Переглядів: 340

Українець зоряного ходу

(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).

В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».

На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.

У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).

У 1952-у сімнадцятилітню Галю рівненський суд покарав 10-річним строком ув’язнення за «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів» і приховання факту засудження батька. Вже у грудні 1954-го (після смерті Сталіна) Гордасевич звільняють з-під арешту (реабілітували лише у 1992-у). Однак у Західній Україні не дозволяють прописатися, а отже — влаштуватися на роботу.

Відтак молода поетеса завербувалася на Донбас і в місті Сталіно (Донецьк тепер) працювала різноробочою. Продовжує писати вірші, видає збірки поезій, вступає й успішно закінчує Літературний інститут у Москві (там трохи раніше одержує диплом Ліна Костенко). І була чи не найактивнішою в процесі створення у донецькому регіоні Товариства української мови. На установчій конференції за участі Дмитра Павличка і народного артиста України Анатолія Мокренка Галину обирають співголовою обласної ради ТУМ, а згодом — до великої ради у Києві.

Хтось із успадкованою від русифікаторського кодла зловтіхою просторікуватиме, що, бачте, вихідці із заходу України очолили спротив русифікації на сході та півдні. А чому україн-ський письменник, проживаючи в обласному центрі, мав проблеми з прилаштуванням сина до рідномовної школи? І чому різнобічно талановита Галина Гордасевич мала терпіти наругу і зневажання своїх прав з юності? І кому, як не їй, варто було обстоювати материнську мову на Донбасі, куди примусово були перевезені діти розстріляних чи відправлених у нетрі гулагівського Сибіру воїнів УПА, висланих за Урал інтелігентів зі Львова, Тернополя, Станіслава (Івано-Франківська), Луцька, Рівного? Тих малолітніх (як і вже у наші дні з окупованого Донбасу і південних областей) запаковували до воєнізованих ПТУ, де готували для роботи у шахтах, на заводах, тотально русифікуючи цілодобово!

Відомо ж: дія породжує протидію. Русифікація українців на землях їх одвічного проживання була стрижневою метою російської і радянської імперій задля денаціоналізації. У 1960 — 1970 роки опір смертельній загрозі очолила творча інтелігенція. У першій хвилі дисидентів і правозахисників виділялися письменники — їх імена добре відомі. Прикметно, в цю героїчну когорту влилися представники Донбасу — луганець Микола Руденко й уродженець Донеччини Іван Дзюба. Перший з них — учасник Другої світової війни, нагороджений бойовими орденами, поет і прозаїк, очільник парткому Спілки письменників. Дзюба й у старших класах школи, і під час навчання у педінституті міста Сталіно (пізніше — Донецький університет) був непогамовним активістом, очолював комітет комсомолу вишу, «належав до тих незліченних, кому «байдуже», якою мовою говорити» (самооцінка Івана Михайловича). А в 1965 році створив аналітично-програмний твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?», загострений на викриття бузувірно-шовіністичної національної практики партії Леніна, україноненависництва московії.

Ця видатна праця майбутнього академіка, енциклопедиста, Героя України І.М. Дзюби викликала тектонічний резонанс не тільки в Україні, республіках Прибалтики, Кавказу, в Казахстані, але й у так званому міжнародному комуністичному русі, проводирем якого вважала себе компартія Радянського Союзу. Італійські, французькі комуністи переклали і перевидали працю безпартійного молодого вченого з України «Інтернаціоналізм чи русифікація?» для ознайомлення з нею. Дозволю собі таке протиставлення: твір українця став ідеологічним антидотом-антиотрутою марксизму-ленінізму вкупі з «Маніфестом комуністичної партії» Маркса й Енгельса.

Сотні й сотні тисяч свідомих, незманкрутілих українців з усіх верств населення гаразд зрозуміли, за які вчинки і заклики, за які твори і програми шовіністична московська влада та її репресивні органи жорстоко розправилися з Василем Стусом, Миколою Руденком, Олесем Бердником, В’ячеславом Чорноволом, генералом Петром Григоренком, Святославом Караванським, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і багатьма іншими людьми світлого розуму, громадянського і національного обов’язку.

Найжорстокіші вироки інакодумцям і дисидентам були винесені скоро-спішними судами за «антирадянську пропаганду», «очорнительство», «пасквілянтство». За «антигромадську поведінку», за «порушення норм комуністичної моралі» позбавляли праці за фахом, переносили на найдальші позиції у черзі на отримання житла. Письменників переставали друкувати.

Як реагував на такі — повсюдні — дії влади молодий поет і журналіст Кремінь?

Не поспішав вступати до лав компартії (а на середину 80-х майже 80% майстрів пера мали партквитки), що давало можливість парторганізаціям здійснювати ідеологічний тиск і корегуючий вплив на їхню творчість. Писав в анкетах абревіатуру «б/п», себто — безпартійний. І в такому «статусі» затримали цей світлий розум, цю легку газетярську руку на 10 років завідувачем відділу комсомольської газети.

…Ми у гірку епоху влипли.
Вона волами у ярмі
По душах топчеться державно,
Вона воланням у тюрмі.
Де вже і Стус, і Параджанов.
Цей сімдесят проклятий рік —
Ні оминути, ні забути.

Це з вірша «Автопортрет-75». Хоча назва могла бути з ширшим часовим діапазоном «Автопортрет-70-х». У такому разі афоризм «Підтекст створює не автор, а епоха» звучав би ще переконливіше.

На установчому з’їзді Руху Павло Мовчан, успадкувавши від Дмитра Павличка головування в ТУМі — «Просвіті», так привітав Кременя в іпостасі делегата від Миколаївщини: «Дмитре, такі етномени, що трансплантуються в межах республіки, — це автохтони…». Гуцул-чорноморець прокоментував свою автохтонність: «І не знав я про свою автохтонію, бо звичайне для поета справіку — всюди і скрізь мені земля ввижалась колискою. Я любив нашу сплюндровану землю за її біди й емігрував не в Канаду, а в себе».

Оце занадто лапідарне, тісне як ґудз — «в себе» — зовсім не означало схиму й аскезу, зашпиленість на усі поли й під шию. Це дистанціювання від статутів, партійно-сектантських імперативів, від такого суспільного побутування, в якому найбільш загрозливі «неправди колізеї золоті».

ми не кращі й не гірші
між Заходом — Сходом
не клени Україну
за вербу і калину
за дороги транзитні
та за муки всесвітні
 
златоусти й витії
чайки плач край дороги
але всілись на шиї
гендлярі й демагоги
— і летить над пропащі
роки
в цьому столітті
камінь
пущений з пращі
іще в неоліті

Ці рядки народилися на помежів’ї століть. Не стихав на планеті перегавк народів, материків, століть. «Історія спущена з ланцюга», — застеріг-провістив Мілан Кундера. Додам рядок-самоцитату: «Час гострозубий, — говорили древні».

А Дмитро Кремінь пом’яне ХХ сторіччя у такий спосіб:

Не зречуся життя, що було,
Не забув голос батька і мами.
Можна мене і забути, і вбити,
Я вже ніколи цих літ не віддам.

Тому що життя поета цвіло і родило, літувало і зимувало, переступило рубікон 1991-го — щоби продовжитися в новітню добу Незалежної України — Атлантиди під вербою — за Кременевою метафорою.

Нестаріюча максима класика: «Нове життя нового прагне слова». А це означало, виконуючи мистецьку повинність, творити за біблійними наративами: «вкладати персти у виразки» (у язви суспільні, письменницько-спілчанські) й знаходити по-шевченківськи правдиві відповіді, коли «довліє дневі злоба його».

Ці відповіді шукали учасники українських Майданів, суголосно з ними — поет, есеїст, культуролог, перекладач Дмитро Кремінь… Про це напишу у заключній, третій частині спогаду-реквієму.

Анатолій ГЛУЩАК.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net