Переглядів: 267

Українець зоряного ходу

(Спогад-реквієм)

Літературна планида обдарувала дружньою прихильністю і професійною солідарністю (називаю за алфавітним ранжиром) Володимира Базилевського, Григорія Гусейнова, Івана Іова, Дмитра Кременя, Бориса Нечерди, Петра Осадчука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка, Михайла Слабошпицького, Михайла Стрельбицького, Василя Фащенка, Тараса Федюка.

Змушений звузити ширше коло письменницького побратимства до апостольської дюжини. За півтора року повномасштабної російсько-української війни, у віковій самотності я найчастіше черпав саме в їх книгах духовну енергію, душеспасенну силу — в множинних автографах і збережених листах.

Літературознавці з посиланням на мої публікації повторюють означення «харалужний характер» Бориса Нечерди (цим прикметником мічені мечі у «Слові про Ігорів похід»). Розповсюджений мінерал кремінь люди довго використовували для добування вогню. А ще вдачу-натуру окремих особистостей так само означують непіддатливістю до щерби: звісно — кремінь! З відбожої ласки поети одержують на свій вік не лише талант і талан, але й звучне імено (словник С. Караванського). З Дмитром Кременем знайомство почалося на сторінках альманаху «Вітрила 1970-71». З шести десятків молодих авторів натоді ніхто не мав навіть першої збірочки. Видавництво «Молодь» під однією палітуркою учинило колективні оглядини резерву Спілки письменників України. Половина з представлених в альманасі поетів і перекладачів (я був у четвірці тлумачів) у наступне десятиліття стануть авторами і перших, і других збірок, поповнять спілчанські лави.

Нещодавно узяв до рук «Вітрила 70-71», уважно вивчив біографічні довідки номінантів. Наймолодшому серед них було 17 років! Але саме Кремінь — єдиний з тої представницької когорти — був відзначений у 1999-у Державною премією імені Тараса Шевченка.

Два десятки років відділяють дебютну збірочку Кременя «Травнева арка» від шостої, лауреатської — з емблематичною назвою «Пектораль». Три-чотири сотні віршів цього періоду дають можливість простежити, як вдосконалював поет регістри і модуляції рядків і строф, нарощував потужність художньої уяви, гранив індивідуальну філософську систему буття людини і українця. Народившись у невеликому закарпатському селі Суха, Дмитро успішно завершив шкільну освіту в інтернаті, далі навчався в Ужгородському університеті. З юності виявляв інтерес до знань широкого гуманітарного спектра, дивуючи обізнаністю і очитаністю.

Розвивав здібності до малювання, співу. Мав акторський хист: про що свідчить його членство в Асоціації естрадних діячів України.

Роки навчання Кременя в Ужгородському держуніверситеті припадають на перше п’ятиріччя 70-х. А це була пора повсюдного употужнення духовних набутків шістдесятників у площинах літератури, музики, образотворчого мистецтва, кіно. Талановита верства творців відгетькує мертвотні засади соціалістичного реалізму, концентруючи потенціал натхнення на проблемах національної самобутності, народного ідеалу і українського характеру.

Московські шовіністи вкотре в історії вдалися до утисків і репресій. Призначений кремлем партійним ідеологом в Україні Валентин Маланчук став ініціатором кампанії розправ з творчою інтелігенцією, цензурного свавілля. Тільки за перші півроку його перебування на посту секретаря цк зупинено випуск 600 книг, почалися перманентні «чистки» у Спілці письменників України, в академічних установах, на кіностудіях.

Темпераментна гуцульська вдача Кременя опиралася будь-яким спробам коригування звичаєвої самобутності, естетичних уподобань, моральної відповідальності. Він кладе собі за приклад незаангажованість закарпатських майстрів пензля Ференца Семана, Федора Манайла, громадянське прямостояння, несхитність письменників-земляків Івана Чендея, Юрія Мейгеша, Петра Скунця. Шукає однодумців у Львові. В результаті — потрапляє до списків неблагонадійних авторів.

Проскрипції слідують з наростанням їх жорстокості. На засі-данні літературної студії Ужгородського університету було влаштовано показовий розгром рукопису Кременя. У старшокурсника університету вилучають течку віршів. А після одержання диплома про вищу освіту за міністерським направленням спроваджують уродженця карпатської Срібної землі вчителювати аж у Миколаївську область. У віддалену від обласного центру Казанку. От не знайшли серед випускників університетів, семи-восьми педінститутів півдня України, єдиного молодого спеціаліста для заміщення вакансії у школі причорноморського степу! Їдь, поете-небораче, у південне заслання…

Чотири роки праці в Казанці — по два у школі та редакції райгазети — поет пізніше назове доленосними: «Тут я відкрив цілий степовий материк… А народ виявився страшенно доброзичливим». І далі: «Я ж тоді був двадцятирічним хлопцем, елегантним і красивим. А що дітей у школі любив і ніколи не давав ображати нервовим колегам, то й діти мене любили».

Створення на півдні сім’ї й народження сина Тараса подвигнуло прийняти остаточний вибір щодо життєвого маршруту. Ані в Ужгороді, ані у Львові на перспективу трудовлаштування годі було розраховувати. Перебратися до Києва?! Так у столиці табуни безробітних письменників, неможливість одержати постійну прописку, а отже — працевлаштуватися.

Природа якраз і обдарувала Дмитра Кременя здібностями не тільки в царині красного письменства, але й покликанням журналіста і педагога. З Казанки його покликали-запросили до Миколаєва: спочатку викладачем педагогічного інституту, по тому — до обласної молодіжної газети. Коли ми познайомилися, почали спілкуватися навіч, то переді мною постав сформований цією професійною триіпостасною активністю самодостатній гуцул чорноморсько-степового закальцю. Життєрадісний контактер без амікошонства і бравади. В діалозі — коректний і послідовний, у листуванні та телефонному спілкуванні — взірець витонченої толеранції. Найсуттєвіше в ньому: налаштованість не на спорадично-акційні вчинки, публічні жести як біографічну оздобу, а каменярська готовність лупати скали й мури великодержавного російського шовінізму, зупиняти наростаючий лінгвоцид рідномови.

У вересні 1988 року ми з Кременем зустрілися в Кіровограді, викликані туди телеграмами такого змісту: «Просимо прийняти участь святі рідної мови відбудеться Кіровограді 18—22 вересня відрядження наш рахунок телеграфуйте згоду повагою Дмитро Павличко» (телеграма збереглася подосі, поштовий штемпель на бланку 12.09.88). Не дуже здивувався стилістичними незграбностями депеші, розумів, що її відправили з Києва за його усним дорученням. Зателефонував до колег в Кіровограді, вони підтвердили виклик у такій формі: «Свято відкриють Павличко і заступник голови уряду Марія Орлик».

В холі готелю «Україна» знаходжу Дмитра Кременя в оточенні другого миколаївця Валерія Бойченка, Петра Скунця, побратима з Ужгорода, книгу котрого «Розрив-трава» влада піддала розгромній критиці й ледь не знищила увесь тираж. Скунць ошелешує повідомленням: «Навесні я був на святі мови у Полтаві. Кількоро нас ледве переступали поріг актової зали школи, як чули напучування дитячій аудиторії: «Говорітє по-українскі — пісатєлі прієхалі».

Ми в напруженні чекали зустрічі з Павличком. У призначену пору Дмитро Васильович увійшов до конференц-зали готелю разом зі своїм другом — композитором Олександром Білашем. Тандем викликав оплески.

— Оце ми удвох з Сашком півдня розвозили по кабінетах очільників області й міста запрошення і програму свята, — з лукавинкою в голосі повідомив Павличко.

— Зверніть увагу, колеги, — продовжив Дмитро Васильович, — на емблемі означено «Республіканське свято рідної мови», а нижче, в програмі заходів, додано слово перше. Вітаю вас, колеги-побратими, як учасників місії першозасновництва важливого духовного рушення.

За неофіційних обставин Павличко розповів, що його ідея проведення регулярних вересневих свят української мови не дістала схвалення у Спілці письменників — послалися на брак коштів. Йому довелося шукати підтримки у міністерствах культури і освіти, в уряді. «Ми і співали разом з Білашем в кабінетах міністрів та урядовців. Врешті визначилися почати з найцентральнішої області України».

Дмитро Васильович пояснив також, що списки-виклики готував особисто, бо знав активних і патріотичних письменників в кожній області. Загін киян із 15 письменників сформували професор Анатолій Погрібний вкупі з очільниками столичної органі-зації Іваном Драчем і Петром Осадчуком.

Запальні, артистичні, переконливі Павличко і Білаш розбурхали інтелігенцію відносно «тихої» політично Кіровоградщини. У перший день у місті пройшла широка промоція мети і лейтмотиву свята: господарі розгорнули виставки декоративно-прикладного мистецтва, народного одягу, фотовернісажу «Рідна земля — Кіровоградщина». Повсюдно — на площах, на сценах і паркових майданчиках — розгалузився пісенний марафон, звучали вірші, гумористичні твори, уривки з українських опер. Усвідомлення мовної святковості викликало у містян настрій самоповаги і спорідненості.

Цей настрій, ця піднесеність зміцнилася несподіваним пісенним зачином і завершенням церемонії відкриття. На початку хор на сцені музично-драматичного театру виконав «Гімн» Івана Франка. Навряд чи при радянській владі крупні публічні заходи починалися співом: «Вічний революціонер — / Дух, що тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю…». У контексті свята особливо значущо звучало, як дух

І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє.
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою, —
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

А наприкінці наш гімн-молитва «Боже Великий, Єдиний нам Україну храни» миттєво підняв зал на ноги — усі співали. Усі, крім представницького сьомого ряду, де традиційно сидять владоможці. Переконані чи формальні атеїсти, чоловіки й жінки начальницького ґатунку, — вони отетеріло озиралися довкіл, відчуваючи, що не лише хор на сцені, але й кількасотголосий прямостоячий зал вивищується над ними, притлумлює їх до крісел. Раптом хтось один згорблено підводиться, ще один із сьомого ряду ніби через силу пробує випростатися, далі — третій, четвертий… Яке жалюгі-дно-конвульсивне вставання…

А нам радість розпирає груди! Виявляється, тут знають заборонений славень на слова Олександра Кониського, і побожно-ревно співали разом з хором, письменниками у фіналі.

На святковій вечері вкупі з місцевими літераторами і освітянами знову лунало «Боже Великий, Єдиний». Першу здравицю Павличко проголосив за чудовий український край, його трудолюбивих, співочих, щиросердних людей, їх духовний світ, опертий на творчість корифея національного театру Івана Карпенка-Карого і його сподвижників, літературну спадщину Юрія Яновського, Євгена Маланюка, Івана Микитенка, видатного педагога Василя Сухомлинського, котрий більше 40 років працював у селі Павлиш Олександрівського району директором школи, перетворивши її на найвідомішу педагогічну лабораторію, університет шкільництва.

Ми згадували свої сільські школи, університети і виші, котрі дали поетам і прозаїкам широку філологічну освіту, заповіли плекати і захищати найбільший національний скарб — мову. Почулося, що Шевченківський університет столиці може називатися ще й літературним вузом — ось серед нас найбільше випускників КДУ. «Але друге місце віддайте Одеському університету імені Мечникова», — запропонував я, почавши називати дорогих мені зі студентства присутніх побратимів. Анатолій Бортняк очолює Вінницьку письменницьку організацію, Микола Братан — Херсонську, кандидатами філологічних наук почали в місцевому педінституті Володя Панченко і Григорій Клочек, ми з Петром Осадчуком свої перші збірки видали в Одесі, працювали у видавництві «Маяк».

І раптом наймолодший з письменницької делегації Дмитро Кремінь заперечив мені: «Не варто визначати нашим alma mater ті чи інші місця, це не спорт. Ось мене з Петром Скунцем починали шпетити за вірші ще в Ужгородському університеті: спочатку його, пізніше — мене. Але саме на студентській лаві ми засвоїли неубутні знання з історії давньоукраїнського письма і друкарства, діалектології, фольклору, багатовічного існування моря пісні. Ці знання зобов’язують письменника зупиняти повінь русифікації, свавілля городської мови. Цитую рядки з критикованої офіціозом збірки «Гранослов»:

Чи Волзі потрібні
води Дніпра?
Чи калинова кров заспіва
під березовою корою?

Мрію про свято української мови у стінах Ужгородського університету, і в степовій Казанці, і в навчальних закладах Миколаєва».

Ми так часто зустрічалися з Дмитром Кременем на знаково-подієвих ристалищах і зібраннях на порозі здобуття незалежності Україною, в передміленіумне десятиліття!

Пам’ятаю форум інтелігенції, скликаний Олесем Гончарем. До початку роботи зібрання залишалося приблизно 15 хвилин. І раптом на авансцену виходить Олесь Терентійович, просить уваги: «Нам повідомили, що Будинок кіно заміновано. Прошу всіх без метушні вийти на вулицю».

Учасники зібрання відійшли від приміщення на невелику відстань: не покидало відчуття спланованої залякуючої провокації. З десяток міліціонерів та спецпризначенців із собаками зайшли до приміщення. Ми ж не розходилися, бо ні пожежних машин, ні «швидкої допомоги» не було ані видно, ані чути. Хвилин за сорок вибухотехніки вийшли з приміщення і попрямували до своїх машин. Капітан підійшов до Гончара і директора Будинку кіно й незворушно вимовив: «Вибухових пристроїв не виявлено». То була перша в республіці спроба зірвати масове зібрання анонімним повідомленням про замінування.

Після закінчення форуму у Кіровограді ми з Кременем неодноразово згадували перше свято рідної мови на Кірово-градщині, поїздку на хутір Надія — ріднизну одного з фундаторів українського театру Карпенка-Карого. Там, на розлогій леваді, неподалік посадженої ним алеї лип цілий день на імпровізованих сценах, галявах виступали професійні та самодіяльні актори. Разом з аматорами читали вірші, дарували колективні автографи письменники (запам’ятався хлопчик із «Кобзарем», який просив виразно підписатися на форзацах видання).

І співали, співали, співали — українською. Бо були серед своїх — українців, у намоленій місцині.

Павличко тоді розповів таку билицю. Його обрали делегатом на Київську партійну конференцію. На реєстрації видали квиток у ложу театру опери і балету. По завершенню таких заходів обов’язково співали «Інтернаціонал», в програмку вкладали текст гімну, написаний французом Еженом Потьє, у перекладі російською мовою. Щойно зазвучали перші акорди партійного гімну, усі присутні в ложі вже тримали аркушики з цим текстом. А Дмитро Васильович знав напам’ять переклад Миколи Вороного, тож співав українською. Генерал, що стояв поруч, спробував зупинити поета: «Нє мєшайтє пєть!».

І, нарешті, nota bene до незабутнього збору захисників мови, скликаного Павличком восени 1988 року. «Літературна Україна» у номері від 29 вересня першим республіканським святом рідної мови це зібрання чомусь не назвала. А заголовок до інформації подала у стилі імперативного лозунгу «Чуття єдиної родини», а саме «Серед прекрасних братніх мов». Як нам на півдні, у зрусифікованих містах, довелося писати, співати і діяти — в наступному номері «ЧН».

Анатолій ГЛУЩАК,
лауреат всеукраїнських
і одеських муніципальних премій.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net