Переглядів: 301

Повстанський характер

Ця розповідь свого часу, в 2011 році, публікувалася на шпальтах «ЧН», а потім увійшла до книжки Романа Кракалії «Невизнані герої» (Одеса, «Прес-кур’єр», 2012). Сьогодні, вшановуючи пам’ять про учасницю визвольних змагань українського народу середини минулого століття Юстину Михайлівну Джуран-Плотицю, яка відійшла у вічність 14 жовтня, редакція вирішила передрукувати цей образок. Це маленька лепта в увічнення подвигу тих, хто виборював і виборює нашу державність.

На саму Покрову, раненько, загрюкотіли у двері і брутально — з порогу: «Собирайсь!».

А нема що брати. Рідна хата згоріла разом з усім добром, коли пів села вигорало на шкрум після відступу німаків. Перебували біду у покинутій корчмі за селом…

Вийшли, станули за порогом — краса невимовна. Тонко-тонко сніжком вкрила землю свята Покровонька. День ясний, тихий… Хоч молись, а хоч плач… Не поможе: ці милосердя теж не знають, як нацисти. «Добре, що хоч сестричка в сусідів ночує, звідтам ніхто в ліс не пішов», — проблиск надії.

Підводою привезли в село обох — доню з матусею. Невільників багато вже, а поміж ними… поміж ними й сестра — знайшли, людолови…

«О, і ти здєсь!» — вишкірився енкаведист. — Нє прідут спасать — слєди», — кивнув на сніг.

Не раз бував у хаті, вичікував: ану, хтось надійде з лісу. Казав, що українець, та хіба ж то?..

На станції напакували товарняк жінками, дітьми, немічними… І прослалась дорога в Сибір. А куди ж іще — з України?..

Партизанська Бойківщина, Покрова, 1947-й…

Юній підпільниці — лише 20.

Пані Юля — так називають цю маленьку, зграбненьку жіночку ті, хто її добре знає. А хто її знає краще від тих, з ким стрічається на різних зборах, де переймаються долею та майбутнім України, на всіляких пікетуваннях та мітингах?..

І не так ті крижані сибірські вітри, як всі оті випробування української долі, що випали у житті, вибілили їй коси, лишили свій слід не лише на серці, а й на обличчі.

А проте, воно завше привітне, і нема втоми в очах — натомість там завжди світиться живий вогник, завжди вони щирі і добрі. Хоча можуть бути й інакшими.

Не була в повстанцях, лише тримала зв’язок між ними, бачила їх зблизька, спілкувалася з ними, залюбки виконувала доручення.

У повстанцях були її брати — рідний та двоюрідний, чоловік сестри, та й сама сестра, пройшовши медсестринський вишкіл, опікувалася пораненими. Ще одна сестра, двоюрідна, також була зв’язковою. Такі ось підлітки, в основному дівчата, забезпечували тоді партизанський зв’язок.

Село Кам’янка на Львівщині, бойківське підгір’я — Сколівщина…

— Пані Юлю, як ви прийшли в Рух опору?

— Та як? — дивується запитанню. — Ще в школі наші хлопці протестували проти навчання польською, окупаційною мовою, проти знущань на національному ґрунті. Ми були українцями і хотіли бути ними. Хлопці збиралися, розказували про те, що чули від батьків.

А батьки ж то були у «Просвіті», в «Сільському господарі», «Січі». Там пізнавали свою історію, рідну культуру. Були й в ОУН декотрі. Коли червоні погнали німців далі, за Карпати, а совєтської влади ще в селі не було, люди відчули справжню волю. Вже знали тоді, що то є — совєти, ще в 1939-у пізнали, коли енкаведе показало себе: забирали невинних у тюрми, розстрілювали, висилали до Сибіру… Хлопці-партизани, котрі вже повоювали з німцями, говорили про те, що знову прийдуть большевики і буде ще гірше, що треба далі боротися за самостійну Україну. Тих півтора року — від вересня 1939-го до червня 1941-го — зробили справжній переворот у свідомості галичан.

— Скільки часу ви були зв’язковою?

— Від 1944-го й аж поки не вивезли.

— Боялися?

— Та де! — посміхається. — Кожен зв’язковий мав свій напрямок — на сусідні села. Я ходила на Труханів, це десь добрих десять кілометрів. Доручення були різні, найчастіше давали мені записку — «штафета» називалася, і ту записку треба було віднести у вказане місце. Що там було написано — зв’язковий не мав права знати. А вже на місці хтось мав обов’язково зустріти, а бувало, що й не стрічав ніхто. Я йшла собі через верхи й доли, стежкою полем, дорогою не ходила. А одного разу навіть заблудилася. Мій двоюрідний брат дав мені доручення, треба було йти навіть дальше, ніж я зажди ходила. Трохи прийшлось поблукати. Це пам’ятаю добре. Іншим разом, не знати як, вийшла не на свою дорогу, там їхав мій знайомий, інші люди. Пристанула до них, а цього не треба було робити. Раптом бачу якесь збентеження, чую: «Москалі попереду!». Тоді у кожнім селі стояли енкаведе. Хутко ми завернули до лісу, і я швидко пішла далі, углиб. Я там все добре знала.

— А якби перестріли енкаведисти, коли ви йшли на зв’язок?

— Та якось не прийшлося до того.

Господь беріг її. Дуже багато у ті роки таких молодих, красивих, мужніх і відданих боротьбі — цвіт галицький — загинули, були закатовані, пропали у лагерях. Та вони й не береглися, чесно робили те, що вимагав від них час і що заповідала присяга.

Три роки вона ходила отак то в Труханів, то в напрямку Сколе. Носила записки-естафети, провадила когось до партизанів-повстанців, носила якісь речі, наприклад, годинник передали з лісу на ремонт. Можна лише уявити: навколо аж кишить енкаведистами та солдатами, гримлять сутички вибухами та пострілами, що не день привозять убитих для упізнання, то когось забирають, то розстрілюють, то висилають, всі бояться сексотів… Розгорнуте справжнє полювання на бандерівців. А тут юні дівчата, по 17 —19 років, спокійно ходять попід носом енкаведистів, виконуючи доручення та завдання тих самих бандерівців, забезпечуючи найнадійніший зв’язок. І хто скаже, що це дуже різнилося від участі у боях, коли так само легко можна було загинути або, ще гірше, потрапити в руки енкаведе, а звідти, якщо пощастить вижити, — на Колиму чи в Сибір… Ба навіть більше: ті люди розуміли безвиглядність своєї боротьби, але знали вони й те, що мусять показати світові: Україна з неволею не змирилася…

— За що вас виселили?

— За що? — посміхається, і вже ціла розповідь у посмішці тій. — Тоді ніяких звинувачень не висували. Ми всі були для них — «бандіти». І тепер так само — для нащадків їхніх, котрі пристосувались до незалежності і для котрих українські патріоти — лише «нацики» і «фашисти»… «За що?». Та, певне ж, знали вже, що вся родина пов’язана з лісом, лиш не могли знати, як саме.

…Їхали довго і важко. Як витримували ту дорогу — самий лише Господь знає.

— Приїхали в Омськ на їхні совєтські свята — октябрські. Я запам’ятала добре — повсюди висіла їхня криваво-червона барва. Далі повезли кудись на околицю, поселили в бараку. Нари на два поверхи. Санпропускник. Прийшли якісь люди та порозбирали нас кого куди. Мене — на завод, до фрезерного верстата. Я його борзо вивчила. Працювала в бригаді. Дружні дівчата були, всі молоді, всі — місцеві. Але до мене добрі, не ображали, не казали «бандерівка», як деінде. Хоч знали, хто я є. Ми й поза роботою бували разом. Я співала українських пісень, дуже їм це подобалось. По-російськи не вміла (та й тепер не дуже), то розмовляла рідною мовою. Вони розуміли, ще й їх трохи навчила по-нашому. Прості люди розумніші від своїх зверхників. Я працювала завзято, навіть стала «стахановкою», як і вони. Майстри були всі майже фронтовики, справжні, а не ті, що іззаду гнали в атаку, багато горя бачили і тому розуміли людську біду. Але життя там було важке.

— Як ви почувалися там?

— Погано. Вдома лишилися рідні, брат Василь — в УПА. Він був в ОУН від 1942-го, у 44-у вступив до куреня УПА «Бойки». Вже пізніше я дізналася, що загинув у 48-у. Таки в рідному селі. Прийшов на Великдень, вже мав повертатися до лісу, але ще завернув до однієї хати, а там — засідка… З нашого села 53 повстанців загинуло. Моя вся родина — також… Багато ровесників-однокласників… А мама навіки залишилася в Омську…

Робота була у три зміни, відпочити перед нічною неможливо. А до роботи звикла. Та й що було діяти?

Та одного разу таки збунтувалася, застрайкувала. Це коли новий майстер, комсомолець, хотів показати себе перед начальством, занарядив їй обробляти велику деталь, що й на верстаті не могла її встановити. Сказала рішуче, що відмовляється і що конституція дає їй право на це. Отакої: «бандерівка», вислана, а за своє впоминається! Всі дивувалися, а дехто й співчував: та куди ж їй, малечі, отаку деталь вергати! На роботу вийшла, але верстат не вмикала. Майстер покричав, а тоді здався, змінив наряд. А дівчата: «Характер у тебе!» — тільки й сказали. Та й по всьому. Дружна була бригада.

Пані Юля показує поштову листівку, подаровану їй дівчатами на 8 березня. І де лиш знайшли таку? Спеціально для неї вишукували. Там зображені хлопець і дівчина біля перелазу, на побаченні. Обоє — у гірських строях карпатських, серед милої підгірянської природи. «Желаем успехов в работе, счастья в жизни». Показує фотографії: оце наша бригада. Дівчата молоді, гарні. Пощастило тоді, що на цей завод потрапила, що люди гарні стрілися. Серед них відчувала якусь полегшу на тому засланні. Там і щастя своє особисте знайшла: Михайло Плотиця працював на шахті у Воркуті.

— Він також випадково був забраний. Вчився на столяра в училищі ФЗН, теж на Львівщині. На вихідні приїхав додому. Мама лиш поклала їсти на стіл — а тут «гості» непрохані на порозі: «Собірайся!». Забрали в тюрму, а якихось доказів нема. Били. Примусили сестру щось там підписати. Дали речинець. Й опинився в таборі аж у Воркуті. А маму й сестру виселили в Томську область.

Отам, в Сибіру, вони й познайомились. Коли вже дозволено було виїжджати виселенцям, вирішили повертатися в Україну — а куди ж іще? Але страшнувато було: де жити, чи знайдеться робота? Сказала про свої сумніви чоловікові. А він: «Ти що, не хочеш на Батьківщину повертатися?».

— Це була єдина між нами суперечка за все наше спільне життя. А ось і він.

На звороті фотокартки, яку вона отримала ще в Омську з Воркути, написані поетичні рядки:

Коли прийдеться нам ще зустрітись
На Україні золотій,
То образ з фото нагадає,
Що ми зустрілись в Воркуті.
А коли з Вами я не стрінусь
І не прийдеться жить мені,
То Ви згадайте про Михася
У вільній рідній стороні.
Нам краща доля усміхнеться:
Слова радості сказать,
Бо стрінутися нам прийдеться
Й пощади ворогу не дать.

На пам’ять подрузі Юстині від Михася. 10 жовтня 1954 р. Воркута.

Скільки намучились, поки не осіли остаточно в Одесі. На околиці міста отримали ділянку (працювала тоді в радгоспі), почали будуватися. За рік вивершили стіни, накрили дахом. А потім ще півтора року пішло на внутрішнє опорядження будиночка. Та не надто довго тішилися власним житлом. Не витримало серце в Михайла Плотиці, надірване ще в таборі. Пані Юля продовжувала жити тепер вже за двох. За них обидвох, і також за всіх рідних, загиблих в ім’я вільної України, вона відстоює тепер нашу Незалежність своєю участю у заходах українських патріотів.

Коли в Одесі встановлювали пам’ятник російській цариці Катерині, приїхав якось до Одеси тодішній президент Віктор Ющенко. Група активістів зібралася перед облдержадміністрацією, щоби попросити його напоумити тодішнього міського голову не дозволити цієї ганьби. Несподівано на них напали молодчики з проросійських шовіністичних організацій. Почали бити українців, а це ж переважно люди вже поважного віку, жінки, була там і молодь. Угледівши в однієї дебелої молодиці ворожий прапор, пані Юля не втерпіла, вихопила його у неї з рук, а та — битися. Сили були нерівні, трохи їй таки перепало, але надбігла ще одна пані, й удвох вони таки захопили той трофей. Тоді декотрі з молодих навіть потрапили до лічниці. Опісля були судові позови, але ж усі знають, які в нас тепер суди. Не об тім річ. А мова про те, що пані Юля тут проявила свій бійцівський характер, повстанський. Хоч і не була в повстанцях, лише тримала зв’язок між ними, а то й спілкувалася. Вона добре розуміла брата-повстанця, котрий сказав якось словами провідника Степана Бандери: «Ніхто нам не допоможе, лиш ми самі собі маємо допомогти».

По дорозі з Кам’янки до Сколе стояла колись висока неприступна скеля над річкою. Ще за Польщі високо вгорі хтось намалював на тій скелі великий Тризуб. Перехожі задивлялися на цей символ та славили хоробрість героїв. Поляки не чіпали цю скелю, не зачепили її й червоні у 1939-у. А коли прийшли вдруге — розстріляли її з гармати.

Сьогодні, хоч і є охочі поміняти нашу державну символіку, але це безвиглядна справа. Нині незалежну Україну помалу перетворюють на якусь бутафорську, несправжню державу, без національного обличчя, у якій добре може бути лише тим, що мають гаманець замість серця, а замість мізків — інстинкти, передусім — хапальний. Нині державу нашу треба відстоювати всім, хто хоче, щоби тут було життя, як у європейських країнах. Таких людей багато, але вони розрізнені. Це найбільше непокоїть пані Юлю. «Разом треба відстоювати свою державу, об’є-днати зусилля, — каже вона. — У всіх має бути одна програма: зберегти Україну, яку заповіли нам полеглі Герої, в одній мають бути партії — Українській, і це не назва, це — Дух і Мета».

Роман КРАКАЛІЯ.
2011 р.
НА СВІТЛИНІ: Ю.М. Плотиця (крайня зліва) у колі друзів й однодумців.
Фото з архіву «ЧН».
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net