Переглядів: 389

Учитель і учень. Остання зустріч

Два поети — Михайло Жук і Павло Тичина. Учитель і учень, художник і натурник, професор і академік. Саме учитель увічнив свого учня в образі чорного янгола з панно «Біле і чорне», саме в архіві вчителя зберігся рукопис юнацької поеми учня «Панахидні співи», що вважався безнадійно втраченим. А учень зберіг пошану до вчителя на довгі роки.

Кажуть, що у 1944 році саме завдяки Павлу Тичині, який тоді був міністром культури України, Михайла Жука оминула лиха доля багатьох викладачів, заарештованих за працю в навчальних закладах у часи окупації. Так чи ні, але саме з листів до Тичини відомо багато гірких деталей повоєнного побуту Жука.

22 грудня 1944. «Цього року я закінчив 40 років моєї художньо-педагогічної праці. 20/ХІ в мене померла моя дружина. Я опинився в такому стані, що не мав за що навіть її поховати і мусів звернутися за допомогою до товаришів, які, спасибі їм, допомогли мені чим було можна. <…> Я вже старий, одинокий. Зараз у мене ні палива, ні світла…» [1].

8 жовтня 1945. «Мене хочуть позбавити елементарних життьо-вих потреб, що необхідні художникові. <…> Моя житлова площа складається з 64-х кв. м, з яких (дві кімнати) 29 метрів займають мої діти, а решта (дві перехідні) 35 метрів, де живу і працюю я сам. Мотиви ті, що я маю зайву площу і мені треба щось віддати. Коли виділити одну кімнату, то всі мої картини я повинен скласти на купу в другій, яку я і заповню цілком, а в інших кімнатах (двох прохідних) ми повинні будемо міститься в купі без можливості для кожного з нас якої будь роботи» [2].

12 вересня 1953. «Пенсію я отримую, як персональний пенсіонер від Києва — 400 карб. <…> а прожити на 400 карб. я не можу. От і прошу Вас подумати, що можна зробити, аби на старість, себто вона вже й зараз мається (старість) я не опинився в безвихідному стані» [3].

Попри всі життьові негаразди, Михайло Іванович усе ще плекає надію побачити виданою книгу своїх творів. «До війни 1941 року все наче було полагоджено і вже підготував свої роботи до друку. Війна припинила їх випуск у світ. Що можна зробити, щоб вирішити долю моєї літературної роботи. Гадаю, що вона не настільки бездарна, щоб погинула в нетрях забуття. От і все, що мене турбує зараз» [4], — пише він Тичині у жовтні 1945-го.

Через десять років, у квітні 1955-го Жук гірко зауважить: «Взагалі я багато не можу зрозуміти в моїй долі. Чим я завинив, що моїх минулих літературних творів (вибране) не можна? Серед них є непогані річи. <…> Мені просто повернули їх, як повертають «благодійники» писану заяву про допомогу мовчки і швидче зачиняють двері перед невдахою. Хоть би яка мотивована відповідь — нічого. Зачинили двері та й годі. <…> Я багато зробив за своє життя. Багато маю малюнків, фарфору, графіки. Але все це гине на моїх очах — серед пилу поганенького приміщення, серед убожества. Ви повинні зрозуміти, як важко бачити в загибелі те, чому ти віддав свої нерви, життя, хвилювання, надії. І все без ніяких наслідків, так наче нічого не було» [5].

Професор Одеського університету Андрій Недзвідський залишив спогади про останню зустріч вчителя й учня:

«Перебуваючи в Одесі, Павло Григорович не міг не відвідати свого вчителя малювання, друга Коцюбинського Михайла Івановича Жука. На цей час Михайло Іванович тяжко хворів, від викладацької праці в Художньо-му училищі змушений був відійти. Становище в нього дома склалося дуже важке: померли одна за одною дружина Михайла Івановича і невістка [помилка мемуариста: дружина М. Жука — Анастасія померла у 1944-у — див. вище лист до П. Тичини, невістка Клавдія Іванівна — у 1957-у. — О.Я.]. Лишилися в осиротілій, спорожнілій квартирі: хворий Михайло Іванович, син-інженер, який працював на заводі, і зовсім маленька онука, яку рано-вранці батько відводив у дитячий садок. Не могли вони втрьох дати лад своєму побуту і в квартирі стояв, скажемо відверто, жах запустіння [неточність мемуариста: в квартирі мешкало четверо, включно зі старшим сином Миколою. — О.Я.].

Павла Григоровича попередили, що йому доведеться зустріти в квартирі учителя дуже сумну обстановку. «То тим більш треба поїхати», — настояв наш гість. Вчотирьох ми й вирушили в невеликий домик по вулиці Свердлова, де жив старий художник і поет. Поїхали: Павло Григорович, Лідія Петрівна [дружина П. Тичини. — О.Я.], викладач української літератури В.І. Трохимовський, який попередньо узгоджував наш візит, і я, давній знайомий Жука.

Все виглядало дуже сумно в кімнаті, де лежав Михайло Іванович. Павло Григорович, ніяковіючи, підійшов до нього, привітався, поцілував в обличчя дорогу йому людину, а далі поцілував його ще й в руку.

Я був щиро вражений… Звичайно, я добре знав цей старожитній, саме на Вкраїні поширений колись звичай, цілувати старшу людину, зокрема старшого чоловіка, в руку. Але щоб це зробив перший майстер літератури, перший наш поет, якому вже переступило через сімдесят, відносно іншої людині, що не займала такого, як він, становища в мистецтві та до того була ненабагато старшою — ось що вражало!

Та для Павла Тичини Михайло Жук за всім тим був — учителем. А значить, за будь-яких обставин — старшим. І, як завжди незмінно чемний і вихований, Тичина віддавав учителеві і старшому належну шану.

Всі, попривітавшись, сіли кружка біля ліжка хворого і потекла тиха і приязна розмова.

«Лідерство » в розмові було, звичайно, за Павлом Григоровичем. Згадувались давні, чернігівські часи їхнього спілкування, взаємини учня і вчителя. Павло Григорович намагається жартівливою згадкою хоч трохи звеселити хворого. Пам’ятаю, як людина, долаючи біль од своєї хвороби, дивиться так на дорого гостя, який лишився для нього Павлусем. Так уперетин і називав він гостя — то «Павле Григоровичу», то «Павлусь».

Розповіли, звичайно, Михайлові Івановичу про конференцію, яка відбувалась у ці дні з питань Тичинкової творчості. Йому приємно було почути, якою увагою оточена зараз літературна діяльність автора «Сонячних кларнетів». Михайлові Івановичу важко було багато говорити, він більше слухав, але з приємністю згадував малярські спроби молодого Тичини, поцікавився, чи працює він зараз в цій галузі.

В кімнаті нас оточували малярські, керамічні роботи господаря. Павло Григорович дуже обережно висловив думку, що деякі з них варто було б придбати нашим музеям, і сказав, що обов’язково з’ясує це питання з Василем Касяном — на той час головою Спілки художників України.

— Треба й поетичні Ваші твори, Михайле Івановичу, зібрати до купи і видати книжкою, — продовжив він, наче вголос міркуючи, як було б найкраще допомогти вчителеві — водночас і морально, і матеріально.

— Отут добре було б, — кинув я репліку, — щоб така книжка та вийшла з Вашою, Павло Григоровичу, передмовою.

— Та я, звичайно, з охотою, якщо остаточно дозволять. Тільки тут основну допомогу, щоб усе розшукати і в певному порядку … Треба вам, одеським літераторам, подбати.

Це вже Павло Григорович до мене і Трохимовського.

На жаль тільки добра ця справа не була реалізована ні за життя Михайла Івановича (хоч прожив він після цієї зустрічі ще три роки), ні коли його вже в живих не стало, хоч Павло Григорович і далі, як побачимо, виявляв інтерес до видання збірки Жука і обіцяв свою підтримку.

Розмова вже наближалась до кінця: довго обтяжувати хвору Людину не можна. Розставання було тепле та зворушливе, як і перше вітання.

Павло Григорович витяг з кишені заздалегідь, як видно, з цією заготовлені сто карбованців «новими» грошима, що саме тоді з 1961 року ввійшли у вжиток, і передав хворому. Михайло Іванович зробив спробу відмовитись, Але гість коротким, але впевненим рухом руки дав зрозуміти, що він має право на дарунок учителеві.

А потім знов нахилився і поцілував його — і в обличчя і в руку. Знов з великою пошаною. І — наче попрощався з Михайлом Івановичем вже назавжди, бо їм і справді не довелося більше бачитись. Тільки на три роки пережив Павло Григорович свого вчителя.

Сумні, звичайно, виходили ми з цієї квартири, де не вистачало дбайливої жіночої руки. Продовжуючи вже вчотирьох розмову, ми сходилися на тому, що місцева Спілка художників, молодь Художнього училища повинні організувати «тимурівську» допомогу цій родині, яка є по суті безпорадною.

— Михайлові Івановичу конче треба допомогти, — каже рішуче Павло Григорович. — І до мене, до нас, — продовжує, дивлячись на Лідію Петрівну, — звертайтеся там, де ми щось певне можемо для цього зробити.

Трохи згодом, зустрівшись зі мною, Трохимовський зміг повідомити про деякі конкретні заходи, які одеські художники, училище здійснили на допомогу Жуку, хоч ніхто не зміг замінить тих дбайливих жіночих рук, яких раптом так трагічно позбулася їх родина…» [6].

У 1962-у, за два роки до смерті, Михайло Іванович остаточно розуміє, що видання його книги неможливе. З останнього листа до Тичини: «Ви з досадою можете подумати — яка ж недотепна людина: розумна істота давно би зрозуміла, що на цю тему не бажають розмовляти — ну й покинула би мучити й себе й іншого. Ні, тягне на те, щоб почути це виразне сказане — нічого з того не буде «не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно»». Це що торкається книжки вибраних творів» [7].

Павло Тичина не облишав спроби допомогти вчителеві. У тому ж 1962-у він писав Андрієві Недзвідському: «Михайло Іванович Жук гнівається на мене. Треба неодмінно видати книгу його поезій» [8]. У січні 1963-го Тичина повідомляє тому ж адресату: «Про твори Михайла Івановича я говорив у Вид[авницт]ві <…> (А в збірник творів його, я гадаю, треба включити й прозу його і статті)» [9]. Але всі ці зусилля були марними.

В одному з листів Жука до колишнього учня сумні — безнадійні роздуми людини, яка все життя працювала, не випускаючи з рук ні пензля, ні пера: «Невже те, що я зробив і в літературі, і в малярстві таке нікчемне, що не варте уваги. Ні, гадаю, що це неправда. Цілий ряд літературних творів написано непогано, цілий ряд малярських творів, включаючи кераміку й графіку, зроблено на високому рівні. Педагогіка дала теж непогані результати. І врешті такий жалюгідний кінець» [10].

Жук не пішов «у Лету без слави і пам’яті», але, як і в бага-тьох митців, визнання прийшло вже по смерті.

Олена ЯВОРСЬКА.

1. Нестерчук Д.В. «…Листи гинуть серед космічних просторів…» Листи Михайла Жука до Павла Тичини:1925 — 1962… Із фондів Літературно-меморіального музею-квартири П.Г. Тичини в м. Києві та Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України // Дім князя Гагаріна: Збірник наукових статей та публікацій / Одеський літературний музей. Вип. 9. Одеса — с. 368.

2. Там же — с. 369 —370.

3. Там же — с. 370.

4. Там же — с. 369.

5. Там же — с. 372 —373.

6. Недзвідський А.В. Спогади про Павла Тичину. Рукопис. Одеський літературний музей. Повний варіант публікується вперше.

7. Нестерчук Д.В. «…Листи гинуть серед космічних просторів…» — с. 373.

8. Тичина П. Панахидні співи: Поезії. Одеса. 1993 — с. 79.

9. Тичина П. Панахидні співи: Поезії. Одеса. 1993 — с. 85.

10. Нестерчук Д.В. «…Листи гинуть серед космічних просторів…» — с. 374.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net