Бо хто, якщо не ми?

Отож, у рамках дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні цього року, на Одещині було опитано 708 респондентів віком від 18 років (вибірка — багатоступенева із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі. Вибіркова сукупність відтворює демографічну структуру дорослого населення Одеської області станом на початок 2022-го. Максимальна випадкова похибка вибірки не перевищує 3%. Водночас, слід зважати на систематичні відхилення вибірки через вимушену міграцію мільйонів громадян, спричинену російсько-українською війною).

Чому мене збентежили результати? Та тому, що жителі Одещини пишалися і начебто пишаються своєю толерантністю до представників інших народів, а цифри опитування не такі вже й однозначні. Судіть самі з результатів запитань-відповідей у таблицях:

На що соціологи, аналізуючи результати цього дослідження, звертають увагу насамперед? Перший аспект — це ставлення до українців із західних областей. Найбільше з-поміж опитаних (49,7%) готові бачити цю групу як мешканців однієї країни. І дещо менше (сумарно) — 49,5% — як сусідів, родичів, колег друзів.

Мене, уродженку Львівщини, яка більше половини свого життя віддала саме Одещині, чесно кажучи, дивує відсоток тих, хто бачить у нас, західняхах, добрих сусідів, колег, друзів і т.д. Втім, і переселенців, а це, зрозуміло, жителі півдня і сходу нашої країни, не всі одесити хочуть мати за сусідів, родичів, колег… Але сумарно до внутрішніх переселенців одесити ставляться прихильніше, ніж до уродженців Західної України.

На цьому акцентують увагу й самі соціологи: «Щодо внутрішніх переселенців, які переїхали в Одеську область через війну, то 44,6% опитаних готові сприймати їх мешканцями однієї країни. Цікаво, що є збільшення відсотка відповідей у категоріях «Як членів своєї родини» та «Близьких друзів» порівняно з першою групою».

І тут повернуся до пані Ольги, згаданої на початку. У підсумку з’ясувалося, що те оголошення, яке вона прийшла подавати в газету, їй не потрібне. Моє запитання-уточнення і порада звернутися до відповідного соціального органу, два телефонні дзвінки — і питання вирішилося. Просто, швидко і без додаткових клопотів для людини, яка через російську повномасштабну агресію стала, скажу так, вимушеною одеситкою.

«Ви, одесити, — мовила пані Ольга, — неймовірно привітні і прихильні люди. За кілька хвилин вирішилася проблема, яка для мене здавалася нездоланною. Ви не уявляєте, як комфортно я почуваюся тут після восьми років життя в постійному стресі, в очікуванні біди».

Ось і хочеться запитати тих 17,3 відсотка респондентів, які не визначилися зі ставленням до людей, котрі не з власної волі знайшли прихисток у нашому краї: звідки таке неприйняття чужого болю? Вже й промовчу про тих, хто волів би взагалі не пускати внутрішніх переселенців або бачити в них негромадян, таких собі туристів.

Ставлення до ромів ще складніше. Лише 37,7% респондентів вважають їх мешканцями однієї країни. Аж 21% не хотів би їх бачити поруч (хіба як відвідувачів країни, а то й взагалі не пускати в державу). Тут соціологи звертають увагу на зниження відсотка в категоріях «Як членів своєї родини», «Близьких друзів» та «Колег по роботі», що, кажуть вони, свідчить про наявність стереотипів у суспільстві.

Ставлення до росіян, зауважують експерти, в Одеській області виявилося досить поляризованим: 38,5% опитаних не хочуть давати їм дозвіл на в’їзд, а 15,4% готові сприймати їх мешканцями однієї країни.

З моєю, дещо песимістичною, оцінкою результатів опитування цілком не згоден начальник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, старший сержант Збройних сил України Сергій Гуцалюк:

— Більшість опитаних, якщо сумувати результати, прихильно ставиться і до переселенців, і до представників різних національностей, а це засвідчує згуртованість нашої політичної нації. Війна стала тим каталізатором, котрий зміцнив нашу націю, нашу державу.

У свою чергу соціологи, підсумовуючи дослідження, зауважують, що його результати відображають строкатість ставлення жителів Одещини до представників різних етнічних груп. Проте в цілому вони досить нейтральні, а більшість не ставиться з особливою прихильністю до жодної з етнічних груп. На це варто звернути увагу, кажуть експерти, у процесі напрацювання політик з питань міжетнічних відносин, на освітні програми, спрямовані на боротьбу зі стереотипами та на сприяння інтеграції різних етнічних груп у суспільстві.

Ще один блок питань цього опитування стосувався скандалів навколо колишніх військкоматів (тепер їх офіційна назва звучить так: «Центр комплектування та соціальної підтримки»).

Спусковим гачком скандалу, який сколихнув не тільки Україну, а й дав відлуння далеко за її кордонами, став наш земляк — очільник обласного центру комплектування Євген Борисов з його статками-маєтками, надбаними невідомо як.

Тінь корупції лягла на всіх військкомів, хоча, як кажуть навіть самі захисники, далеко не всі, хто працює (чи тепер уже — працював) у цій службі, причетні до корупції. Але тінь упала на всіх.

Ось що розповіли соціологам жителі Одещини.

На запитання «Чи чули ви від ваших друзів чи знайомих про випадки вручення повісток представниками ТЦК (військкоматів) у публічних місцях — на вулицях вашого міста (селища), у громадському транспорті тощо?» Ствердно відповіло аж 90 відсотків опитаних і лише 10% респондентів сказали, що не чули про таке.

З тим, що вручення повісток у публічних місцях є законним та виправданим для мобілізації, погодилося 11.3% опитаних, але питома більшість — 61.8% —  сказали, що вручення повісток у публічних місцях є невиправданим кроком та порушує права людей    

Тих, хто не підтримує ні ту, ні іншу позивію — 26,9%.

Про те, що друзі/знайомі вживали заходів, аби не отримати повістку в публічному місці, сказали 38,65 респондентів, майже стільки ж —  37,1% засвідчили, що таких з-поміж їхніх друзів не знають. Ще 24.3% було важко відповісти.

— Те, що більшість опитаних до вручення повісток просто на вулиці, в публічних місцях ставиться негативно, обумовлено тим, що у ЗМІ ці факти постійно подаються саме з негативним підтекстом, — переконаний уже згаданий Сергій Гуцалюк (на знімку), який не чекав повістки, а добровільно став на захист Батьківщини.

— І таким чином, — додає він, — суспільству нав’язується певна модель оцінки.

Але ж мало хто замислюється, що триває тяжка війна і ті, хто в перші місяці став до лав ЗСУ, потребують відпочинку. На жаль, багато хто зазнав каліцтв, загинув. Не відомо, скільки ще триватиме війна. Ворог має великий потенціал. Нам потрібно мобілізовуватися і не чекати, що не я, а хтось за мене воюватиме.

Ситуація з Борисовим та подібними, на жаль, дуже нашкодила як ЗСУ безпосередньо, так і всьому українському суспільству. Прикро, але це стало дуже потужним аргументом для ворожої пропаганди.

Але хто, якщо не ми, захистить нашу державу?

Ольга СІРА.

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, що здійснюється за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Тут представлені винятково результати дослідження авторів. Вони не обов’язково відображають позицію Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.