Головне поле битви — національна пам’ять

Задля посильного внеску у подолання цих негативних явищ низка філологів, філософів, істориків, політологів, соціологів, правознавців активізувала свою діяльність з популяризації українознавчих аспектів. Головна мотивація —боротьба з російськими наративами та їх подолання, бо ж ворог України вже давно використовує гуманітарні знання саме як поле пропаганди. І головне місце у цьому посідає комплекс історичних питань, які прямо заперечують існування українського народу. Відтак саме історична пам’ять (або національна пам’ять) стає головним полем битви за майбутнє України, окрім, звісно, реального воєнного фронту.

Така діяльність академічних учених відповідає давно поширеній у західній цивілізації галузі публічної історії. Публічна історія передбачає наближення даних, здобутих професійними істориками, до пересічного громадянина. Основне її завдання, окрім суто патріотичного, тобто формування громадянина, відданого своїй Батьківщині, — подолання історичних міфів та фейків. Тому часто публічну історію протиставляють так званій фолк-хісторі, профанній альтернативістиці або й просто графоманському шлаку, що забруднює історичну істину. Публічні лекції читаються в академічних установах як своєрідний додаток до основної викладацької роботи.

Найяскравий приклад, про який мені відомо, — це чудовий проєкт видатної діячки новітньо-го українського національного руху, докторки філологічних наук Ірини Фаріон «Від книги до мети», що вже тривалий час вона втілює у стінах свого рідного навчального закладу — Львівської політехніки, де є професоркою. Під час цих зустрічей ідеться не лише про презентацію певної книги, а й ведуться концептуальні розмови, активною учасницею яких, власне, є модератор — пані Ірина Фаріон. Водночас маємо гарний зразок союзу, співпраці академічних учених з установами, покликаними бути громадськими хабами, — бібліотеками, музеями тощо.

Я ще зі студентських років працюю в галузі публічної історії, адже переконаний, що історія для істориків, річ у собі є нонсенсом, шляхом у нікуди, особливо у такі переламні, екзистенційні часи, які переживають нині Україна та українці. Зокрема, цією діяльністю займався під час свого перебування на посаді заступника голови Одеської «Просвіти», мав досвід співорганізації Українського народного університету разом з ВО «Свобода», виступав з лекціями у проєкті «Українського клубу Одеси». І завжди імперативом моєї діяльності було поширення українського патріотизму як засобу цементування Української нації перед складними викликами сучасності: росі-йською загрозою, глобалізацією та космополітизацією світу, зниженням загального рівня освіченості.

Звичайно, початок повномасштабної війни у 2022 році особисто мене аж ніяк не застав зненацька. Все це було очікувано і про все це я та мої соратники попереджали у своїх статтях і виступах уже давно. Але, на жаль, як про це йшлося вище, війна виявилася несподіванкою для багатьох наших співгромадян. Тому логічним і закономірним стало те, що низка громадських організацій та установ Одеси, головного українського форпосту Півдня, прийняла цей складний виклик і вдалася до проведення публічних лекцій на актуальну тематику. Осердям такої роботи є, передусім, Одеський обласний центр патріотичного виховання дітей та молоді (директорка Наталя Михайленко), Одеська національна наукова бібліотека (Ірина Бірюкова), Одеська обласна універсальна наукова бібліотека імені М. Грушевського (Юліана Амельченко), «Український клуб Одеси» (Наталя Чайчук), Централізована міська бібліотечна система для дітей Одеси (Юрій Горбатенко) та інші заклади.

У дусі часу ці лекції проводилися як для аудиторії, присутньої в залі, так і одночасно для віртуального простору з подальшим викладенням у мережу інтернет. Ці виступи супроводжувалися відповідними книжковими виставками. З-поміж запрошених лекторів — провідні одеські історики, філологи та інші фахівці (Тарас Гончарук, Володимир Полторак, Ірина Нечиталюк...). Радує те, що найбі-льшу активність виявили кілька викладачів Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Втім, це далеко не єдине місце їхньої роботи та діяльності. До таких лекцій долучалися й долучаються представники не лише академічної освіти та науки, як-от державний службовець та громадська діячка Ярослава Різникова, художник Сергій Савченко, вчитель Дмитро Жданов та інші. Чудово, що увага приділена, нарешті, не тільки українській складовій Одеси, що природно для суто українського міста, але й виробленню української точки зору на всі події.

Мене радує, що під час війни саме одеські інтелектуальні сили вийшли на перший план, а не зірки інтелектуального олімпу з інших міст України. Неодноразово наголошую, що їх приїзди хоч і треба вітати та відвідувати лекції, але правильні зміни в Одесі можуть відбутися винятково завдяки розвитку та піару місцевих українців.

Безумовно, у своїх виступах я прагнув врахувати всі особливості публічної історії. Мій принцип — не примітивізувати історичний процес, не викривляти, а висвітлювати його з української точки зору, бо в так звану абсолютно безсторонню історію я не вірю, як не вірю і в те, що комусь може бути цікава історія без висновків, просто згромаджений фактаж. Тому постійно прагнув, як і під час лекцій, так і у висновках, висловлювати власну позицію щодо оцінки фактів і постатей, спираючись на український патріотизм. Саме знаковим постатям (Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Юрій Липа та інші) і присвячена основна частина моїх лекцій, що цілком зрозуміло з огляду на вічну актуальність пошуку людиною своїх ідеалів, дороговказів крізь призму діяльності видатних осіб минулого. Особливо важливими були лекції-аналіз російсько-української війни. Одну з таких я провів на початку 2023-го в Одеській національній науковій бібліотеці (кожен охочий її може послухати за цим посиланням: https://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=4052).

Звісно, звертав увагу на краєзнавчі аспекти, адже дуже важливо поширювати соборницький світогляд, не дробити історію та сучасність України (унітарної держави за Конституцією) на так звані регіони. Отже, наголошу: соборництво було і залишиться одним із моїх основних імперативів. Зокрема, це означає навчитися сприймати історію Одеси та Одеської області як частину українського національного простору, без усякого совєтського, новоросі-йського і т.п. бруду. Бо наша мета не прибити тризуби на філейні та інші частини імперських і совєтських окупаційних символів, а побудувати цілком нову, справді незалежну Україну, із суто українськими символами, новими, позбавленими будь-яких натяків минулої окупації та меншовартості.

Усі ці лекції читалися у 2022 — 2023 роках під виття сирен, тривог, часто — після нічних бомбардувань. Певна річ, я постійно тримав у полі зору слухачів наше основне завдання — перемогу над одвічним ворогом — росіянами, показуючи історичну зумовленість та неуникненність війни між нами, війни, що дасть нам очищення на шляху до Української України, Української Національної Держави. Ідеологія перемоги, проведена та обґрунтована крізь нашу історію, є ще одним базовим принципом моїх лекцій. Не маємо втомитися від війни, не маємо розкиснути та нити. Усі діяння наших предків, усі їхні досягнення та прорахунки мають вчити нас і застерігати, бо перемога починається у свідомості, через твердість моралі, духу. Маємо виховати у собі цю міць, маємо триматися любові до Батьківщини та вчитися ненавидіти ворогів. Маємо бути при тому освіченими й найкращими. З вірою у перемогу лекції читатимуться і надалі, бо, за справедливими словами незламного націоналіста Анатолія Лупиноса, «життя триває, точиться війна».

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.