З радістю і печаллю...

Думки перебігали, мінилися, та все більше застановлялись на одному: про вільну столицю вже вільної держави — вже держави! Безкінечно прагнула явити собі, як це буде в тій хвилі, коли, нарешті, станеться, а що таки станеться, вірила, як самому Господу при кожній молитві; впевняв її: це буде, ти лиш вір і трудись для цього, працюй, заохочуй до праці інших, це станеться за незмінним законом справедливості. А справедливість — то Його фах, це знала. А поміж всіх тих думок хвилево зринала тривога за чоловіка. Полишила його, хворого — так невчасно заслаб — на добрі руки і надійний догляд, а думка, попри те, все вертала до нього. «Працюй і заохочуй». Так, працювала, маючи за взірець батькове життя, задля об’єднання українських сил, допомоги рідній країні. Дописувала до часописів на актуальні теми, досліджувала переселення українців до Канади, причини Голодомору… Всього й не згадати.

Летіла в Україну… Яку покинула багато років тому, не з власної волі, ще малою дитиною. Скільки було їй тоді — три, чотири?.. — коли вивіз її батько разом з братиком Всеволодом (для старшого Олега не було документів) до Польщі, новопосталої держави — мав там важливі доручення, й залишив у таборі інтернованих вояків УНР у містечку Щепьорно.

Батько… Її гордість, її посвята всьому тому, на що пішли її роки тут, у Монреалі, в ім’я України майбутньої та в пам’ять про нього, рівно ж про свого ніби другого батька Марка Безручка, чия родина заопікувалась нею, малою, вже на еміграції, коли батько перебував десь оддалік задля своїх службових обов’язків. Обидва — генерали армії Української Народної Республіки — начальник штабу 6-й Січової стрілецької дивізії, котра тримала оборону, та її командир, герої маленького польського містечка Замостя, під яким вони добряче побили хвалену російську 1-у кінну армію, чим врятували Варшаву, не пустили орду в Європу… Чи знають, чи пам’ятають про це в Україні? Козацький нащадок, освічений офіцер, що пройшов тяжкі бої Першої світової, кавалер високих нагород, котрий, врешті, як багато інших під ту пору — від 1917-го, відчув себе українцем. І перейшов на бік Української визвольної революції. По героїчній обороні Замостя — вимушена еміграція, в часі якої вся робота його була спрямована задля України…

Летіла в Україну… У майже нечутному, заспокійливому гудінні двигунів повітряного лайнера думки трохи ніби вгамувалися, відтак знову зійшли на пам’ять давні спогади — а чи то пізніше почуті розповіді — про товарний вагон, у якому їх, малих, перевозили з України до Польщі. Дуже хотіла до мами, ще не могла цілком усвідомити, що мами вже нема — по хворобі Піама Дмитрівна Скляревська, також одеситка, донька генерала, залишилася в одеській землі… Й отак, як вона тепер у цьому літаку, тулились вони удвох із братиком Всеволодом, перелякані та притихлі, в куточку того вагона, виповненого переселенцями з України, котру вже опосіли московські окупанти. В прикордоннім містечку за ними приїхав батько й відвіз у Щепьорно поблизу Каліша, в табір інтернованих українських вояків. Там-таки, у Щепьорно, знайшлася для них ніби друга мама, Клавдія Без ручко...

Летіла в Україну… Мала місію важливу і почесну — бути учасницею урочистої передачі українському урядові повноважень Державного Центру УНР в екзилі (багато років очолювала його відділення в Монреалі) та з повноваженнями делегата Світового форуму українців від Конгресу українців Канади. А вже відтак мала велику надію побувати в рідній Одесі та бодай поглянути на той дім, де вперше пролунало з дитячих уст слово «мама» — якщо зберігся він через усі роки, відвідати дорогу могилку на цвинтарі… Летіла в Україну, щоби здійснити мрію цілого свого життя — попри всі її доручення та обов’язки, які мала виконати в Києві...

Нараз оголосили: за певний час літак приземлиться у Франкфурті, там чекатиме на них менший літак, щоби за дві з половиною години долетіти до Києва. Зачувши це, зненацька розчулилася й міцно стулила повіки, стримуючи рясні сльози від неймовірного душевного напруження. З цим і заснула на короткий час до Франкфурта…

…Про все, що відбувалося у ті вже далекі від нас дні в Києві, можна прочитати у тогочасній пресі. Хіба от переживання й думки Галини Змієнко-Сенишин… Та можемо, однак, уявою зрозуміти все те, що відбувалося з нею, хоч дуже важко бодай на хвильку уявити себе на її місці.

Поміж тими, хто 25 серпня 1992 року стрічав на одеському пероні доньку славного одесита, легендарного генерала армії УНР Всеволода Змієнка (тоді широкий загал українців Одеси ще дуже мало знав про нього) були голова Товариства репресованих Ганна Василівна Михайленко, представники тодішньої «Просвіти», Руху… Одразу поїхали до помешкання Ганни Василівни. Наді-йшли голова обласного Руху Віктор Цимбалюк, Михайло Стасюк та Станіслав Ільченко з журналу «Державність», учасник оборони литовського парламенту Леонід Задовський, студентка Одеського університету Олена Жаборюк, кілька місцевих журналістів…

…Стоїмо на її рідному Кірпічному завулку перед будинком із числом 4. Обличчя пані Галини видає і хвилювання, й нерозуміння побаченого. Вповідає: тут були два однакові будинки, а поміж ними — фонтан — місце дитячих забав, на його цямрині сиділа цементна вивірка. Та ось вона перед нами, диво-дивнеє, заціліла в такій круговерті. А будиночка, де народилася пані Галина, вже нема, на його місці стоїть, згідно з вивіскою, дитячий притулок…

Далі провулок вивів до моря, на високий схил. Морська широчінь, золоті блискітки ще теплого вересневого сонця на блакитній поверхні, вітрильники на обрію наче б урівноважили і думки, й почування. Переважила радість від зустрічі з Україною, з рідним містом, а разом з тим не минало якесь ніби розчарування. І тут, біля місця, де народилася, й через те, що вже не віднайти маминої могилки, бо нема вже й тодішніх поховань на тому цвинтарі…

Попереду чекали нові зустрічі та подорож до Львова, щоби зустрітися з дальшими родичами та встигнути на початок вересня повернутися до Києва — на зворотний рейс. Ним повезти з собою не лише радість від зустрічі з рідним краєм, а й переплетені з нею сумовиті думки. А серед них і певність у тому, що неодмінно ще побуває в Україні.

Хтозна, можливо, саме тоді з’явилася у Галини Змієнко-Сенишин думка по те, щоб привести в Україну найдорожчу родинну реліквію — картину знаного серед еміграції українського маляра Леоніда Перфецького «Переїзд через Станіславів 6-ї Січової стрілецької дивізії армії УНР» (на знімку). Там попереду колони кіннотників — українські генерали Всеволод Змієнко і Марко Безручко.

У 2000-у Галина Змієнко-Сенишин подарувала цю картину Музеєві Збройних сил України.

Роман КРАКАЛІЯ.