«Щоб я своїм віршем Від Смерті мій край затулив»

Член Національної спілки письменників України, Британського ПЕН-клубу та Асоці-ації європейських письменників.

Окремі його книжки виходили у перекладі за кордоном: Польща (2012), Росія (2012), Англія (2013), Франція (2015), США (2011, 2019, 2020).

Знаний Ігор Павлюк і як науковець. Він є провідним науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, професором кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, експертом Українського культурного фонду.

Ігор ПАВЛЮК

В нашій хаті

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.
 
Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.
 
Стіл.
На нім — «Кобзар»... буханець хліба,
Сир, терпкий калиновий вінець.
Дід махорку на столі розсипав
І у вуса всіх чортів кляне.
 
Із дверей показує свій писок
Кіт старий, немов лінивий піп.
І колише ще нова колиска
Спогади рожево-голубі.
 
За вікном заходить «на погоду»
(Каже бабця) Сонце у траву...
 
Ні, я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.

Лист до старшого друга

         Денисюку Іванові Овксентійовичу,
         шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди...
Народився я там, там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води,
І хати у вишневому димові.
 
Це Полісся й моє...
Древній саван лісів
І космічна мелодія Світязя...
Я «від зайчика» міг наносити грибів,
Вечорами у вирій дивитися.
 
Прадід мій засвітив тут калиновий світ,
А діди світлу хату поставили.
Прабабуся моя у фаті з юних літ
Подружилася з нашою мавкою.
 
Коронована синь пелюстками лілей.
Там — конвалії дзвони й малинники.
Миє носа в росі козенятко мале,
Як внучатко легенди волинської.
 
Журавлеві криниці, журливі пісні,
Вишиванки — як далі, розважливі...
 
Тихо родяться зорі великі й сумні
Над чорнобильськими ромашками...

Гадання

     Любові, київський відьмочці

На ось карти.
Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!..
Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.
 
Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог — другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.
 
Страшно й смішно.
А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...
 
Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?
 
Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.
 
Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
 
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.

Христос

Вітер метро — запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
 
Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи — за тих він, а чи за тих…
 
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
 
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

Дівчинка

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
 
На душі — прохолода.
Навіть півень затих...
 
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...

Творець і гетьман

Думав гетьман — вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.
 
Думав гетьман.
Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
Мов козацькі чайки повставали
Золотити хвилі голубі.
 
Думав гетьман — віра в нас єдина:
Об’єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.
 
Гетьман думав.
Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,
 
Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ — як лист турецькому султану,
І кургани — душі висоти.
 
Вся Земля — німа, немов руїна,
Поміж високосних райських трав.
 
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

Із циклу «Українська провінція»

3.

Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також — край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.
 
Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино...
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?
 
Полини й тумани.
Бабські сльози.
Даль солодка й зла —
Неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.
 
Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.
От і знову половці набігли
На лице красиве і сумне.
 
Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.
 
Україно,
Здрастуйтє і sorry!
 
Жити лінь і помирати лінь…

* * *

     М.С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.
 
Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до Батьківщини,
Бо мами не маю.
 
Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.
 
Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.
 
Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.
 
Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…
 
Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.