№ 43 (22468) четвер 19 жовтня 2023 року

 «Що більше країн буде сьогодні в антипутінській коаліції, що дієвішою буде допомога Україні й українцям, то більшою є ймовірність, що ми з вами ніколи не побачимо палаючу Метулу, розбомблену Кір’ят-Шмону, не розповідатимемо про те, як мешканці Кацрина огороджують вулиці свого міста протитанковими їжаками».

Це цитата зі статті «Пожежа війни», яку я через два місяці після нападу Росії на Україну написав для одного з ізраїльських івритомовних видань. Не буду приховувати — такі висновки тоді сприймалися в ізраїльському суспільстві як голос волаючого у пустелі. Так, ізраїльтяни співчували Україні — приводів підтримувати Росію, з якої кілька разів у ХХ сторіччі приходила загроза знищення єврейської держави, у них не було. Та водночас вони сприймали війну України з Росією як дуже далеку війну і вже точно не пов’язували її з безпекою самого Ізраїлю.

Вплив Сполучених Штатів Америки і Польщі на події у світі непорівнянні, але вони «триматимуть стрій». Підтримувати Україну проти російського агресора обидві держави збираються довго й усіма засобами. Розбіжності не завадять політикам ні у Вашингтоні, ні у Варшаві. Однак природа розбіжностей — різна. Розглядати її не можна як загальну «втому від війни».

Повернення привиду ізоляціонізму

Усупереч поширеній думці про консенсус щодо підтримки України у Конгресі США, такого консенсусу нема. А якщо на президентських виборах 2024 року переможе кандидат від республіканців, то може змінитися навіть загальний підхід Білого Дому до того, як ставитися до регіональних воєн. Зокрема, до війни у нас, в Ізраїлі та (у майбутньому) на Тайвані. На початку Першої світової війни і на початку Другої за океаном домінував і навіть посилювався ізоляціонізм із прагненням використовувати умовний нейтралітет США для виходу з економічної депресії. І хто-зна, до чого така тенденція призвела б, якби у 1915 році німецький підводний човен не торпедував циві-льний трансатлантичний лайнер «Лузітанія», де серед 1199 загиблих більшість становили громадяни США. Або у 1941-у японці не напали б на військову базу в Перл-Харборі.

На десятому році війни росії проти України, попри сотні тисяч смертей мирних співвітчизників, зокрема й наших земляків (про реальні втрати наших захисників — а вони немалі — дізнаємося уже після Перемоги), попри понівечені оселі, храми, пам’ятки архітектури і в Одесі, і в багатьох містах та селах нашої області, попри спалені елеватори, разом зі збіжжям, розтрощені порти й морвокзали, майже половина з-поміж нас, жителів Одещини, все ще тяжіє до царсько-совєтсько-російського спадку. І не хоче його спекатися.

Що тримає нас тримає у шорах минулого? Хто й досі править віжками, намагаючись загнати нас назад, у стійло послушної конячки?

Нещодавня заява першого віцеспікера та наближеної до президента людини Олександра Корнієнка про те, що влада тестує президентську модель, доволі неоднозначна, але небезпідставна. Хоч би скільки сам Корнієнко потім пояснював, що його слова вирвані з контексту, але ж він лише констатував фактичний стан справ. Адже зараз президент контролює і парламент, й уряд. І найголовніше — очолює силовий блок в умовах війни.

Ідея про розширення влади президента для України завжди актуальна, а бажання будь-якого чергового гаранта Конституції відтяпати побільше повноважень у парламенту і Кабміну — закон. То, може, нам і треба йти туди, наділивши президента на рівні Конституції відповідальністю за виконавчу гілку влади? А якщо ні, то все-таки чому?

Надію Лєнц добре знають далеко за межами Балтської громади. Адже вона багато років поспіль захищає права людей з інвалідністю на всіх рівнях. Попри отриману 30 років тому травму, через яку змушена пересуватися за допомогою колісного крісла, вона живе повноцінним життям, займається спортом, своїм прикладом спростовує стереотипи й допомагає іншим людям з обмеженими можливостями реалізовувати свій потенціал.

Хто ж вона — Надія Лєнц?

Понад двадцять років поспіль Надія Лєнц (свого часу — у №76 за 26 вересня 2013 року — «Чорноморські новини» розповідали про долю цієї незламної жінки. — Прим. ред.) очолює Балтську організацію осіб з інвалідністю. Ще донедавна брала участь і перемагала у всеукраїнських змаганнях з рекреаційних видів спорту, є багаторічним головою комітету зі спорту Одеського регіонального осередку ГО «ВО Союз осіб з інвалідністю України». Нещодавно стала очільницею цієї організації.

Як ви уявляєте сільську бібліотеку? Якщо це щось на кшталт старих запилених полиць з давні-ми неактуальними книжками, то ми готові вас здивувати цією історією.

Олеся Рожнатова — бібліотекарка у другому поколінні, своєю натхненною працею доводить, що може бути інакше. У 2011 році жінка повернулася з нецікавої для неї роботи бухгалтером у рідне село Холодна Балка на Одещині. Попри всі стереотипи, саме місцева бібліотека у 2013-у першою відкрила інтернет-клуб, а нині щорічно поповнює книжковий фонд на 200—300 видань.

Цими днями, 20 жовтня, завершується практика студентів Національного університету «Одеська політехніка» в Одеській національній науковій бібліотеці.

Кожен, кому поталанило бути студентом, цю щасливу пору зазвичай згадує з теплотою і трепетом. А дехто з людей дорослих навіть підпадає під ознаки вічного студента, що скоріш добре, аніж навпаки. Навчатися корисно у будь-якому віці, поклади «граніту науки» невичерпні та мають сталу тенденцію до збільшення, цього добра вистачить на всіх, отож головне — мати бажання й визначитися з пріоритетами. Та все ж міцні базові знання найдоцільніше здобувати в молодому віці, не відкладаючи на потім.

Продовжуємо розповіді про учасників боротьби за незалежність України в 1917 — 1921 роках. Цього разу мова про Дмитра Стопкевича, молодого офіцера, прапорщика царської армії, котрий 20-літнім зробив свій вибір на користь держави, за яку кілька століть боролися козаки. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.

Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер — с. Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника Келестина Стопкевича і Марії (в дівоцтві — Васьковська).

14 жовтня на 96-у році життя відійшла у вічність наша славна землячка — учасниця визвольних змагань середини ХХ століття, зв’язкова Української повстанської армії, за що була заслана до Сибіру, —

Юстина Михайлівна ДЖУРИН-ПЛОТИЦЯ.

Пані Юля, як ми всі називали її в Одесі, була взірцем того глибинного, одвічного, питомого патріотизму, яким наскрізь, до найменшої клітинки тіла, просякнуті найкращі сини й доньки України. Що в сиву давнину, що за Козаччини, що в часи Української революції 1917 — 1921 років та жертовно-героїчної боротьби УПА, що нині у захисті нашої державності від того ж агресора зі сходу. Для неї більше важили не слова, а вчинки, дії. Чого б це не стосувалося. Чи якихось політичних питань, чи утвердження рідної мови, чи підтримки «Чорноморських новин» у період їх цькування проросійськими сатрапами, а чи суто особистих, людських стосунків. Пані Юля ніколи не кривила душею. За жодних обставин. І всіх учила так робити. Ось уривок з її інтерв’ю журналістові Романові Кракалії, опублікованого в одному з грудневих чисел газети за 2017 рік:

«…Так, тоді, в молодості, ми малювали собі цілком іншу державу, хоча не думали про те, якою вона буде. Нам розходилось на тому, щоб Україна була державою і щоби була вона самостійною. Так, вже є держава Україна, визнана в світі, це найголовніше. То будуйте, боріться з корупцією, із нахабним зросійщенням, яке продовжується. Мусить зростати, міцніти громадянське суспільство, а інакше не можна. Не треба ототожнювати державу з тими, котрі на наших таки плечах дісталися влади, з олігархами, не треба розчаровуватись, опускати рук. Не терплю отих нарікань. То люди байдужі, вони швидко втомлюються, а ті, знай, роблять своє. Ми швидко збайдужіли, стали лінивими… А багато взагалі сплять… Активнішими треба бути. Громадські організації — ви їх бачите? Чую лише про «Правий сектор», «Свободу». А де, скажіть, «Просвіта»? Занапастили, знищили, і всі мовчать. Певна, що ті самі люди, і такі, як вони, якраз найбільше нарікають на всі негаразди в державі.

Невиголошене прощальне слово

Не стало Юстини Плотиці…
Відійшла у вічність остання з-поміж одеситів — героїчних повстанців.

Була зв’язковою УПА. Ходила відкрито, обминаючи ворогів, хоч і страшно було, але тримали віра, мужність, а ще — повстанський характер. Розносила записки та повідомлення повстанцям, знала багато, й це було навіть більш небезпечно, аніж битися зі зброєю в руках. Вони всі там були герої.

Одеська обласна організація Національної спілки художників України сердечно вітає багаторічного члена спілки, патріарха мистецької Одеси, художника, мистецтвознавця, педагога та колекціонера, ветерана Другої світової війни Івана Івановича Козирода із золотим ювілеєм — 100-річчям від дня народження!

Зичимо ювілярові здоров’я, миру, домашнього затишку і любові від дружньої спільноти!

Ідея ретроспективної виставки Івана Івановича Козирода виникла ще зо три роки тому в наших безкінечних довірливих розмовах з нинішнім ювіляром. Ця ідея надихала і дуже бадьорила його самого, як і багатьох друзів, колег, колишніх учнів. Нині — і це жорстока правда — під тягарем прожитого він прикутий до інвалідного візочка, але дух цього мужнього чоловіка торжествує.

13 жовтня, у переддень століття відомого митця, в Одеському музеї західного і східного мистецтва (ОМЗСМ) ця довгоочікувана імпреза під метафоричною назвою «Життя земного обрій неозорий» зрештою відбулася і зібрала символічне число його шанувальників — близько сотні колег та учнів, музейчиків, журналістів, викладачів і давніх друзів, представників різних закладів міста.

Усміхаються зі стін великої читальні Одеської національної наукової бібліотеки квіткові натюрморти народної художниці України Галини Кравченко, академіка, кавалера ордена Княгині Ольги двох ступенів. А поміж ними — твори 19-річної Вікторії Кравченко, також випускниці — з відзнакою — художнього коледжу ім. М.Б. Грекова, нині студентки Київської державної академії декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, учасниці ХІІ Всесвітньої виставки акварелі в місті Фабріано (Італія), Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації. Україна. Європа. Світ». Роботи молодої художниці — в музейних та приватних колекціях в Україні та поза нею.

Мати і донька.

Якщо душі наших найдорожчих десь поряд з нами невидимо — а ми здебільш віримо в це — і якщо пильно стежать вони, як ми тут, у житті своєму, без них і з ними водночас, і якщо ми з ними водно — як і за життя їх тілесного, — то душа Галини Кравченко просвітлено упокоєна. Її діти, її квіточки, котрих несподівано полишила в непорадну годину, пишно квітнуть у її саду, бережуть пам’ять про неї не лише в серцях своїх, а й у всьому тому, до чого покликала їх доля.

Нещодавно, 7 жовтня, сповнилося 15 років академічному ансамблю української музики, пісні і танцю «Чайка».

За цей час «Чайка» стала справжньою візитівкою Одеської обласної філармонії ім. Д.Ойстраха й Одещини загалом — жоден знаковий концерт не обходиться без участі цього ансамблю. А як його приймає публіка на теренах України і за кордоном! І це зрозуміло, адже кожен номер «Чайки» — справжній шедевр, кожен концерт — взірець краси і грації.

Сьогодні волонтерство — не просто новомодний рух, що об’єднує небайдужих громадян,  а вагома складова втілення багатьох соціально значущих проєктів. Притаманні волонтерам високий рівень суспільної позиції, наполегливість і  щире бажання допомогти тим, хто цього потребує, можуть стати рушійною силою підтримки  суб’єктів пробації, які мають шанс на виправлення, але не здатні впоратися з цим самотужки.

У Малиновському районному відділі філії Державної установи «Центр пробації» в Одеській області людиною саме з таким покликанням стала Маргарита Загоревська (на знімку), яка за спеціальністю є психологинею та  працює кар’єрною радницею «ВОНА хаб»  — проєкту, що   реалізується Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA).

Шведські вчені провели одне з наймасштабніших досліджень, присвячених старінню, і визначили конкретні біомаркери, характерні для довгожителів, а ще дізналися, якими були їх значення у людей, що дожили до 100 років.

Відомі дослідження довгожителів часто-густо ґрунтуються на невеликій вибірці й фокусуються лише на певній групі осіб, наприклад, виключають тих, хто мешкає в будинках для людей похилого віку. Науковці з Каролінського інституту (Швеція) вирішили підійти до питання серйозніше і представили дослідження, в якому брали участь близько 44 тисячі шведів, що мешкають у різних умовах. Результати опубліковані у журналі Gero Science.