Доля «гартівця» Миколи Войцева

Варто нагадати, що, за спогадами нашого знаного земляка, поета-сатирика і гумориста Степана Олійника (1908 — 1982), засідання одеських «гартівців» тоді найчастіше проводилися у Клубі працівників зв’язку на Садовій вулиці. Свої враження про ті бурхливі зустрічі й багатогранну творчу особистість їх незмінного керівника І.К.Микитенка Степан Іванович опублікував в окремому нарисі під назвою «Мій перший консультант».

У пошуках будь-яких даних про згаданого М. Войцева автор цієї статті звернувся до архіву УСБУ в Одеській області з відповідним запитом. Попри непрості обставини нашого буремного сьогодення, 12 вересня на мою електронну адресу надійшов лист-відповідь про те, що архівна кримінальна справа стосовно Войцева Миколи Степановича, 1893 року народження, управлінням СБУ в Одеській області передана на постійне зберігання до Державного архіву Одеської області, де міститься у фонді № Р-8065, опис №2, №3579.

Письменникові і громадсько-політичному діячеві доби Визвольних змагань Володимирові Винниченку належить відомий вислів про те, що «українську історію не можна читати без брому», тобто без заспокійливого. Попереднє знайомство з матеріалами архівної кримінальної справи щодо Войцева свідчить, що це не тільки трагічний документ епохи сталінізму, але й беззаперечне підтвердження глибинної суті думки, висловленої видатним сучасником тієї жорстокої епохи.

За матеріалами справи спробую встановити перебіг тих жахливих подій.

Отже, 26 квітня 1938 року начальник Комінтернівського райвідділу НКВС УРСР Кушнір видав постанову про початок попереднього слідства стосовно М.С. Войцева за підозрою в тому, що «він є учасником контрреволюційної націоналістичної повстанської організації — займався підривною ворожою роботою в школі». Того ж дня уповноважений цього РВ НКВС Залеський виніс постанову, затверджену згаданим начальником РВ, про вибір запобіжного заходу підозрюваному — утримання під вартою в одеській тюрмі. Тим же числом цей документ підтримав своєю постановою тодішній прокурор Комінтернівського району Степаненко, а співробітник РВ НКВС Лофанський оформив ордер на проведення обшуку та арешт М.С. Войцева.

Наступним днем — 27 квітня — датована анкета арештованого. У ній зазначена конкретна дата його народження — 6 грудня 1893-го, місце народження — хутір Кальчев Березівського району, місце роботи і посада — Комінтернівська середня школа, вчитель географії. Серед членів сім’ї вказані дружина — Фоменко Олександра Іванівна, 1906 року народження, і син Славко — 1927-го.

Згідно з протоколом обшуку від 28 квітня, у М.С. Войцева нічого не знайдено, лише вилучено особистий паспорт.

А ось далі в матеріалах кримі-нальної справи зберігаються оригінали двох протоколів допитів Миколи Степановича без номерів і дат, які можна розглядати як «патологічні шедеври чекістського шитва».

Перший з них починається з вимоги того ж таки начальника Комінтернівського РВ НКВС молодшого лейтенанта Кушніра про те, щоб «арештований по обвинуваченню в приналежності до контрреволюційної української буржуазно-націоналістичної повстанської організації дав відверті свідчення у своїй контрреволюційній діяльності». Відповідь однозначна: «Пересвідчившись, що я (тобто Войцев М.С. — Прим. А.Г.) повністю викритий, я вирішив давати відверті покази як про свою контрреволюційну діяльність, так і про відомих мені учасників контрреволюційної буржуазно-націоналістичної діяльності» (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 61).

Такими же підходом і стилем вирізняється й перша сторінка другого протоколу допиту. Судіть самі. Питання: «На попередньому допиті ви (Войцев М.С. — Прим. А.Г.) дали свідчення, що є учасником контрреволюційної націоналістичної повстанської організації. Чи визнаєте ви себе в цьому винним?». Відповідь: «Свої свідчення, надані мною на попередньо-му допиті в тому, що я був учасником контрреволюційної націоналістичної повстанської організації і проводив підривну шкідницьку роботу в школі, я цілковито і повністю підтверджую» (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 78).

Утім, візуальний огляд усіх сторінок обох протоколів засвідчує чіткий підпис підозрюваного (тобто М.С. Войцева — Прим. А.Г.), що навдивовижу схожий на вироблений почерк самого начальника Комінтернівського РВ НКВС Кушніра, який їх складав і підписував власноруч. З огляду на те, що графологічна експертиза не проводилася, ця обставина налаштовує на думку про те, що ці протоколи допитів від самого початку й до кінця були повністю сфальшованими та, цілком можливо, складеними без особистої участі самого арештанта.

Про інші розбіжності в документах сталінських сатрапів мова піде дещо нижче, а зараз хочу приділити увагу певним моментам біографії М.С. Войцева, які зафіксовані в протоколах. Отже, у період Визвольних змагань, у 1918 році, він проживав у селі Сахарове Березівського району, від громади якого був обраний до складу ради селянських організацій, що згодом, з приходом в Україну німецької окупаційної влади, перестала існувати. За таких обставин перебрався до Комінтернівського, де певний час працював бібліотекарем у школі. Саме там, стверджували енкведисти, став контрреволюціонером, членом та активістом есерівської органі-зації, яка користувалася тоді авторитетом і підтримкою серед місцевих селян.

На момент встановлення радянської влади в Комінтернівському, в 1919 році, й до 1924-го М.С. Войцев був активним учасником «Просвіти», підтримував Центральну Раду, Петлюру, самостійність Української держави. І водночас, за твердженням чекістів, уже в 1920-у вступив до лав компартії, але в 1921-у був «вичищений з її рядів», оскільки виступив проти продрозверстки, політики радянської влади, спрямованої на розкуркулення селян.

За даними протоколів сталінської охранки, в 1924 році М.С. Войцев був зарахований на «робфак політехнічного інституту» (?!) в Одесі, де навчався до 1925-го. Під час навчання долучився до одеської літературної організації «Гарт», якою керував «відомий буржуазний український письменник, націоналіст Іван Микитенко». На момент слідства (1938-й. — Прим. А.Г.) «Гарт» уже був кваліфікований чекістськими бузувірами не інакше як «українська націоналістична організація», а сам арештант зізнавався, що в пері-од «з 1918 року по 1924 рік був учасником контрреволюційної організації українських есерів, а з 1924 року до дня арешту був учасником української контрреволюційної націоналістичної повстанської організації, до якої був залучений націоналістом, буржуазним письменником Іваном Микитенком».

Після завершення навчання, в період з 1929-го по 1932 рік, М.С. Войцев був «завідувачем Петрівської школи, де в своїй роботі намагався прищепити учням націоналістичний дух», а «з 1932 року був переведений на роботу в Комінтернівську школу… в 1935 році був призначений її директором». Перебуваючи на цій посаді, «проводив в школі націоналістичну роботу, яка полягала в тому, щоб розповсюджувати контрреволюційну літературу серед учнів, намагався прищепити їм націоналістичні буржуазні погляди» і діяв відповідно до того, «як йому рекомендував Микитенко».

Слід зауважити, що, за матеріалами тих протоколів допитів, серед значного, за мірками чекістів, списку активних учасників згаданої «контрреволюці-йної націоналістичної повстанської організації» М.С. Войцев називає й імена інших відомих йому вчителів Комінтернівського району, а серед них — Желавського Филимона Филимоновича, 1889 р.н., уродженця с. Полайки Вінницької області, перед арештом працював директором Петрівської неповної середньої школи; Михневича Володимира Едуардовича, 1884 р.н., уродженця м. Мозир Білоруської РСР, до арешту працював вчителем тієї ж неповної середньої школи; Пастернака Івана Васильовича, 1890 р.н., уродженця м. Новгород-Сіверський Чернігівської області, перед арештом працював директором Петрівської початкової школи. Покривати ж контрреволюційну діяльність цих осіб, за складеною енкаведистами «доказовою базою», мав тодішній завідувач Комінтернівської райнаросвіти на прізвище М.Т. Тарасов.

При цьому варто підкреслити, що очних ставок підозрюваного з цими людьми не проводилося, принаймні в матеріалах справи про це нема жодної згадки, а ось істинна причина таких свідчень з’ясувалася через багато років, під час процесу реабілітації.

Чекістів також цікавили, які ж цілі й завдання стояли перед «контрреволюційною націоналістичною організацією». Ось фрагмент відповіді, приписаної М.С. Войцеву: «Я отримував завдання — займатися підбором і вступом нових учасників організації, проведенням щоденної підривної роботи та шкідництвом на культурному фронті в школі, дискредитувати політику і заходи партії, як мені наказував Микитенко. Ми повинні всіма силами підривати основи радянської влади, досягати повалення цього керівництва ВКП(б), а під час зміни керівництва ВКП(б) — ми досягнемо самостійного управління українською державою».

Далі у свідченнях зафіксована така фраза: «Націоналіст Микитенко Іван заарештований разом з Хвилею (справжнє прізвище Олінтер або Олентир Андрій Ананійович (1898 — 1938), член ЦК КП(б)У в 1927 — 1937 рр., член Оргбюро ЦК КП(б)У, в 1936 — 1937 рр. — начальник Управління у справах мистецтв Раднаркому УРСР, репресований. — Прим. А.Г.) і Затонським (Затонський Володимир Петрович (1888 — 1938), український радянський парті-йний і державний діяч, академік АН УРСР, звинувачений у належності до «українського антирадянського націоналістичного центру», репресований. — Прим. А.Г.)».

Твердження про арешт І.К. Микитенка (поряд зі згаданими вище особами), що міститься в матеріалах допиту М.С. Войцева і зафіксоване у письмовій формі начальником Комінтернівського РВ НКВС УРСР, викриває ймовірну причетність самих чекістів до вбивства письменника. Адже офіційного повідомлення в пресі чи будь-де про його арешт не було. За спогадами ж дружини — З.Г. Краян (Микитенко), 3 жовтня 1937 року Іван Кіндратович пішов здавати особисту іменну зброю (пістолет) в органи НКВС, однак лише 18 жовтня його тіло було знайдене на околиці Києва зі слідами пострілу у скроню (див.: Краян (Микитенко) Зінаїда. «Я була щаслива з тобою...» / Спогади. Трагедія ідеалів: 1897 — 1937. — Кропивницький. Видавець Лисенко В.Ф., 2017. — 171 с.). Іншими словами, на цій підставі можна говорити про заздалегідь сплановане фізичне знищення органами НКВС першого голови Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) Івана Микитенка, а Комінтернівський РВ НКВС засвідчує цей факт документально.

Загалом у слідчій справі про притягнення до кримінальної відповідальності за приналежність до «контрреволюційної націоналістичної повстанської організації» та «вчинення злочинів», передбачених ст. 54-18 та 54-11 КК УРСР, крім М.С. Войцева, проходило ще троє осіб: Кирлянд Микола Андрійович, 1910 р.н., уродженець с. Веселий Кут тодішнього Андріє-Іванівського району, житель с. Любопіль Комінтернівського району, українець, син куркуля, безпартійний, до арешту працював вчителем Любопільської школи; Стоянов Костянтин Іванович, 1887 р.н., уродженець м. Одеси, житель с. Олександрівка Комінтернівського району, українець, куркуль, безпартійний, до арешту працював директором Олександрівської школи, і Піщенко Гаврило Іванович, 1895 р.н., уродженець с. Добра Надія Березівського району, українець, син куркуля, безпартійний, до арешту працював рахівником у колгоспі ім. Котовського, с. Олександрівка Комінтернівського району (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 117 —119).

Як свідчать витяги з протоколу засідання трійки УНКВС по Одеській області від 6 травня 1938 року, всі вищезгадані особи були засуджені до розстрілу, але якщо М.А. Кирлянд, К.І. Стоянов та Г.І. Піщенко — з формулюванням «учасник контрреволюційної націоналістичної повстанської організації», то М.С. Войцев — як «учасник контрреволюційної есерівської організації» (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 120 —123).

У витягах з акта про виконання постанови трійки УНКВС по Одеській області зафіксовано, що ці великомученики сталінського режиму були страчені 29 травня 1938 року.

У період хрущовської відлиги всі ці жертовні люди були посмертно реабілітовані.

Поштовхом до перегляду справи стало звернення до Генерального прокурора СРСР від 29 вересня 1959 року дружини М.С. Войцева — Олександри Іванівни Фоменко, яка мешкала в м. Чернівці за адресою: вул. С. Руданського, 18. Але, що цікаво, першим відреагувало УКДБ при РМ УРСР по Одеській області, яке попросило відповідне управління по Чернівецькій області довести до відома громадянки Фоменко О.І. інформацію про те, що її чоловік М.С. Войцев «… був в 1938 р. засуджений до 10 років ВТТ (виправно-трудових таборів. — Прим. А.Г.) і, відбуваючи термін ув’язнення, помер 27 квітня 1944 року від сепсису» (?!), про що 19 листопада 1959-го й була зроблена відмітка співробітниками Чернівецького УКДБ.

У зверненні до Генпрокурора дружина Миколи Степановича писала про те, що знала його з дитячих років, що у шлюбі з ним перебувала із 1925-го й народила йому сина, а також додавала такі цінні до теми нашого дослідження подробиці: «…Працюючи рядовим робітником, Войців М.С. закінчив вечірній робфак і в 1925 році Одеський педагогічний інститут (!), після чого був направлений на роботу в Комінтернівський район, де він працював до арешту директором школи…» і «…був відданим сином своєї батьківщини» (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 127 —128).

Лише одна ця фраза — про здобуту освіту — не залишає сумніву щодо фальсифікації протоколів допитів М.С. Войцева начальником Комінтернівського РВ НКВС.

Не менші метаморфози відбувалися і з прізвищем І.К. Микитенка, який у запиті від 13.01.1960 р. старшого слідчого УКДБ при РМ УРСР по Одеській області капітана Хижшяка до адресного бюро (столу) по Одеській області фігурує чомусь як «Микитченко Іван» (?) і, звичайно ж, мешканцем за будь-якою адресою в Одесі чи області «не значиться» (!) (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 196).

Під час проведення слідчих дій, пов’язаних з переглядом справи стосовно «учасників контрреволюційної націоналістичної повстанської організації», опитані свідки, які залишилися живими, а точніше — вціліли, кардинально змінили свої свідчення. Так, А.Д. Станков, керівник партизанського загону в період німецької окупації 1918 року, заявив, що М.С. Войцев не мав до його діяльності жодного стосунку, тим більше — до міфічної «есерівської організації». Колишній завідувач відділу народної освіти Комінтернівського району М.Т. Тарасов повідомив, що в 1938-у він сам перебував під арештом в одеській тюрмі, тож свідчення про так звану «контрреволюційну націоналістичну повстанську організацію» співробітники НКВС вибивали з нього примусом, застосовуючи методи фізичних тортур. Аналогічно свідчила й решта людей, які спілкувалися з М.С. Войцевим та іншими потерпілими від репресій за різних обставин.

Підсумовуючи, зазначу, що лише 20 липня 1959 року постановою президії Одеського обласного суду на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1956 р. «Про підсудність справ про державні злочини» педагоги Комінтернівського району Ф.Ф. Желавський, В.Е. Михневич та І.В. Пастернак були реабілітовані. Заодно підкреслю, що в матеріалах їхньої справи ім’я М.С. Войцева, у свідченнях і загалом, жодним чином не згадується.

За таких же обставин постановою президії Одеського обласного суду від 14 березня 1960 року були реабілітовані сам М.С. Войцев, а також К.І. Стоянов, М.А. Кирлянд і Г.І. Піщенко.

29 березня того ж 1960-го на адресу О.І. Фоменко, що, як уже зазначалося, проживала в Чернівцях, відправили довідку за підписом голови Одеського обласного суду І. Самородова про те, що 14 березня президією цього суду постанова трійки УНКВС по Одеській області від 6 травня 1938-го стосовно Войцева Миколи Степановича, який на день арешту працював директором середньої школи в с. Комінтернівське Одеської області, скасована і справа проти нього закрита за відсутністю доказів пред’явленого звинувачення (ДАОО — Ф. Р-8063 — Оп. 2. — Спр. 3579 — Арк. 230).

Припускаю, що дружина одеського «гартівця» Миколи Войцева так і не дізналася правди про справжні обставини загибелі її чоловіка.

Як бачимо, матеріали лише однієї конкретної архівної справи переконливо засвідчують те, що тоталітарна система відчувала глибокий страх перед вільною у своїх поглядах людиною — вчителем, носієм патріотичних почуттів і знань. Ця система знищувала особистість, завдавала непоправної шкоди інтелекту української нації, відкидаючи її на узбіччя історичного розвитку. Якби ця система не перемолола тисячі тисяч українських подвижників-інтелектуалів, сотні світочів нашої нації, ми не блукали б так довго у нетрях незнання, безпорадності й неповаги до самих себе.

У час випробувань, який вкотре переживає Україна, виборюючи право бути самою собою, жертовний шлях педагога-«гартівця» М.С. Войцева не може бути забутим. А злочин, скоєний про нього і таких, як він, — пробаченим, бо непокаране зло, як відомо, повертається ще страшнішим злом. А тому маємо знати своє минуле, щоб не допустити його повторення у майбутньому.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.