Перемогти в собі раба і стати лицарем

Представити чи не наймасштабніше й найепічніше українське кіно (а бюджет картини склав понад 120 мільйонів гривень) до нашого міста приїхала команда його творців.

Продюсер Максим Осадчий співпрацює з Олесем Саніним уже понад 20 років. Їхні спільні проєкти знають усі: це знамениті стрічки «Мамай» і «Поводир».

— У 2018-у фільм «Довбуш» отримав фінансування від Держкіно — 65 мільйонів гривень, і ще стільки ж назбирали за допомогою спонсорів. Я задоволений тим продуктом, який у нас вийшов, і сподіваюся, що глядачам він також сподобається, — каже продюсер.

Зйомки фільму, як уже мовилося, почалися у 2018-у. Спеціально для цього було побудовано або відновлено понад 20 локацій. У наймасштабніших сценах брали участь близько 500 людей, одночасно працювали в кадрі 50 каскадерів.

До створення картини причетні майже 3000 осіб: 300 членів команди і понад 2500 людей у масовці. Найдорожче коштувала робота з пошиття костюмів: для «Довбуша» пошили більше тисячі унікальних строїв, і це зайняло у майстринь Гали Отенко та Марії Керо вісім місяців. Дорогі й вишукані весільна сукня нареченої Довбуша Марічки та вбрання княгині Яблоновської — справжня окраса фільму.

У потужній міжнародній команді — творчі люди з України, Польщі, США, Канади.

І хоча виконавця головної ролі Олекси Довбуша, на жаль, не було на одеській прем’єрі, журналісти із задоволенням спілкувалися з іншими членами творчої групи.

Акторка Дарія Плахтій, яка зіграла Марічку, вважає, що історія любові у фільмі «Довбуш», коли дівчина вимушено відпускає коханого на війну, гостро резонує із сьогоднішньою ситуацію в Україні, але водночас — це інша історія:

— У ті часи жінка була, якоюсь мірою, уярмленою, не належала собі, не могла самостійно приймати рішення, як жити, з ким бути, чим займатися. Та Марічка — гідна подруга свого

коханого. Мені вдалося вжитися у роль завдяки роботі потужної команди, якої раніше ніколи в мене не було, й особисто режисерові Олесеві Са-ніну, котрий зумів донести мені зерно ролі. Фільм робився з великою любов’ю, якою був пронизаний увесь знімальний процес, а це в кіно буває не так уже й часто.

Івано-франківський ак-тор і режисер Олексій Гнатковський, який також творить в Одеському акаде-мічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька, втілив у фільмі роль Івана Довбуша, брата Олекси, який, насправді, був реальним історичним персонажем.

Бунтівник, опришок, людина, готова пожертвувати собою заради інших, —таким бачимо у стрічці старшого брата Олекси Довбуша. Для Олексія Гнатковського ця роль не лише акторська самореалізація. Для нього важливо було зніматися у режисера, який творить історію українського кінематографа й України загалом.

— «Довбуш» — це етапне кіно. Зніматися у ньому — почесно й відповідально. — каже Олексій Гнатковський. — Це кіно будуть дивитися, вивчати, розбирати на цитати, воно уві-йде у підручники. Діти у дворі гра-тимуться в Олексу Довбуша. І це наша основна мета — щоб наші діти гралися не в Павліка Морозова, щоб ми відійшли від радянського наративу, щоб ми не забули, що нас було поневолено. Бо Радянський Союз — то було 70 років окупації, ще 300 років тривала окупація України Московією. Нам треба позбутися цього комплексу меншовартості. Цей фільм — звільнення з кайданів. Ми маємо жити самі, на своїй землі, у нас має бути своя правда, своя віра, свої герої. Ми маємо знати свій пантеон героїв, а це — Довбуш, Хмельницький, Петлюра, Бандера… Росія завжди демонізувала наших героїв, робила з них «поганих», «бандитів», «злодіїв».

Працюючи над стрічкою, Олесь Санін збирав різні історичні та етнографічні матеріали про Івана й Олексу Довбушів, досліджував праці етнографів, культурологів. Так-от, у єврейських ортодоксальних хроніках є історія про зустріч засновника хасидизму Баала Шем Това з Олексою Довбушем. Це оповідь про те, як Олекса подарував Баалу свою люльку, з якою той не розлучався усе життя.

Дивовижно, але на роль засновника хасидизму Бешта запросили його прямого нащадка — американського актора Лузера Тверскі, якому дуже органічно вдався образ його святого пращура.

Сам Лузер Тверскі, дід якого був равином Чорнобиля, а предки лише після Другої світової війни виїхали до Америки, вважає і називає себе українцем:

— Ми, українці, любимо свою землю, ми любимо свободу, і ті, хто приходить до нас відібрати цю землю, будуть поховані у цій землі.

Він не бачить ніякого протиріччя між своїм акторством і служінням Всевишньому, яким займалися його предки.

— Мій предок Бешт (Баал Шем Тов) вів людей за собою, а акторство — це також є лідерство: я веду за собою своїх глядачів.

Лузер переконаний у тому. що Україна впорається з викликами війни й обов’язково переможе.

В Одесі — зала заповнена вщент. Багато молоді, дівчат у вишиванках. Публіка небайдужа, активна. Співпереживає героям, що живуть і борються на екрані, адже це кіно не лише про Олексу Довбуша, про його брата Івана, про опришків, які взяли до рук зброю, щоб подолати панів-чужинців на своїй землі.

Фільм сучасний: він — про нас, українців, вільних, нескорених, тих, що виборюють свободу для себе і всього світу.

Про те, що варто бути господарем на своїй землі.

Про те, що треба вигнати панів і стати вільними.

Про те, що варто перемогти в собі раба і стати справжнім лицарем.

Стрічку варто переглядати й важливо обговорювати її.

Наприкінці — напис на екрані: «Боротьба триває».

І гарячі оплески публіки, яка сердечно сприйняла картину.

Насамкінець хочу процитувати допис у Фейсбуці сучасного письменника Мирослава Дочинця після перегляду «Довбуша»:

«Спека літнього дня, дорогі зимові куртки, шабаш корупції, воскресіння Трампа, словесний силос Марафону, єресь Папи — усе це розсік нищівною барткою у вечірньому кінозалі Довбуш.

Можемо! Годні! Будемо!

Народ, що виринув із історичної легенди, явив світові нову історичну легенду.

Нація, що заколисала себе пісенними міфами, творить новий міф величі.

Довбуші стоять, відбиваються і атакують на всіх фронтах. Обдурюють страх і смерть.

А кіно — бомба! Тіні призабутих Довженка і Параджанова збадьорилися в раю».

Ольга ФІЛІППОВА.