У Вашингтоні бузина, а в Пекіні — дядько

Перша — міжнародна конференція, що пройшла 17—18 жовт-ня в Пекіні під девізом «Один пояс, один шлях» («ОПОШ»). Починаючи з гасла і закінчуючи метою проведення, все тут фальшиве і вивернуте навиворіт. Пільгове переміщення товарів через кордони є обов’язковим пунктом двосторонніх міждержавних переговорів. Для цього не обов’язково запрошувати до Пекіна делегації понад ста тридцяти країн, деякі з яких були представлені на найвищому рівні.

Але якщо уявити той пояс як повідець — інша річ. Вважаючи політиків Китаю спостерігачами за рікою, якою колись пропливуть трупи ворогів, ми не беремо до уваги тих, хто з тими ворогами розправиться. А це суттєво. Проголошуючи на словах нейтралітет, економічна супердержава у ХХІ столітті провокує, по суті, більшість гострих конфліктів на планеті. Й «ОПОШ» — один із інструментів такої провокації. Як неодноразово і справедливо зауважувалося, глобальна економіка тому і є глобальною, що єдиного шляху для переміщення товарів не існує навіть у світі торгових і політичних санкцій. Теоретично.

А практично потоки товарів можна спрямовувати, надаючи перевізникам субсидії для бу-дівництва портів, мостів та створення структур, що здешевлюють перевезення. Оскільки в про-єкті «ОПОШ» нема адміністрації і нема Статуту, то швора — у руках того, хто на ці проєкти безпосередньо дає гроші. Тобто у товаришів із керівництва КПК й особисто у товариша Сі Цзінпіна. У цих товаришів, до слова, на відміну від китайських підприємців, є вільні кошти та можливість розпоряджатися ними, не звітуючи. Із 2013-го, з року проголошення «ОПОШ», вони дають гроші країнам, які тих грошей потребують. Росія та особисто путін — серед отримувачів.

Як багато грошей під «ОПОШ» роздали китайські комуністи, яким країнам та на яких умовах — таємниця. Комерційна і полі-тична. Але гроші китайці розраховують повернути. Через аукціони. Перший з них відбувся у Пекіні 17—18 жовтня 2024 року. Організатори вважають, що з великим успіхом, хоча у доларовому еквіваленті цифри ні про що не говорять, а в політичному — успіх визначиться після зустрічі товариша Сі і пана Байдена. Міністр закордонних справ КНР Ван І та держсекретар США Ентоні Блінкен зараз обговорюють формат та місце такої зустрічі. Говорити про те, чия позиція сьогодні сильніша, нема сенсу. У першої за потужністю економічної супердержави багато можливостей зруйнувати хитромудрі плани. І перетворити на фікцію «Один пояс — один шлях».

Про роль спікера у некрасивій історії

Для президента та кандидата на пост президента США Джозефа Байдена гра м’язами на майбутній зустрічі із Сі Цзіньпіном — чудовий хід у виборчій кампанії. Але зовнішня політика, порівняно з політикою внутрішньою, для американського виборця, як відомо, на другому плані. Хоча останнім часом пріоритети змістилися. Війна в Україні, боротьба з терористами в Ізраїлі та ще низка подій струсонули суспільство і його передовий політичний загін — Палату представників Конгресу. Однак реакція законодавців на події виявилася скандальною. Зовсім не такою, на яку сподівалися політики з Капітолію. А сподівалися вони, не багато й не мало, — випробувати на міцність Конституцію США та двопартійну систему влади.

До ситуації із шатдауном, коли конгресменам не вдається погодити фінансування урядових органів і доводиться відправляти чиновників у неоплачувану відпустку, на Капітолії вже звикли та виробили умовний протокол торгівлі демократів із республіканцями. Але цього року ситуація ускладнилася. Серед республіканців єдності не було. Трампісти грали у власну гру і в союзі з частиною демократів досягли (вперше в історії!) відставки свого ж спікера нижньої палати Кевіна Маккарті. Роль спікера велика у тому сенсі, що без його ініціативи не можна формувати порядок денний сесії. Тобто, зрештою, не можна приймати жодних рішень. Для продовження роботи необхідно терміново вибрати іншого спікера. А це не вдається. З тих чи інших причин кандидати на високу посаду не влаштовують більшість конгресменів.

Проміжні вибори до Палати представників дали республіканцям більшість лише у десять голосів (222 проти 212). А тим часом, необхідно терміново ухвалити бюджет, що без спікера та співпраці з демократами неможливо. Є ризик, що до грудня, а можливо, до різдвяних канікул, провідній економічній державі світу доведеться існувати без затвердженого Конгресом бюджету. Наслідки передбачити неможливо, але один з них простежується фактично у всіх засобах масової інформації — рукотворний хаос. При цьому закладені у новому бюджеті урядові витрати (зокрема для допомоги Україні у війні) не будуть профінансовані. А ще ж потрібні витрати термінові та надзвичайні, і Конгрес на них, судячи з усього, не скоро виділить гроші.

Повернемося тепер до за-програмованої на жовтень зустрічі голови КНР і президента США. Здогадайтеся, чия позиція виглядає тепер кращою? І на кого спиратися умовному «Півдню», за вплив на якого змагаються дві наддержави?

У принципі, дві великі теми нинішнього огляду вичерпані. Але не можна залишити поза увагою події меншої ваги. Хоча назвати меншою подією напад терористів на Ізраїль та масові вбивства ні в чому не винних людей 7 жовтня совість не до-зволяє. Особливо після того, як для підтримки звірячих убивств в оплотах європейської демократії, у Лондоні і в Парижі, збираються численні натовпи. А в американському Гарварді, центрі світової науки, студенти складають петиції, захищаючи терористів ХАМАСу. Нам, які воюють із такими ж звірами, подібна «гуманність» здається гіршою за терор.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.