Глибинна автентичність Володимира Цюпка

Він виходить із дому і зосереджено крокує в одному й тому самому напрямку. Біля будинку, де віддавна замешкують художники, стишує крок. Неможливо не глянути на море, яке заглядає у прогалинки між деревами бульвару, бажає щасливої творчої днини. Він рішуче підіймається на п’ятий поверх, до своєї робітні. По короткім перепочинку приступає до мольберта. У цій майстерні їх двоє: художник і його давній підступний ворог інсульт, якого звик тут не помічати. Поміж ними обома — його творчість, його, властиво, робота. Напочатку попустив, було, трохи, а далі не хоче відступати, хапає за руку, яка в тій хвилі доконче потрібна. За обидві не вдається, тож майстер обходиться однією. Мовчки, затято. Отакий у них затятий мовчазний змаг. Звідси, можливо, й великі розміри картин. Розмір, як відомо, також має значення. Принаймні, для нього.

Майстерня має надихати на творчість — своїм інтер’єром, простором, широкими вікнами, вона має творити певну ауру. Світло розганяє всіляку нечисть. Колись тут працював Юрій Єгоров, знаний майстер, мистець, глибоко шанований багатьма одеськими художниками.

Зустріч з цим майстром, говорив колись Володимир Цюпко, дуже вплинула на нього, на його розуміння багатьох специфічних питань мистецтва живопису. Коли закінчував четвертий курс, Єгоров тоді саме викладав. Запам’яталось, як він заохочував молоді таланти, опікувався ними…

Коли хтось каже, що не розуміє абстрактного мистецтва — не варто вірити. Людина елементарно лінується мислити, відчувати, співпереживати. Прийшла на виставку перепочити. Це можна зрозуміти. А треба ще й потрудитись — а це вже завдання для душі. Не розуміти абстрактного мистецтва — не вивершити свого розуміння музики, скульптури, архітектури, дизайну, навіть моди… Не чути мову творця, не бачити втілення краси, котра сама є мистецтвом. Мистецтвом живої природи чи мистецтвом рукотворним… «Не розуміючи» абстракціонізм, вочевидь, не до кінця розуміють мистецтво назагал. Це нерозуміння тягнеться ще з нашого імперського минулого: згадаймо лишень портрети передовиків соцзмагання чи доярок з дійницями (з усією повагою до їхньої праці), а чи ті ж таки «хрущоби». Як правило, тільки художньо освічена людина може по-справжньому насолоджуватися мистецтвом. У країні, з якої всі ми вийшли, цьому не вчили.

На абстрактних картинах Володимира Цюпка (умовимось, що це все-таки термін) — отих квадратах, розмальованих різними барвами — можна побачити простори українського степу: ось тут рясно зацвіли маки, а он то — сині волошки в житах, далі — чорний пар… Або ж це город у дбайливої господині, акуратно поділений прямокутниками різного зела…То яка ж це абстракція? Лише мистецтвознавчий термін. Назагал образотворче мистецтво умовно поділене теоретиками на різні течії та напрямки. Хоча все тут значно простіше: є мистецтво чи нема його. Приймає душа ваша його в свої обійми чи відчужує. Можна довго стояти перед цими великими в різні барви зафарбованими прямокутниками. Всуціль заллятий кров’ю вкраїнський степ… Чорний безмір горя… А поміж них — символи віри, надії, знаки, які подає нам душа мистця, заціплюючи свій біль, свою муку на кінчику пензля, зосереджуючи їх у барві. Душа художника, для якої особиста драма сплелася з нинішньою всезагальною. Тим-то воно і є мистецтвом душі.

«Художнє життя Одеси без Цюпка важко уявити», — сказав якось хтось із його друзів. Мовлене це не сьогодні, звісно. З’являються молоді й талановиті, вони мислять категоріями майбутнього, активно й наполегливо шукають. Пошук — жереб відважних і талановитих.

Володимир Цюпко ще на початку творчого шляху, на світанку життя, як мовиться, невтомно і наполегливо шукав. Можливо, навіть не знаючи, саме чого він шукає, до чого прагне. Постійне невдоволення досягнутим, бажання глибшого пізнання, назагал — більше знати: а що там було раніше, до нас, а як працюють, про що мислять колеги-художники там, де нас нема (тепер вже є — біда погнала)? Усе це ознаки таланту глибокого, непересічного. А воно — багато з того, що було до нас, що творилося майстрами у вільному світі, було десь там, за отією «залізною завісою». Бажання бодай трохи привідкрити її погнало його по закінченні «Греківки» до північної столиці тоді-шньої імперії. Все-таки там, у тих центрах, було вільніше, ніж у нашому Києві. «Чого тобі там шукати? — дивувалися друзі, відмовляючи його від цього кроку. — Ти вже викінчений художник. Що ти там у них візьмеш?».

«Приїхав. А втіхи — нема, — згадується з попередніх розмов-зустрічей. — Все там давило, все — чуже. Місто якесь пласке, низьке небо, сонця мало, біла стіна начебто й освітлена, а — сіра. У нас очі сліпить, важко дивитись, а там — наче його нема зовсім. Враження таке, що край світу. Почувались ми там, українці, немовби в гостях, де треба перебути. Або як на вокзалі — таке пості-йне було відчуття. Хоча й ходив по музеях, бібліотеках, по місту. Красоти не тішили ніякі — відчуття якоїсь далекої чужини…».

А що було корисним порівняно з попередньою освітою, то це — пізнання композиції. Академічне. «Професура там уся була — академісти, — згадував. — Композиція — це дуже важливо: побудова, стиль і все, з цим пов’язане. Коли кожен мазок за рахунок попереднього стає ще виразнішим. Це як у словотворчості: початок і кілька фраз попередніх, й остання фраза, котра б розцвіла. Дуже важко дається це. Якщо цього нема, то й мистецтва нема. А там якраз всі над цим працювали». Тим-то його роботи красиві, гармонійно скомпоновані, вони, як тепер кажуть, атмосферні. І, що дуже важливо, в них присутня емоція. Мистецтво Володимира Цюпка дуже емоційне.

Ця емоція, вочевидь, йде від мистецтва народного. Він пізнав його, як не дивно, через модерн. Зробивши абстракцію основою свого мистецтва, він знайшов його парадигму в джерелах народної творчости. Хто б там що не говорив, Володимир Цюпко є художником глибоко автентичним. Сказав же хтось колись: абстрактне мистецтво якраз і притаманне ментальності українців. Мабуть-таки, з цим твердженням можна погодитись.

Роман КРАКАЛІЯ.