднішим), відбирати її майно або ж нечесно її судити — також несправедливо. Тобто навіть якщо люди не можуть сказати, яка справедливість буде абсолютною, то вони на підставі Святого Письма можуть сказати, без чого справедливості досягти неможливо.

Так-от, ні світові демократії, ні Церква не можуть схвалювати мир, який робив би агресію успішним методом привласнення чужих територій. Що більше політики ігнорують цінності через несправедливі поступки агресору, то зарозумілішим він стає, і дедалі меншу безпеку ми отримуємо.

Так само справедливим є класичний принцип правосуддя: «Покарання має бути невідворотним». Проте сьогодні думка про покарання Росії викликає на Заході тиху паніку. І, здавалося б, справді: немає такої країни, яка могла б окупувати величезну територію Росії та встановити там окупаційний режим. До того ж гіркий досвід Наполеона і Гітлера став для Європи парадигмальним: табу на військовий похід проти Росії зашитий, як кажуть, у їхній підкірці.

До цього історичного страху додається й сучасний: Захід боїться розпаду Росії, внаслідок чого ядерна зброя, мовляв, потрапить до рук терористів. Але хіба Путін не є терористом? Чим він відрізняється від Усами бен Ладена? Лише тим, що в нього під пальцями — ядерна кнопка. Повторюється ситуація з 1991 року, коли Джордж Буш і Маргарет Тетчер апелювали до українців не вдаватися до руйнівного націоналізму й не домагатися розпаду СРСР. Сьогодні Захід, навіть опонуючи Росії, водночас не дає путінському режиму впасти. Але це лише наближає загрозу ядерного конфлікту, бо Путін почувається безкарним і грає на цьому страхові.

Чи прийняв би світ варіант «мирної» угоди, внаслідок якої Україна змирилася б із втратою Криму й Донбасу, а путінський режим був би виведений з-під відповідальності? Як на мене, в ту ж мить, при цьому зітхнув би полегшено. І нові чемберлени гордо сказали б своїм виборцям: «Ми принесли вам мир!». Але насправді це прирекло б світ на безконечне повторення трагедій. Так на початку 1990-х років нас, дисидентів радянського періоду, на Заході щиро переконували, що заклики організувати Нюрнберг-2 є шкідливими, що треба просто підвести риску і почати з чистого аркуша. Аргументи були різними і часом навіть високоморальними, але насправді в їхніх словах промовляв страх перед можливістю перетворити східноєвропейський простір на місиво воєнного конфлікту. Що ж, 1991-го цього вдалося уникнути. Але криваве місиво 2022 року нагадало: непокарані й неспокутувані злочини комунізму, ніби покинуті в землі зерна несправедливості, дали нові й страхітливі сходи. І справді, Путін перетворив свій режим на реінкарнацію чекістського режиму недавньої комуністичної імперії. Він досить легко розвернув Росію до фантомів її минулого, оскільки в її історії мало хто був покараний за вчинені злочини. Тому відомий вислів Достоєвського «злочин і кара» повис над цією країною дамокловим мечем.

Отож виведення російських агресорів з-під відповідальності задля позірного миру перетворило б наших чемберленівських «миротворців» на єреміївських пророків, що «гоять рану народу мого легкодушно, кажучи: Мир! Мир! — коли миру немає» (Єр. 8, 11).

У міжконфесійному українському документі «Туга за правдою, яка визволяє», оприлюдненому 2020 року, сказано: «Правителі, що належать темряві, творять світ, сповнений злоби, неправди і несправедливості. В такому світі справжнього миру бути не може, а спроби умиротворити таких правителів бажаного результату не дадуть… Тож християнам слід проповідувати такий мир, в основі якого лежать правда і справедливість: «Ось що ви маєте робити: говоріть правду одне одному, судіть по правді, щоб мир був у брамах ваших» (Зах. 8, 16).

Отже, справедливість стоїть на правді, а правда є водночас і справедливістю. А разом вони творять «мир у брамах наших». На поєднання цих понять ви натрапите в Біблії ледь не в кожній її главі. Бо такою є природа самого Бога. Як сказано в 11-у Псалмі, «Господь бо — справедливий, любить правду» (Пс. 11, 7). «І він — наш мир» — додає апостол Павло (Еф. 2, 14).

Тому я не можу пристати на точку зору, що оскільки справедливість у кожного своя, боротися за справедливість може бути небезпечно. Такий релятивізм, своєю чергою, може бути небезпечним.

Суттєво, що відновити справедливість нам важливо не лише задля зовнішнього, а й задля внутрішнього миру. Народ, який повірить у Божу справедливість, здатний буде гори перевертати. Адже, як кажуть Приповідки Соломонові, «справедливість підносить народ угору…» (Прип. 14, 34). І навпаки: народ, який зневірився б у можливості досягти справедливості, повернувся б у стан духовно згаслої «біомаси», яка живе лише заземленими інтересами та рефлексами і безнадійно борсається у своїх суспільних нечистотах. Бо несправедливість не приходить сама. Про це чітко говорить псалмопівець: «Ось він зачав несправедливість, злом завагітнів і сплодив лукавство» (Пс. 7, 15). Тобто в такому разі зло та лукавство були б незмінними супутниками нашого життя.

Що ж, завжди залишається вибір. Я вже не раз стверджував, що Україна переживає сьогодні пасхальний час і накопичує величезний духовний капітал самопожертви, який може стати гумусом суспільного преображення. Проте звернімо увагу на оте слово «може»: той духовний капітал може стати гумусом преображення, повинен би ним стати — але не мусить. І в цій різниці модальностей — чи не найголовніший виклик, який стоїть сьогодні перед нами. І часу в нас обмаль — навіть попри слушність української приказки, що «Божі млини мелють поволі». Адже Божі млини приводяться в рух таки людськими руками.

Мирослав МАРИНОВИЧ,
член-засновник Української Гельсінської групи,
дисидент і політв’язень часів СРСР, філософ, релігієзнавець,
проректор Українського католицького університету.

Джерело: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net