Одеська філія «Плугу»: погляд крізь роки

«Здавалося, нікому так не пасував би цей літературний псевдонім — Огневик, — пише С. Олійник. — Енергійний, сповнений чистих і високих почуттів, він умів бурхливо радіти й захоплюватись усім баченим і почутим, коли простував вулицею — обганяв усіх. Коли брав у бібліотеці роман — прочитував за одну ніч. Коли йшов у студентській святковій колоні — був заспівувачем. Гуртуючи довкола себе студентську молодь, що прагнула до творчості, Огневик організував в Одесі обласну філію селянських письменників «Плуг» і до кінця свого навчання в інституті керував нею».

А далі Степан Іванович повідав про свою останню зустріч з Трохимом Блащуком, яка відбулася у стінах Лермонтовського санаторію наприкінці літа 1938 року. З’ясувалося, що, закінчивши навчання в інституті, він виїхав на Вінничину, де успішно вчителював. Але одного разу стався трагічний випадок: глибокої осені трамвай, в якому Трохим їхав на роботу, розігнавшись з гори, на мосту через Південний Буг зійшов з рейок і впав у річку. Врятувалося обмаль людей, і серед них — Блащук. Від переохолодження він важко захворів на запалення легенів, лікування позитивних результатів не дало, а виявлені ускладнення призвели до загострення хвороби на туберкульоз, що незабаром й призвело до його смерті у 1940-у.

Як стало відомо трохи згодом, Степана Олійника завжди хвилювала творча спадщина поета Огневика. На початку 1960-х, познайо-мившись у Будинку творчості письменників в Ірпені з тодішнім студентом Літературного інституту імені Горького (Москва) Сергієм Вендичанським, він умовив останнього поїхати до Вінниці, щоб знайти там матеріали з літературної спадщини Трохима Огневика.

З великими труднощами С. Вендичанському вдалося розшукати сім’ю поета. Як з’ясувалося, в роки Другої світової війни особисті документи Блащуків були втрачені, а під час їх поновлення Тиврівський ЗАГС, що на Вінниччині, змінив прізвище із Блащук на Блажчук. Спілкуючись з членами родини Трохима Огневика — дружиною Оленою Антонівною, вчителькою за фахом, сином Віктором і дочкою Ларисою, інженерами-будівельниками, дослідник дізнався, що рукописи творів поета зотліли у портфелі за фашистської окупації, а зошит з віршами та перекладами, який Степан Іванович розглядав під час останньої зустрічі з Огневиком, пропав у війну за нез’ясованих обставин.

У 1964 році Сергієві Вендичанському вдалося надрукувати у згаданому номері журналу «Україна» лише деякі вірші з творчого доробку поета, окремі з яких навдивовижу співзвучні нашому часу. Втім, переконайтеся самі.

Трохим ОГНЕВИК

***

Cонце нахмурило брови…
Сонце нахмурилось вмить.
Ех, як гогоче
Й говоре
В небі русява блакить.
Думи у росах іскряться
Радо і повно цвітуть
Хмари. І в хмари тріпотно
Рветься збентежено грудь.
Ех, як його звирувало!
Простір зелено-сідий;
Повінню в повінь
Пульсує
Колос і дощ голубий!

(«Плужанин», № 4/5 від 1 квітня 1926 р.)

Переджнив’я

Грай, земля,
вливайся піснями,
Слав життя щомить —
Грудь твою у зелень вкрили
Сонце і блакить.
Грудь твою у зелень вкрила
Веснозора рань,
На полях твоїх врожайна
Техніка світань.
Скільки ждем від тебе сили,
Скільки втіх і грон…
Наливай же, земле, колос —
Колос-самодзвон.
Наливай,
струмки струмочуть,
День-потік дзюрчить,
Шле тобі привіт заводів
Радіо-блакить.
Грай же, грай,
Впивайсь піснями,
Схвалюй береги.
Це ж тобі так сонце стеле
Радість навкруги.
Це ж тобі так сонце стеле
Розцвіту пісні…
О прийдіть, прийдіть скоріше
Жнив щасливі дні.
Грай, земля…
Дзвени піснями,
Слав життя щомить!
Грудь твою у зелень вкрили
Сонце і блакить.

(«Україна», № 27 від 5 липня 1964 р.)

Плач Ярославни

Переспів

Гне додолу в ріднім краю горе віти яворів,
У Путивлі плаче-плаче Ярославна на зорі:
— Ой ти, князю, князю, князю. Князю Ігоре ти мій,
Як розвіяти без тебе мені горе-смуток мій!
Полечу, ой, я до тебе, як зозуля, за Дунай,
В ранах, в крові, милий друже, з рук меча не випускай.
Омочу рукав бобровий я скоріш в Каяль-ріці.
Обітру ним твої рани я на грудях, на лиці…
У Путивлі плаче-плаче Ярославна на стіні:
— Ой, скажи ж ти, вітре-вітре, та й мені,
Чом ти силою своєю ханських рук не відвертав!
Чом не славою дружини мого князя звеличав!
Чом ти хмар не гнав простором, дружній вітер, круг землі!
Чом не гнав ти в цю хвилину синім морем кораблі!
Нащо ти на мого князя та й націлив тучу стріл!
Нащо грудь мою ти, вітре, тяжким горем так з’ятрив!..
У Путивлі плаче-плаче Ярославна на стіні,
І відлунюють журбою її думи вдалині.
— Ой ти, Дніпре, Дніпре, Дніпре, ти, Славутич, сизий мій,
У землі камінні гори в половецькій ти розмий.
Ти носив на своїх крилах Святославові човни,
Не страшні тобі ні бурі, ані громи, тумани,
Не страшні тобі ні бурі… Силу хвилями струсни!
Мого князя, мого друга, ти до мене поверни,
Хай над ним повік не буде, сизий Дніпре, хмар, ні гріз,
Хай не ллю у стін Путивля море сліз…
У Путивлі плаче-плаче Ярославна на стіні,
Як зозуля вранці-рано навесні:
— Ой ти, Сонцю, Сонцю красне. Як ти мило світиш всім!
Де! Кому на грудь схилюсь я! Де печаль свою подім!
Нащо ж ти, вогненне Сонце, мого князя так печеш!
Чом ти славою дороги не вквітчаєш, не заллєш!
Нащо ж ти в степу безводнім висушило синь-струмки!
Чом ти радістю не вкрило князя Ігоря полки!..
Ой додолу в тяжкім горі гнуться віти яворів.
У Путивлі плаче-плаче Ярославна на зорі.

(«Україна», № 27 від 5 липня 1964 р.)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.