Переглядів: 300

Джерело наснаги й оптимізму

Минулорічна ейфорія перших днів війни у більшості українців давно вивітрилася. Путін не захопив Україну, але й ми не викинули ворога за межі своєї Батьківщини. Наступ на Півдні йде не так успішно, як хотілося б. Руйнувань по Україні стало набагато більше. Один лише підрив Каховської ГЕС чого вартий! І чудових наших хлопців багато полягло.

А тут іще Європа демонструє втому від наших біженців. Навіть з дружньої Польщі останнім часом надходять неприємні сигнали. Ну, добре, припустимо, що там під вибори деякі політики заграють зі своїм специфічним електоратом, що росія величезні гроші туди кидає, але ж пишуть поляки реальні, а не масовка, привезена з москви! Часом хтось із них у соцмережах ображає українців (може, це агентура путінська), але ж лайків такий провокатор отримує не один-два, а кілька сотень. Усі не можуть бути агентами. А близька до нас Болгарія? Росіяни й там мають успіх. Характерне відео: журналістка спілкується з мешканцями Варни, і ми бачимо, що вони на 90% проросійські. Ще й називають наших душогубів «братушками». Як нам під обстрілами з усім цим жити?

Перше, що приходить у голову: треба з подвоєними зусиллями плекати нашу внутрішню єдність, бо на сусідів марно сподіватися. Але вже і з цим проблеми. Вбивство полі-цейським водія в Дніпрі спровоку-вало жваві дискусії, які й досі тривають. Когось із наших заносить у бік анархізму, а хтось, навпаки, наводить за взірець поліцію США, де поліцейський має повне право застосовувати зброю у випадку злісної непокори. А як вам десятки, якщо не сотні відео з агресивними діалогами потенційних новобранців з представниками ТЦК? Обговорення цих відео в соцмережах також розколює суспільство.

Ми й до компромісів не схильні, і мислимо надто по-різному. Тріщинки розколу стають дедалі помітнішими.

Від Марусі Чурай до Марусі Звіробій

Все це досить сумно, однак не треба забувати, що під час важливих історичних подій кожна нація знаходить опору в яскравих, позитивних особистостях. Скажімо, для французів це була Жанна Д’арк. У нас – Маруся Чурай. Це за Хмельниччини. Або Олена Теліга в часи Другої світової війни. Або Василь Стус у 1980-ті.

Чи є такі люди тепер? Поки що не настільки відомі, але є. Як-от пасіонарна Маруся Звіробій чи полеглий на війні Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі»).

А як щодо географічних околиць України? Оскільки я тут уже згадував сумні болгарські реалії, то наведу приклад із життя болгар Одещини. Війна увірвалася і в їхні домівки, тому деякі соціологи фіксують у Буджаку зростання україноцентризму. Ось що написала у ФБ активна громадська діячка з Болградського району Тетяна Станєва: «Я вже не хочу перемоги. Я хочу, щоб наші хлопці, що складаються з плоті і крові, а не із заліза, вивісили білий прапор і повернулися додому. Прийшли живими і неушкодженими. А потім дали оркам пройти через всю Україну на Захід. Щоб русофіли і «ждуни», нарешті, дочекалися своїх улюблених господарів. І війна разом з «русскім міром» пішла далі – в Молдову, Болгарію, Угорщину, Польщу, Сербію, Німеччину... Ні, я не збожеволіла! Просто терпець урвався...».

Звісно ж, Тетяна не закликає до капітуляції. У це ніхто з її друзів не повірив би. Просто їй болить Україна! І вона вже мислить як українка.

Красива болгарка, пише бездоганною українською, бо свого часу отримала філологічну освіту. Інколи ділиться на своїй сторінці чудовими фотографіями озера Ялпуг. Це найбільше озеро в Україні, свого роду український Байкал! Станєва і Ялпуг для мене нероздільні. Бо і перше, і друге є символом українського Придунав’я. І як приємно, що Тетяна своєю діяльністю значною мірою компенсує певний негатив, пов’язаний з Болгарією.

Далі вона пише: «Чому тільки ми маємо проливати кров найкращих? Чому тільки нашу землю терористи нашпиговують мінами? Чому тільки наші діти позбавлені дитинства?». Коли таке пише болгарка, то ти вже не сприймаєш Буджак як «сепарську» територію, де українством і не пахне. Так, там є свої етнографічні особливості, але ж патріотами України можуть бути і болгари, і росіяни, і молдовани, й гагаузи! А від Тетяни Станєвої можуть набиратися сили не лише місцеві, а й кияни, львів’яни, запорожці, закарпатці...

Ось у цьому й полягає секрет нашого успіху – в пошуку і підтримці яскравих особистостей! На місці нашого президента я й гроші для неї знайшов би – стільки, скільки попросить. Бо за нею точно «не заіржавіє», справи будуть! Ця людина не сидітиме без діла.

«Я зараз просто поділюся своєю історією, яка нічим не примітна і досі не закінчена, – пише Тетяна. – Таких історій в Україні – сотні й тисячі. І якщо ними запрошують ділитися, значить, щось у цьому є. Щось таке, що дає людям надію, натхнення і мотивацію. Цими днями одна жінка зізналася мені, що коли в неї опускаються руки, вона читає мої пости. Знайомиться з моїми думками, й у неї знову з’являються крила. Я навіть трохи здивувалася, бо насправді не все воно так добре, як їй здається. Я теж борюся. За кожним моїм кроком до перемоги багато сліз і зусиль. І це треба знати усім. Ми всі дуже схожі. Нерідко плачемо, але й боремося! Я долучилася до організації жіночого форуму в Ізмаїлі, на яку мене запрошено спікеркою. Я погодилася, бо це важливо, щоб жінки єдналися і допомагали одна одній».

До глибини кишені...

Нерідко можна почути негативні відгуки про мешканців Західної України. Мовляв, усі вони в лютому минулого року чкурнули в Європу, а ось квартири свої поздавали в оренду біженцям з Маріуполя, Харкова, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва... Ще й такі ціни загнули!

Не виключаю, що такі випадки були. Проте, не можу навести жодного конкретного прикладу. Бо серед моїх знайомих таких нема. Жодного. І серед знайомих моїх знайомих теж таких не було. Зате добре знаю львівського науковця, який показав, що можна любити вимушених переселенців... до глибини своєї кишені. Колись він і втікачеві з Криму Юрієві Ільченку допоміг – сума допомоги була співмірна з тим, що зібрали для кримчанина прихожани УГКЦ. А вже в минулому році почав підтримувати родину біженців із Запоріжжя. Мова про тисячі, якщо не десятки тисяч гривень. І не тому, що такий багатий. Якраз його сім’ї довелося добряче затягнути пояси, аби вижити... Просто у них така родина патріотична. І тепер ми маємо яскравий зразок допомоги «западенців» східнякам.

Наведу й інший приклад. Усі, хто цікавиться, знають, що з одеської обласної «Просвіти» активними залишилися лише осередки у Балті та в Чорноморську. Я завжди радію, коли Валентина Сидорук присилає мені видані в Чорноморську книжечки. Скажімо, «Подорожні замітки», у яких вона описала торішнє перебування в Румунії та Болгарії. Або збірочки, де зібрані патріотичні твори тамтешніх школярів – «Летіть, журавлики», «Хлюпни нам, море, свіжі лави...». Або місцеву просвітянську газету «Рідне слово». Не пошкодувала пані Валентина коштів на пересилку, і завдяки цьому з доробком просвітян із Чорноморська ознайомилися й у Львові, і в Києві, і на Закарпатті.

Заслуговує на тепле слово і Наталія Лясківська з Київщини. Вона також любить свій рідний Таращанський край «до глибини кишені». Коли в 2022 році, захищаючи Україну від орків, почали гинути місцеві хлопці, Наталія Андріївна вирішила видати власним коштом книгу «Мартиролог Таращанщини». У ній вона присвятила по сторінці, а то й по дві-три кожному полеглому землякові. Видання обійшлося недешево – під 700 гривень собівартість одного примірника. Родичам загиблих книжки дарувала. І лише тоді, коли друзі героїв просили ще кілька примірників, – могла взяти гроші. То, може, про таких людей варто говорити й писати частіше? Бо чому ми вічно на негативі зациклені?

Отже, небайдужість – це також наш український капітал! Інколи здається, що й сенсу нема робити ту чи іншу справу. Бо не оцінить же ніхто. Але якось так виходить, що рано чи пізно хтось дізнається і передає інформацію далі. Два роки тому в школі №3 міста Глухова, що на Сумщині, один хлопчик відмовився співати російську пісню на шкільному святі. Розгорі-вся неабиякий скандал, навіть центральне телебачення до Глухова навідувалося. Приємно, що родину підтримав підприємець з Києва. Він передав через водія автобуса кошик з яблуками, медом, солодощами... На це пішло, може, кількасот гривень, але для принципового хлопчика була дуже важливою ця подяка від небайдужого мешканця столиці. Його патріотичні переконання лише зміцніли, адже солідарність українців – не порожній звук!

Колишній учитель з Луганщини Іван Захарченко через сумновідомі події у 2014-у втратив рідну домівку. Останні роки проживає на Одещині. Коли прочитав у газеті «День» про вбитого російськими шовіністами 20-річного поета Олеся Степаненка, вирішив будь-що з’їздити на його могилу в Деркачі, що на Харківщині. Пенсіонер довго збирав кошти на дорогу і таки вибрався. Впорядкував могилу, помолився і прочитав свій вірш, присвячений юному патріотові:

Юначе світлий,
соловейку незабутній,
Твоє ім’я – святе серед імен!
Ти не помер,
твоя душа завжди присутня
У маєві
святих державницьких імен!

Зробив це і поїхав додому. Здавалося б, яка користь від одного прочитаного вірша? Стільки грошей потратив пенсіонер, а хто його там почув? Хто про це в Деркачах знає? Але про цей випадок згадала непохитна одеська «Чорноморка», і на душі у колективного читача газети посвітлішало. А це так важливо, щоб душі українців під час війни були світлими! Незабаром Іванові Михайловичу сповниться 75 років, і я вважаю, що 25 листопада його повинна пошанувати не лише Одещина, а й уся Україна.

А знаєте, хто є найстарішим волонтером в Україні? Це 103-річна баба Люба з Житомирщини, яка щодня плете маскувальні сітки для ЗСУ. І робить це з вірою у Перемогу! Отже, Любов Ярош з Попільнянського району також є знаковою фігурою.

Як бачите, я розповідаю не про великі героїчні колективи, а пишу про окремих людей. Але ж яка це сила! Навчимося шанувати пасіонаріїв – і все у нас піде на краще.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net