Переглядів: 320

РПЦ — не церква, а держструктура рф

Давайте зізнаємося: скільки б нам з вами не було років, але ми всі або читали, або дивилися казкову епопею про Гаррі Поттера. Хтось сам, хтось, трохи старіший, за компанію з дітьми, тож, як то кажуть, усі ми в курсі. Пригадуєте, що таке горокракси? Це такі магічні артефакти, в яких заховано шматок душі чорного мага. І доки десь зберігається бодай один горокракс, чорного мага, по суті, неможливо вбити — темна душа знову й знову повертатиметься з того світу, зло нескінченно відроджуватиметься, аж доки не будуть знищені всі його горокракси.

До чого це я раптом про казочки? А до того, що Верховна Рада нарешті у першому читанні ухвалила закон, який є першим кроком до заборони в Україні так званої російської церкви. Це рішення, якщо його вдасться довести не просто до другого читання, а й до ефективного виконання, належить до найбільш історично значущих подій сьогодення — не часового масштабу цієї війни, не масштабу доби незалежності, а, щонайменше, масштабу останніх чотирьох століть.

РПЦ — той самий горокракс, у якому намертво закарбована чорна душонка «русскаво міра». І доти, доки на наших землях діятиме ця мафіозна структура, рівно доти ми приречені регулярно повертатися в задушливі обійми «русcкоміра» і ніколи не вирвемось з його чіпких пазурів на волю.

Скінчиться війна, давно не буде пуйла, але якщо в Україні залишиться московська псевдоцерква — після всіх наших жертв і перемог привид «русскаво міра» знову й знову оживатиме і труїтиме все довкола себе. Так уже бувало не раз — роль московського православ’я у невдачі всіх наших попередніх спроб вирватися з Азіопи та повернутися до європейського цивілізованого світу важко переоцінити. І РПЦ вже зараз готується після війни продовжити цю чорну працю, щоб знову відіграти свою споконвічну роль кайданів на ногах України, яка намислила «отложиться».

Я не випадково називаю РПЦ псевдоцерковою, так званою церквою тощо. Це не про емоції або навішування ярликів. Навпаки — треба добре розуміти, з чим саме ми боремося, і саме від розуміння цієї суті залежить і виправданість нашої боротьби, моральна та юридична, і підбір правильних форм та методів боротьби. Так-от, ми боремося не з церквою, взагалі не з релігійною організацією.

І справа не в тому, що єдиною «релігійною доктриною» цієї організації є абсолютно не дотична до християнства суміш уявлень про нібито уні-кальність і «богообраність» росії та росіян з ірраціональною, зведеною до рангу культу ненавистю до всього, що походить із Заходу.

Зрештою, в світі існують етнічні культи, базовані на власній богообраності та зневазі до інших народів (щоправда, все це дохристиянські культи, а не християнські церкви), може ж і «рашка» мати таке собі власне «аборигенське вуду», замасковане під «ядерне православіє». Така собі віра, кривенька, ненависницька, агресивна, але ж віра всяка буває, свобода совісті і все таке… Але ніт, мова не про їхні доктрини.

РПЦ — не церква в будь-якому значенні цього слова, не добровільне об’єднання вірян, хоч за зовнішніми формальними ознаками має із ним схожість. РПЦ — частина державного апарату російської держави. Ця її роль та функціональне призначення незмінні незалежно від назви держави в різний час: чи то Російська імперія, чи то Радянський Союз, чи то російська федерація — РПЦ була й залишається саме державною структурою.

Залишу історикам дискутувати про те, як давно російське православ’я стало не церквою, а частиною державного механізму. Але якщо щодо допетровських часів можлива дискусія, то починаючи з Петра І жодним сумнівам та двозначностям не залишилося місця. Нагадаю, що «царь Пєтрушка» офіційно скасував московську патріархію й «учрєділ» натомість Священний Синод, всі члени якого призначалися царськими указами.

Так, усе керівництво РПЦ із часів Петра до більшовицької революції призначалося за тими ж правилами, як будь-які інші чиновники російської держави — члени Адміралтейської колегії, дяки Посольського приказу або кати Таємної канцелярії. А очолював вищий орган церковного управління посадовець, назва посади якого більш ніж промовиста — обер-прокурор Священного Синоду.

За часів «совка» РПЦ жодним чином не змінила свого функціоналу, хоч більшовики з властивим їм лукавством формально «відхрестилися» від церкви і нібито дозволили її «незалежність». Обер-прокурора знову назвали патріархом, натомість кожний піп, тим більше — єпископ чи інший ієрарх, не просто погоджувався КГБ та партійними органами — для того, щоб обіймати посади, вищі за приходського попа, необхідно було стати саме офіційно оформленим «сексотом», тобто секретним працівником КГБ. Й ідеологію для РПЦ розробляли аж ніяк не богослови, а професійні кадри з ідеологічного відділу ЦК.

У далекому 1986-у один із вкрай нечисленних справді хороших росіян, дисидент Володимир Войнович написав пророчу антиутопію «Москва 2042», де серед персонажів був «первый заместитель по духовному окормлению, генерал-майор религиозной службы Отец Звездоний». Трохи згодом уже «пєрєстроєчний» письменник Лукін ввів терміни «митрозамполіт», «протопарторг» та «комсобогомолки». Тоді це видавалося кумедним, але насправді ідеально описувало реальний стан речей.

Тож путінське «ядерне православіє», з язичницькими іконами Миколи ІІ, Сталіна та путіна у храмах, з офіційно поставленими на озброєння зс рф розбірними церквами та з «покровительством Серафіма Саровського над розробкою атомної бомби», — не випадкова патологія чи тимчасове збочення, а логічний черговий етап розвитку російської державної структури, брехливо названої «церквою».

Саме з урахуванням цього слід оцінювати нинішні дії із заборони РПЦ в Україні, і саме так їх треба комунікувати як усередині країни, так і нашим закордонним партнерам. У цьому сенсі формулювання нинішнього закону навіть трохи занадто розпливчасті й говорять про «релігійні об’єднання, керовані з країни-агресора». РПЦ — не релігійне об’єднання, кероване із рф, а частина державного апарату рф, яка чомусь досі діє на території України.

«Приходи» та «церкви» РПЦ в Україні — це не те саме, що індуїстські храми, буддійські дацани чи інші «екзотичні» культові споруди та громади «закордонної віри». Ці «церкви» та «приходи» — рівно те саме, як би на нашій території відкрито працювали міські та районні управи фсб, відділення «роспошти» та військкомати зс рф.

Саме це виправдовує всі наші дії із заборони та розгону цієї мережі іноземних державних установ на нашій території, і саме тому це питання жодним чином не дотичне до питання свободи совісті та віровизнання. Якщо для когось «релігійною догмою» та потребою є те, щоб обряди для нього провадив службовець російського державного апарату — соррі, але це не про віру та її утиски.

Й оце ми маємо комунікувати на всіх рівнях, зокрема за кордоном, адже свобода совісті є одним із наріжних каменів вільного суспільства, і вкрай важливо пояснити, що заборона РПЦ не є порушенням цього наріжного каменя і що загалом це питання не стосується відносин між державою та релігіями, а лише відносин між двома воюючими державами.

Будемо відвертими: те, що РПЦ доводиться законодавчо забороняти — це вже й так «план Б», і насправді поганий варіант. Я добре розумію, чому так довго тягнули з відповідним законом. Тривалий час існувало сподівання, що в умовах великої війни моральний тиск суспільства змусить РПЦшних священників добровільно порвати всі зв’язки із москвою та самостійно влитися до української церкви.

Для тих, у кого в голові дивним чином поєднуються вірність РПЦ і все ж таки бодай якісь уявлення про канонічність церков, ще у 2018-у було повністю розв’язано потенційну внутрішню дилему: після отримання Томосу ПЦУ неканонічною стала якраз РПЦ, а будь-хто, хто за вірою дійсно є православним, а не «рускомірцем», отримав повну можливість жити в гармонії із совістю, не працюючи на «рашку».

Добровільний перехід був би значно кращим варіантом, без державного примусу, який важко пояснювати західним союзникам (які добре знають, наскільки важливою є свобода віровизнання, натомість абсолютно не розуміють суті та природи росі-йської псевдоцеркви, у їхніх наївних уявленнях все, що зветься «церквою», нею є і має відповідні права та захист) і який можна оскаржувати у судах — від районного до європейського.

Але в тому й різниця між церквою, де миряни та клір самі вирішують свою долю, і державною установою рф, з якої можна хіба що звільнитися персонально, як звільняються з роботи, але яку не можливо переробити зсередини та зробити українською установою. Установа отримала наказ «по вертикалі»: ззовні трохи замаскуватися, наполягаючи на назві «УПЦ», але в жодному разі не зливатися з українською церквою. Перечекати тихенько, поки пройде велика війна, в якій вбивство українців освячує головний офіс цієї ж установи у москві, та знову за повною програмою насаджувати колоніальне малоросійство й боротися з «отложенієм» України від Московії.

Шкода, що єдиний по-справжньому хороший варіант не спрацював. Москва переграла нас тактично, і це матиме досить неприємні наслідки — від проблем із союзниками вже зараз до потенційно програних міжнародних судів у майбутньому. Але з тих варіантів, що залишилися, — законодавча заборона та її жорстка імплементація або ж облишити все, як є — варіант заборони однозначно є меншим злом, навіть якщо виконувати закон доведеться грубою силою і навіть якщо потім нас десь за це засудять.

Дотиснути заборону за будь-яку ціну — тактично складно та некомфортно, залишити все, як є — програти москві стратегічно і більше ніколи не мати шансу це виправити.

Слід розуміти, що вікно можливостей для вирішення 400-літньої проблеми дуже вузьке й дедалі звужується. Це можливо лише під час великої війни, у мирний час нас зацькують всім хором «правозащітніков» та «лєвонападающіх», і в цьому хорі зіллються і вся розгалужена агентура москви, і значно більше число щиросердих корисних ідіотів, які наївно віритимуть, що захищають свободу совісті, а не російську агентурну мережу.

Навіть зараз можливості викинути РПЦ з України без проблем із міжнародною підтримкою вже значно менші, аніж були рік тому. Ми і так уже проґавили той час, коли на хвилі співчуття до жертви небаченої в сучасному світі агресії нам були готові толерувати так само небачені в сучасному світі методи самозахисту. Проґавили з найкращих міркувань, бо ж хотіли зробити бездоганно, натомість тепер все одно робитимемо небездоганно, але вже у значно менш сприятливій обстановці. Зволікати далі вкрай ризиковано, ще трохи — і шанс буде втрачено остаточно.

У цій ситуації дуже багато залежить від нас, українського тилового сус-пільства.

Комунікувати ситуацію, в якій лише дві сторони — держава та російська псевдоцерква — набагато складніше, аніж трикутник «розгніване суспільство, яке прагне вогнем випалити російську державну установу в Україні та спопелити її агентуру — московська агентура під виглядом «церкви» — розважлива держава, яка йде на поступки суспільству, викорінює агентуру рф, але при цьому не допускає самоуправства та ексцесів».

Ми маємо не імітаційно, а цілком реально тиснути на владу стосовно другого читання закону (бажано ще й з тими правками, які роблять його виконання швидшим та ефективнішим, бо до ухваленого у першому читанні проєкту щодо цього є певні зауваження).

Так само після ухвалення ми маємо жорстко дотискати виконання закону, і якщо суди та правоохоронці вагатимуться — активно допомагати їм здолати ці вагання, зокрема створюючи ситуації, коли ми з нашим тиском будемо більшою потенційною проблемою, аніж опір купки упоротих РПЦешників. Наприклад, дилему «виселяти упоротих з Лаври чи не виселяти?» слід замінити на вибір «або упоротих виселяє поліція, чемно і з дотриманням процедури, або ж те саме роблять «кантужені ветерани» та інші активісти, з невідомими наслідками» — такий вибір дуже спрощує ситуацію для влади, і ми, тилова Україна, маємо це забезпечити.

Останній горокрас «русскоміра» має бути знищеним, щоб відродження московитського панування в Україні стало назавжди неможливим. І це, мабуть, найголовніше, що ми можемо зараз зробити тут, у тилу. Це наш обов’язок, наш історичний шанс, наша місія історичної ваги. І зробити це можна лише тут та зараз, іншого шансу вже не трапиться.

Ну а тим, хто занадто вже переймається віддаленими наслідками на кшталт програного ЄСПЛ, я нагадаю один історичний прецедент. Під час Другої світової уряд Британії абсолютно незаконно заборонив діяльність Британського союзу фашистів на чолі з Освальдом Мослі. Актив БСФ без суду та слідства було запроторено до в’язниць, звідки їх випустили лише по завершенню війни. Так-от, 60 років потому нечисленні дожилі члени БСФ відсудили у британського уряду компенсацію за незаконне тримання під вартою. Однак змінити хід світової війни це вже ніяк не могло.

Тож якщо 400-літнє колоніальне панування РПЦ в Україні завершиться тим, що десь у другій половині ХХІ століття дряхлі від старості монахи із Лаври відсудять в України — на той час давно вже члена НАТО та ЄС, із визнаною світом національною канонічною церквою — кілька євро компенсації за колишні «гонєнія», то я готовий на це скинутися вже просто зараз.

Євген ДИКИЙ,
військовик, публіцист, кандидат біологічних наук.

Джерело: https://www.istpravda.com.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net