Вік пошуків і знахідок

Найбільше любила малювати квіти. Вони у неї завше якісь особливі. Сказати, що хоч намальовані, а все одно як живі — це не про неї. Вони продовжують жити, вже зрізані. Вона дарувала їм друге життя. Але навіть на папері, відтворені акварельними фарбами, вони продовжують свою місію — дають нам екзистенційну радість, виповнюють душу світлом, урівноважують думки.

Коли в непорадні хвилини, втрачаючи душевну рівновагу, випадково торкнеться погляд колись подарованих нею квітів на стіні, зненацька все міняється. Впорядковуються думки, і душа знаходить своє місце, і приходить розуміння: треба розривати млу тяжких настроїв, перефразовуючи поета, і пробиватись до ясного світла. Й не забувати нічого, що тримає людину в цьому прекрасному світі. Завжди прекрасному для всіх ще й тому, що є в ньому художники. Квіти Галини Кравченко — то її метод відображення краси цього світу. Вона глибоко розуміла цю красу й відтворювала її з усією щирістю своєї душі.

Така сила мистецького обдарування. А ще ж був талант жінки, вірної подруги та надійного крила для Анатолія Кравченка — народного художника, а передовсім — чоловіка. І талант материнський…

І багато інших… Її малярські твори на цьому вернісажі виставлені впереміж з роботами Вікторії Кравченко.

Вона розкута, піддатлива до розмови, охоче говорить про мистецтво.

— Не маю чіткого поділу: до того, як стала художницею, і після, вже у цьому статусі. Спочатку не дуже замислювалась над цим, а вже більш свідомо почала ставитись після вступу до «Греківки».

Цікаво: що думає про творчість юна художниця?

— Я багато розмірковую над цим, оскільки це мій фах — тепер вже точно знаю, це те, що наповнює моє щоденне життя, чому хочу присвятити його. Є багато стереотипів, які треба руйнувати. От кажуть, що художник — не така вже й важка професія. А насправді це дуже складна професія, треба постійно вчитися, шукати свого самовираження.

Молоді мистці — за умови серйозного ставлення до справи — завжди в творчому пошуку. Вони шукають нових засобів зображення, нових ідей, шукають себе у творчості, в мистецтві. Стояти на місці — не домогтися успіху. Якийсь час можна й не рухатися вперед, але далі це переходить у звичку.

Чи мріяла Вікторія Кравченко стати художницею? Якщо жити в оточенні фарб та пензлів, часто бачити батьків у майстерні, милуватись їхніми роботами, та й самим процесом творення, слухати їхні професійні розмови, якщо з п’яти років їздити з ними на пленери, а головне — бачити їхнє дуже серйозне ставлення до своєї праці, то все це стає часткою самого єства, стає внутрішньою потребою. Художницею Вікторія, можна сказати, народилася. А відчула себе нею вже в художньому училищ ім. М.Б. Грекова. Там по-справжньому зрозуміла, що це — її стихія. Як знайти себе в цій стихії — котра насправді не стихія, а цілком впорядкований спосіб творчого життя, підпорядкований певним правилам? Відчувала: отриманих в училищі знань недостатньо, усвідомити це — не кожному дано, хотілось продовжувати навчання. Так опинилася в Київській державній академії декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. Молоді мистці шукають нових шляхів у національному мистецтві, прагнуть, щоби їхню творчість визначали саме ці риси. А що таке, назагал, українське мистецтво?

— Те, яке має свої відмінні риси, своє опертя на традиції, на геніальних попередників , на культуру. Кожен художник розповідає свою історію. Десь це може буки мотив, десь — національний характер, нюанси, які дають до зрозуміння цього, — каже Вікторія. І додає:

— На жаль, у суспільстві існує міф, що образотворче мистецтво — це не надто складно, що у художника це виходить само собою, що цьому не обов’язково вчитися… Як на мене, це глибоко помилкова думка. Треба знати основи, історію мистецтва, світового, а передовсім — свого, національного. Треба багато знати. Тобто закласти свої базові основи, працювати щодня, серйозно займатись художньою творчістю, щоби це було фахово. Треба постійно удосконалюватись, і робити це поступово, починаючи з власної бази і зростаючи, реалізовувати себе фахово. Там закладено не лише якісь ідеї, ліричні чи філософські, а й розуміння форми, розуміння кольору, розуміння ритмів… Багато важливих речей. Щоби пізнати це все і багато іншого, для цього нам і дається час в академії.

А що таке національне мистецтво? На думку Вікторії, це «синтез того, що було до нас, і наше особисте сприйняття завдань мистецтва, сприйняття дійсности».

— Я вважаю себе представницею сучасного мистецтва. Це те, що робиться сучасниками. Не менше і не більше. Воно може бути різним, бо робиться різними людьми. З різним баченням і різною вдачею. Це може бути абстракція, натюрморт, багатофігурна композиція. Експресія, динаміка або ж, навпаки, статика. Все залежить від внутрішнього стану художника і від того, що відбувається навколо. Кожен мистець відчуває, що відбувається, і він так чи інакше відображає це в своїй творчості. Найголовніше тут — не збрехати.

І все-таки: як не загубитися в цьому такому неспокійному світі, коли тобі лише дев’ятнадцять?

— Так було завжди. Були падіння і підйоми суспільства, були революції, і були війни… Ми не шукаємо своєї ніші. Наше завдання — навчатись, але хочемо жити турботами суспільства. Створили організацію «Мистецький гарт» — об’єдналися з волонтерами, котрі допомагали і допомагають нашому війську. Ми вирішили об’єднати наші зусилля також і в фаховому плані. Тобто не просто плести сітки. Хто займається менеджментом, хто — творчістю. Шукаємо, як допомогти собі, це по-перше, як розповсюджувати свою творчість, реалізовувати, допомогти іншим у цьому. Це пошук молодих у самореалізації, а відтак — у допомозі нашим захисникам.

Їй лише дев’ятнадцять. Чи вже дев’ятнадцять? Вік пошуків і знахідок.

Роман КРАКАЛІЯ.