Довгий шлях до Івана Франка

Іван Франко запам’ятався безбарвним голосом вчительки про страйк нафтовиків, нуднуватим поясненням вірша «Каменярі»… Совєтська школа навчала нас нашої рідної духовної спадщини в такий спосіб, щоби ми найменше знали про неї, а поклонялися московським зайдам. Через те шлях наш до осягнення свого, рідного, часом триває ціле життя.

Для мене цей шлях почався однієї темної ночі, коли на прохання — категоричну вимогу! — одного чарівного створіння — юної львів’янки — мусив опівні-чної пори покласти до пам’ятника на Личаківському цвинтарі велику білу троянду. Завважу лише, що нам обом було тоді по сімнадцять, ми познайомилися в приймальній комісії університету, а відтак навмання блукали дивовижним містом, й лише пізньої ночі я відвів це чудо додому…

Тьмяно освітлена головна алея провадила мене до пам’я-тника; по обидва боки невиразно біліли мовчазні склепи, за ними в моторошній темряві щось шемрало та стишено зітхало, щось таке наче в білому савані невідступно переслідувало мене, ховаючись поза тими склепами, то немов доганяло, а то безгучно мигтіло трохи зоддалік поміж надгробків; я ступав на майже ватяних ногах, стискаючи велику білу троянду на довгому стеблі в поколотій липкій від крові долоні; морозом дерло по шкірі. Вже майже біг, а воно все не відступало, от-от вчепиться в рамена, почне тягти кудись у цей жаский камінний лабіринт… Ледь стримувався, щоб не озирнутись…

Нарешті, ось він, пам’ятник. У тьмяних полисках поближньо-го ліхтаря Каменяр розмахнувся кайлом перед громаддям скелі. Одинак посеред нічного безмежжя. Але ж ні, тепер нас двоє, ба навіть троє. «Спочиньте, Іване Яковичу, — мовлю подумки, — та подайте мені це кайло». Але мовчить Каменяр; туманець наповзає з нічної мряки… Обережно долучаю нашу квітку до сотень подібних, ще свіжих і вже прив’ялих, у якихось глеках і покладених просто на камінь. За плечима хтось ніби затаївся, вичікує. Обертаюсь: нікого. Вмовкли всі таємничі шемрання та перешіптування, пощезли у нічній темряві вутлі привиди. Немовби відмітаючи все те геть, стиха шелеснули верхів’ями темні дерева — наді мною та над Іваном Франком. Подумки проказую з дитинства завчений від бабці «Отченаш». Упокій, Господи, душу сю, що спочила і твоєї ласки та милосердя потребує, і даруй їй царство небесне… А нам тут, на землі рідній — царство його в наших серцях, щоб не зазнавали ні втоми, ані розчарувань, довбаючи сю скалу, як він заповів нам, аж доки «твердий змуруємо гостинець, і за нами при-йде нове життя, добро нове у світ»…

Вже до ранку не спалося, у короткому неспокійному сні я чи то розмовляв з Іваном Яковичем, чи то зупинявся біля робітників, що лагодили трамвайні колії, чи біля магазину вивантажували запахущий свіжий хліб. Наш український хліб…

Коли ми зустрілися, нічого не розказував їй, і вона ні про що не розпитувала. Лише якось по-новому, по-особливому дивилась на мене, сказав би я: з гордістю. Нізащо не хотіла розставатись. Але довелось таки: того року не вступив до Франкового університету. Якась реформа недолугих правителів (не щастить нашій освіті ще й по сьогодні з тими реформами!) вимагала до вступу на обраний мною факультет дворічного стажу «в трудовому колективі». Тих два роки замість пильної підготовки до вступних іспитів зачитувався Франком (хоч на «всього Франка» не знати чи й десятьох років стачило б). У бібліотеці жартома питали в улюбленого читача, формуляр котрого майже повністю засвідчував одне лиш ім’я: Франко, чи не збирається, часом, дисертацію писати, хоч під ту пору читач той міг і не знати, що воно таке.

А далі, звісно, Франків університет у Львові, з вільною на вступному іспиті темою: твій Іван Франко, студентська літстудія «Франкова кузня», парк Івана Франка навпроти університету — найкраще місце для побачень… І клич його — як заклинання крізь роки й десятиліття:

Лупайте сю скалу!
Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас!
Зносіть і труд, і спрагу,
й голод,
Бо вам призначено
скалу сесю розбить.

Роман КРАКАЛІЯ,
лавреат муніципального літературного конкурсу
імені Івана Франка в номінації «Журналістика».