Переглядів: 304

Очі в очі, а не зверху вниз

Вікторія Волошина, психологиня відділення персоналу та психологічного забезпечення 4-го державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Одеській області (на знімку), недавно побувала у Києві, де взяла участь у тренінгу з етичної взаємодії та комунікації з особами, які мають різні види порушень здоров’я. За її словами, це навчання дуже важливе, актуальне, оскільки кількість осіб з різними видами інвалідності постійно зростає.

Заняття відбулося в рамках проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною» за сприяння уряду Японії. Набуті знання й навички стануть корисними в роботі з людьми з інвалідністю і сприятимуть уможливленню їхньої безпеки та добробуту в сучасному світі, впевнена Вікторія. Тому й вирішила поділитися почутим-засвоєним зі своїми колегами, запросивши до розмови й голову Одеського регіонального осередку ГО «ВО Союз осіб з інвалідністю України» Надію Лєнц.

— В Україні триває війна і кількість осіб з інвалідністю, на жаль, зростає. У нас є воїни, які, захищаючи Батькі-вщину, отримали мінно-вибухові травми. Це — втрата кінцівок, втрата зору, втрата слуху тощо. І нам треба вміти правильно поводитися з такими людьми, щоб покращити їм умови у побуті, суспільстві загалом. Надія Петрівна з власного досвіду знає, чого саме потребують люди з проблемами опорно-рухового апарату, — пояснила психологиня.

Надія Лєнц навела сумну статистику від Міністерства соціальної полі-тики щодо збільшення кількості осіб з інвалідністю, в тому числі тих, хто втратив кінцівки. Це найважчий вид інвалідності, який вимагає тривалого лікування та реабілітації:

— До повномасштабного вторгнення в Україні було понад 2 мільйони 700 тисяч людей з інвалідністю. За півтора року війни їх кількість зросла на 300 тисяч, зокрема молодих людей (чоловіків, жінок), тих, які повернулися з фронту. З них, за неточними даними, від 30 до 50 тисяч втратили кінцівки. Я сама — людина з інвалідністю вже 30 років. Тож хочу наголосити, що з нами потрібно розмовляти й поводитися на рівних, не акцентуючи уваги на проблемах зі здоров’ям. Жалість дискримінує. Це слід мати на увазі, коли друзі, рідні повертаються з передової з тілесними ушкодженнями. Насамперед — людина, а потім — її соціальний статус. Розумієте? Я, наприклад, на колісному кріслі не можу піднятися сходами. Але якщо перед людиною, яка пересувається на ногах, прибрати сходи, вона теж не підніметься без них нагору. Тобто й вона, ціла, здорова, у чомусь фізично обмежена. Труднощі з доступністю існують не лише у людей з інвалідністю, на милицях, візках, а й у старших громадян, вагітних жінок, батьків з дитячими возиками, тих, хто має тимчасові порушення здоров’я, та інших. Відтак, аби кожен почувався рівним у суспільстві, треба створювати відповідні умови. Для однієї людини — це сходинки, для іншої — пандуси, поручні тощо. Якщо хочете поспілкуватися з людиною, яка на колісному кріслі, то вам краще з поваги до неї присісти. Тобто розмовляти очі в очі, а не зверху вниз. Якщо воїн контужений повернеться з фронту, то при розмові з ним треба зважати на те, що в нього може бути головний біль, інші неприємні симптоми. Не треба підвищувати голос, щоб вас почули. Психіка у багатьох з тих, хто пройшов через війну, порушена. Тому слід розмовляти терпляче, з повагою, розуміти, що людина дуже багато пережила, перебуваючи в екстремальних умовах. Якщо хочете комусь допомогти, спочатку запитайте, чи є в тому потреба. Коли хтось на вулиці несе важку сумку, ніхто ж не підходить і не бере її з рук, а спершу запитає, чи можна допомогти. Так і з людиною, яка має фізичні особливості пересування.

Влада повинна виконувати закони і прислухатися до людей з інвалідністю щодо їхніх потреб. Її представники — переважно люди без інвалідності. Тому, щоб зрозуміти одне одного, маємо бути партнерами (наші громадські організації та влада). Нині багато працюємо над доступністю. Якщо ви помітили, останнім часом у Балті оновилися місця для паркування осіб з інвалідністю, а також з’явилися нові: на автовокзалі, біля лікарні. Це — відповідь на наш лист до міського голови. Я вдячна, що цього року таки почули мене й облаштували зону відпочинку на річці: є пандус, щоб спуститися до води, гігієнічна кімната, роздягальня, куди може зайти будь-яка людина з порушенням опорно-рухового апарату. Вдячні й за те, що на наше прохання облаштували відповідний туалет у центрі міста.

У людей з інвалідністю, як і в інших, час від часу теж виникає потреба відвідувати не лише магазини чи аптеки, а й соціальні заклади: відділення Пенсійного фонду, ЦНАП, міськраду, лікарню, амбулаторію, банківську установу тощо. Радує те, що до більшості з них можемо потрапити без проблем».

У Вікторії Волошиної — свій досвід спілкування з людьми з інвалідністю:

— Моя мама через хворі ноги вже не може ходити без палички. Пам’ятаю, вона теж спочатку соромилася виходити на вулицю, казала: мене всі знають і будуть звертати увагу. Боялася, що викликатиме жалість. Це дуже пригнічує. Але зараз уже з ходунками пересувається. Ми їх модифікували, зробили чотири колеса. Тепер мама дякує, що в неї є таке пристосування. Коли відчуває, що втомилася, більше не має сил іти, присідає. Так розмовляє з людьми, почувається соціально адаптованою. А ще мама пише вірші — через поезію переживає свій біль. Це дуже допомагає.

 Свою професію Вікторія обрала свідомо. Після закінчення з відзнакою Балтського педагогічного училища вирішила далі навчатися на психолога, вступивши до Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. І жодного разу про це не пошкодувала.

— Після університету працювала в одеській школі, де отримала досвід роботи з дітьми з інвалідністю. Ці практичні знання ще більше зміцнили мою віру в те, що можу приносити людям користь, — поділилася спогадами вона, зауваживши, що через сімейні обставини їй довелося повернутися в Балту, де невдовзі запропонували роботу в службі з надзвичайних ситуацій. Це було понад двадцять років тому. Тоді психологічна служба лише формувалася. Тож Вікторія стала однією з перших фахі-вчинь цього напрямку в системі ДСНС області.

— Ті знання з психології, які отримала у виші, — то був лише початок, верхівка айсберга. Мені цікаво, і я продовжую вчитися, освоювати інші сфери психології на різних курсах, — розповіла Вікторія.

Знань не буває забагато, тому психологиня перебуває у постійному пошуку, постійно розвивається. Це особливо важливо в умовах надзвичайних ситуацій, війни, переконана вона.

— Ми зараз значний акцент робимо на психології війни. До нас приїздять ізраїльські психотерапевти, і ми з ними спільно працюємо. У них понад 70-річний досвід роботи в умовах збройних конфліктів між Ізраїлем та його сусідами, дуже ефективні протоколи, алгоритми дій під час надзвичайних ситуацій, якими вони радо діляться з нами. Британська система також є дуже цікавою. Я нещодавно закінчила онлайн-курси з психології Брайса Поттинга — британського психолога, який викладає в Університеті Манчестера. Отримала чимало корисної інформації.

Утім, кращим за будь-які слова є особистий досвід. Такий досвід Вікторія отримала під час курсів у Києві, де всім учасникам дали змогу відчути себе у ролі людини, яка втратила зір, залишилася без кінцівки, опинилася в колісному кріслі … Тому, слухаючи Надію Петрівну Лєнц, вона не тільки уявляла, а знала, що переживає людина з інвалідністю.

 — Коли ми сіли на ці візки, то був, як кажуть, тихий жах. Під’їхали до банкомата, до термінала, аби зняти гроші чи сплатити за послуги, — всі високі, не адаптовані: ти не бачиш, які кнопки натиснути, щоб обрати потрібну операцію, ввести пароль. Під’їжджаєш у готелі до ресепшен — зависокий, ще й угорі скло… І реально почуваєшся в цьому суспільстві людиною другого сорту. Під твої потреби нічого не пристосовано. Хоча й облаштовано номери з душовою кімнатою для людей з інвалідністю — з поруччями, дзеркалами.

Виїхати з готелю на колісному кріслі — теж проблема. Нам порадили: спускайтеся — там лише чотири сходинки. Боже, як почали ми з тих сходів «летіти»! Треба обов’язково спускатися не передом, а задом. Підніматися теж украй складно. Коли тобі допомагають — ще пів біди… А коли сама, коли нікого нема поряд, щоб попросити про допомогу, — починається справжня паніка. Я випробувала це на собі. Хоча поруч було повно людей, не хотілося показувати себе безпомічною і просити допомоги. Мабуть, з часом до цього звикаєш, але я тоді почувалася реально обмеженою у своїх можливостях. Було дуже тяжко…

 — Тепер усе інакше. Нікого не дивує «тітка в колясці». Суспільство змінилося, стало набагато толерантнішим до людей з інвалідністю, ніж це було 30 років тому, — зауважує Надія Лєнц.

 У колективі Вікторію Волошину поважають, дослухаються до неї. Це дуже помітно. А секрет простий.

— Якщо ти відверта, якщо ставишся до колег з усією душею, то вони також завжди йдуть тобі назустріч, — стверджує вона.

У Балтському підрозділі ДСНС жінок небагато. Серед них — переважно диспетчери. Тому на надзвичайні ситуації вони не виїжджають. Усі, крім Вікторії. Вона виїздить разом з колегами-рятувальниками, щоб надавати психологічну допомогу потерпілим. Працює також з близькими, родичами, які перебувають у стані гострого горя.

Найбільше вражають ситуації із загибеллю дітей: «Так, ми вміємо, знаємо, як себе захистити, як відгородитися від трагедії, горя, але спрацьовує фактор людяності, гуманізму. Дуже болісно, коли страждають, а то й гинуть діти… Справляємося. Така наша робота...».

У Вікторії Волошиної фронт робіт чималий. Бо ж, окрім суто професійних обов’язків, вона ще й на громадських засадах працює з внутрішньо переміщеними особами, з дітьми, консультує воїнів, які повернулися додому й потребують психологічної підтримки. Хоча, на її думку, такої підтримки в нинішній ситуації потребують практично всі. Адже навіть там, де нема й не було бойових дій, як, скажімо, в Балтській громаді, війна, загальна ситуація в країні негативно впливають на емоційний стан людей.

 — Повітряні тривоги, до яких ми, здавалося б, звикли, і здорових вибивають з колії. Коли людина має контроль над ситуацією, то може планувати своє майбутнє. Вона спокійна й упевнена у своїх силах. Через війну ми втратили цей контроль, — пояснює Вікторія. — Ми не знаємо, що з нами трапиться через п’ять хвилин. Ми не можемо спланувати своє життя — ні на завтра, ні навіть на сьогодні. І всі ці процеси призводять до того, що ми перебуваємо у стані постійної психоемоційної напруги, збудження. Якщо не вміємо брати ресурси від життя, якщо не навчилися розслаблятися, то перенапруження — те ж безсоння — може спричинити стрес, а потім такі важкі наслідки, як ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), панічні атаки.

За словами Вікторії, така реакція психіки людини є нормальною, адже так вона реагує на події, які виходять за рамки звичного для неї життя. Тому дуже важливими є розуміння того, що відбувається, і, головне, вчасно надана кваліфікована допомога. І, як в усьому, найефективнішим способом є попередження.

Психологиня вважає, що особливу увагу тут слід приділяти дітям.

 — У школах громади пройшов місячник ментального здоров’я «Ти як?». Його завдання — допомогти дітям у такий надскладний час, у час війни, повітряних тривог, призвичаїтися до шкільного навчання, зменшити психоемоційне напруження, поновити сили, навчитися добре комунікувати з однолітками, з викладачами, вміти стримувати свої емоції або «переробляти» негатив у собі, не впадати в критичні психоемоційні стани. Я ділюся інформацією, яку маю, і сподіваюся, що дітям це допоможе.

Людмила ШЕЛИХ.
м. Балта.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net