Переглядів: 303

Надія ЛЄНЦ: «Головне — віра у cебе!»

Надію Лєнц добре знають далеко за межами Балтської громади. Адже вона багато років поспіль захищає права людей з інвалідністю на всіх рівнях. Попри отриману 30 років тому травму, через яку змушена пересуватися за допомогою колісного крісла, вона живе повноцінним життям, займається спортом, своїм прикладом спростовує стереотипи й допомагає іншим людям з обмеженими можливостями реалізовувати свій потенціал.

Хто ж вона — Надія Лєнц?

Понад двадцять років поспіль Надія Лєнц (свого часу — у №76 за 26 вересня 2013 року — «Чорноморські новини» розповідали про долю цієї незламної жінки. — Прим. ред.) очолює Балтську організацію осіб з інвалідністю. Ще донедавна брала участь і перемагала у всеукраїнських змаганнях з рекреаційних видів спорту, є багаторічним головою комітету зі спорту Одеського регіонального осередку ГО «ВО Союз осіб з інвалідністю України». Нещодавно стала очільницею цієї організації.

Надія є прикладом вольової сили та незламної віри у власні можливості. Її історія надихає і підкреслює важливість інклюзивного підходу в суспільстві, де всі громадяни, незалежно від фізичних обмежень, можуть розвиватися й досягати успіху у різних сферах життя.

«Я просто хотіла жити»

У житті Надії Лєнц прикра пригода трапилася, коли синові Андрію було п’ять років, а доньці Антоніні — три. Вона, втративши свідомість, впала з черешні. Все — через справжню «голгофу», яку їй довелося пройти до цього, що й підірвало здоров’я. Втрата двох немовлят, одного — через невдало здійснений кесаревий розтин. Саме тому їй довелося, ризикувати власним життям, аби виносити й народити ще двох дітей. Вони й стали її опорою, коли спіткала біда.

«Діти стали для мене і помічниками, і друзями, й опорою — всім. Вони дуже швидко подорослішали. Через травму хребта спочатку втратила голос, могла спілкуватися лише пошепки. Думала, що помру, тому прошепотіла синові на вушко: «Андрійку, ти залишаєшся замість мене. Тонечка — на твоїй відповідальності».

…Лежала вдома з переламаним хребтом. Чоловік Віталій — на службі, а поруч — двоє діток. Із чоловікової рідні хіба що свекор хоч і не допомагав, та співчував. Свекруха ж замість допомоги докоряла, що стала її синові тягарем. А сам Віталій під впливом матері та «чуйних» друзів, які кепкували з нього, приходив з роботи роздратований і тільки підсилював моральні тортури.

«Чи я не хотіла покінчити з цим?! Лежала паралізованою й ловила себе на бажанні отруїтися, звільнити всіх від себе. Одного разу таки взяла пригорщу пігулок. Ось так на всю долоню. Вже намірилася випити. Але саме в цю мить почула плач Тонечки. Вона гралася надворі з сусідськими дітьми. Одна з дівчаток штовхнула її, вона впала, заплакала від болю. Прибігла до мене. Розумієте, хоч лежача, але саме я — її мама — могла втішити свою дитину. Відтоді сказала собі, що маю жити. Хоча б заради дітей. Тепер усвідомлюю, наскільки важливою була б тоді для мене психологічна підтримка».

Всупереч, а не завдяки

Свою мрію стати на ноги, бути прикладом для власних дітей Надія здійснила всупереч, а не завдяки. Всупереч обставинам, усупереч знущанням та нерозумінню, всупереч невиліковній травмі.

…Лежачи на дивані, вона могла, трохи повернувшись праворуч, вмикати телевізор. Про пульт тоді й мови не було, тому користувалася палицею. Помітила, що одна рука зміцніла й повертати тулуб може краще. Лише в один бік. Відтак попросила чоловіка покласти її так, щоб можна було повертатися ліворуч. Тепер навантаження лягло на інший бік та руку. Це були її перші вправи, перша спроба рухатися самостійно.

«Ви не уявляєте собі, якою була моя радість, коли я змогла сама проповзти по дивану, опираючись лише на руки! Адже відтоді не потрібно було просити перевертати мене. На одне приниження стало менше. А потім я вже могла повзти по підлозі. Віталік на кухні опустив донизу електроплитку, і я вже могла готувати самостійно. Діти допомагали, все, що потрібно було, подавали».

М’язи є основним фактором, який забезпечує рух кінцівок. Але без роботи нервів, які передають сигнали від головного мозку до м’язів і навпаки, рух неможливий. Прагнучи вирватися з лещат нерухомості, Надія продовжувала тренування.

«30 років тому, коли я вперше сіла в колісне крісло, на мене здивовано дивилися, а хтось і тихцем пальцем тицяв. Діти озиралися і запитували у батьків: «Чому тітка на візку?». Почувалася дуже незручно. Суспільство не було готовим до цього. На той час, хоч і зрідка, на колісному кріслі могли виїздити лише чоловіки. Причина суто фізіологічна: жінкам у дорозі потрібні памперси, а їх не було. І раптом — я ось так, 30 років тому — дозволила собі виїхати на вулицю у Балті. Чужі дивувалися, а дехто зі знайомих, побачивши мене, починав плакати. Я разом з ними плакала, бо нервова система була зрушена. Й досі при згадці про це навертаються сльози…», — відверто поділилася спогадами Надія.

Поступово постійні тренування зміцнили не лише м’язи тулуба, а й нижньої частини тіла. Використовувала всі можливості, в тому числі й санаторне лікування. Так у її життя увійшов спорт.

«Я дуже багато працювала, рано і ввечері, тренувалася на брусах. Була вже добре накачана. Якось у санаторії, де проходила реабілітацію, ми розговорилися з таким же, як я, «опорником» Сергієм Чумаком. І він поцікавився: «Чому ти спортом не займаєшся? Руки ж сильні». А я здивувалася: «Та ви що? Яка з мене спортсменка?». На той час навіть по телевізору я не бачила змагань серед людей з інвалідністю. Завдяки Сергієві, який, як з’ясувалося, очолював комітет ВО «Союз осіб з інвалідністю України», я наважилася. На його запрошення у складі одеської команди поїхала до Полтави. Там відбувалися змагання з баскетболу. Для мене це було вперше. Я з усіх сил намагалася добре грати, навертаючи кола на колісному кріслі. І хоча наша команда не посіла призового місця, зрозуміла, що можу займатися спортом. Стимулом для мене став Сергій Чумак… Те, що було в моїх силах, в домашніх умовах я вже зробила, але мала більше тренуватися. Тоді тренажерна зала була лише на швейній фабриці, і я домовилася про тренування там з керівництвом підприємства. Відвідувала залу тричі на тиждень (понеділок, середа і п’ятниця), а у вівторок та четвер їздила до Одеси, незалежно від погоди. Я вдячна водієві маршрутки: він мене підвозив до самого дому. А в Одесі мене зустрічав тренер».

Спорт у її житті

Надію Лєнц запросили до одеської команди, яка брала участь у чемпіонатах України з параспорту. Тепер вона здобувала перемоги одна за одною. Найкраще їй вдавалася стрільба з пневмогвинтівки. Двічі була першою, беручи участь у чемпіонатах України. Один раз поступилася, посівши друге місце. І якби все склалося добре, то отримала б звання майстра спорту зі стрільби з пневмо. Але якраз перед черговим чемпіонатом стався ще один нещасний випадок — вона вдруге травмувала хребет…

Як зізнається Надія, пережити це було набагато легше, ніж уперше. Адже цього разу її оточували друзі, які швидко назбирали необхідну суму на операцію, весь час опікувалися нею, здивувавши своєю згуртованістю персонал лікарні.

Напевно, саме це вплинуло на рішення Надії покинути спорт і з головою поринути у громадську діяльність. Хоча вона продовжує тренуватися, зміцнюючи своє тіло. Попри те, що майже не відчуває ніг, завдяки натренованим м’язам встає з крісла.

«Я можу стояти, хоча для цього потрібно на щось опиратися. Також можу рухатися, тримаючись за поручні. Фізкультура і спорт важливі при будь-якій хворобі. Навіть якщо маєш хворе серце, треба рухатися, постійно робити певні вправи. Це потрібно будь-якій людині просто заради того, щоб жити, щоб зміцнювалися м’язи печінки, м’язи серця, м’язи шлунка тощо. Можливо, саме травма допомогла мені це зрозуміти. Я й у нас, в організації, всім про це кажу. І постійно ініціюю якісь змагання, заходи. Все, що пов’язане з рухом, зі спортом. Просто, щоб залучити людей до активного способу життя. Рухова активність дуже важлива. Якщо покласти людину на пів року у ліжко, навіть абсолютно здорова отримає інвалідність».

Не зважаючи ні на що, Надія задоволена, що народилася жінкою.

«Мені подобається те, що я жінка, що маю дітей, що можу їм дарувати свою любов і показувати приклад, як радіти цьому життю, попри всі негаразди та випробування. Щоб вони не відчували себе ні в чому обмеженими, знали, що вони насамперед люди. І це головне».

А ще зізналася, що її жага до життя та активне прагнення зробити його повноцінним позитивно вплинули й на чоловіка, який тепер допомагає й оберігає її. Отже, разом можна побороти будь-які труднощі.

Мрія, яка збувається

«Надіє Петрівно, ви зверталися до нас багато років тому. Я про вас пам’ятала і вирішила вам зателефонувати…».

Під час нашої розмови Надії зателефонували з автошколи, яка діє на базі Одеського державного університету внутрішніх справ, і повідомили, що заклад отримав акредитацію для навчання майбутніх водіїв — осіб з інвалідністю. Тут створені всі умови для інклюзивного доступу до навчання (в тому числі й для тимчасового проживання).

Надія радісно повідомила, що збувається ще одна її мрія — освоїти водіння автомобілем. Ще десять років тому вона зверталася у згадану автошколу, але такої можливості не було. Й ось тепер, вона зможе це зробити.

«Зараз в Україні відкрилося кілька таких автошкіл, зокрема і в Одесі. Все завдяки Олені Зеленській. Принаймні у п’яти таких автошколах ми можемо навчатися», — пояснила Надія Лєнц.

Вона розповіла, наскільки непросто іноді долати перешкоди, рухаючись вулицями міста на колісному кріслі, тож автомобіль стане для неї ще одним кроком до покращення доступності міського простору.

Надія також запропонувала організувати для всіх охочих день людей на колісному кріслі. Аби вони хоч на кілька хвилин могли подивитися на світ іншим поглядом. Особливо важливо це для тих, хто сьогодні ухвалює рішення.

Створення умов для активної участі у суспільному житті всіх без винятку громадян має стати пріоритетом, переконана Надія Лєнц. На її думку, важливо розуміти, що інклюзивність і рівність — це краще для всіх громадян, бо це допомагає суспільству стати толерантнішим, справедливішим.

(Продовження теми — у наступному номері.)

Людмила ШЕЛИХ.

Джерело: Новинар.city.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net