Переглядів: 239

Ангели мовного спротиву

Розповідь про патріотичних вчителів і директорів шкіл, які гальмували русифікацію

Чи варто вшановувати вчителів, які в роки радянської влади чинили спротив русифікації? Гадаю, що так. Поки викладати українською дозволялося, великого героїзму в педагогічній роботі не було. А ось період адміністративного тиску на все українське був справжнім викликом. І ця сторінка, на мій погляд, є недостатньо дослідженою.

Почну з конкретного прикладу. В 2007 році дослідники Визвольних змагань відкрили для себе книгу житомирянина Володимира Плотницького «Останні постріли повстанців». Найцікавішим було те, що колишній червоний партизан, який у 1942-у очолював Житомирський підпільний райком комсомолу, написав цю книжку саме про УПА! І написав позитивно.

Через деякий час мені вдалося поспілкуватися з Володимиром Петровичем у його рідному Житомирі. Він розповів і про свій перший підірваний ешелон, і про специфічні «партизанські» сни, які продовжували снитися навіть тоді, коли йому було далеко за 80. Це коли партизани виходять з оточення і їм доводиться нести кількох поранених побратимів... Одне слово, було цікаво слухати ветерана партизанського руху.

Але найбільше мене вразила така деталь. Учитель історії за фахом (а в останні роки і директор однієї із житомирських шкіл) повідав про те, як йому вдалося зберегти україномовний статус освітнього закладу. Це було, якщо не помиляюся, на початку 1980-х. У сільських школах Житомирщини ніхто ще й не думав згортати українське шкільництво, а в містах «процес» уже пішов. Володимир Петрович, спілкуючись із місцевою освітянською чиновницею (обоє вони були членами КПРС), використав усі можливі аргументи. Але жінка була непохитною: мовляв, нічого не поробиш — вказівка згори. Врешті-решт, директор школи не витримав і... заплакав. Гарний, високий, сивочолий чоловік, колишній червоний партизан із партквитком у кишені, не побоявся заплакати перед чиновницею. І вона здалася — школа зберегла свій україномовний статус. А там і горбачовська відлига почалася.

На той момент 47% українських учнів позакінчували українські школи, тоді як у Білорусі національних шкіл було лише близько 5%. А ми зберегли україномовний освітянський материк! Отже, спротив таких людей, як науковець Іван Дзюба, педагог Володимир Плотницький та інші небайдужі, зіграв свою позитивну роль.

* * *

Пригадавши цей випадок з автором книжки про УПА, я вирішив опитати своїх друзів і знайомих. Чи вплинув на їхню нинішню мовну позицію хтось із шкільних педагогів? І знаєте — почув цікаві історії. Ось вони.

Галина ЖУРАВЕЛЬ, Одеса:

— Пригадала випадок з нашою викладачкою української мови. «Аерофлот» тоді міг запропонувати цілком доступні квитки. Й ось під час одного з авіарейсів наша вчителька опинилася поряд з... Олесем Гончарем! Ось так пощастило. Дізнавшись про її фах, письменник з обуренням почав говорити, що в Одесі вже нема нічого українського. Навіть школи українські позакривали. На це вчителька відповіла, що школи поки що є, зокрема і наша. Але це було, м’яко кажучи, неправдою. Не знаю, чому вчителька не скористалася нагодою і не залучила авторитет Олеся Гончара для захисту української мови в нашому місті.

Отже, українські філологи бувають різними. Не кожен з них був бійцем. У нас на той час були лише класи з українською мовою викладання, причому їх було набагато менше, ніж росі-йських. Коли я була школяркою, то співвідношення становило 3 до 1. Мене батьки віддали до російського класу, аби потім не було проблем із вступом до вишу… Якщо говорити про тих педагогів, які формували мою позицію, то це вчителька початкових класів, яка навчала мене з першого по третій. Дуже мені подобалося, як вона розмовляла українською! Додавалося й особисте сприйняття її як людини — ми, діти, її просто обожнювали! Тому, попри закінчену російську паралель, я сприймала українську мову як красиву і варту уваги.

Іван ЗАХАРЧЕНКО, колишній викладач української мови на Луганщині:

— З рідної Луганщини я мусив виїхати у 2014 році через окупацію. Хтось доніс, що у мене вдома висить портрет Тараса Шевченка. Побував «на підвалі», і лише дивом — завдяки хорошим знайомим — мені вдалося звідти вийти. Тепер проживаю в Білгород-Дністровському районі Одеської області.

На мою мовну позицію свого часу вплинуло проживання серед українського населення Луганщини. В селах тоді ще повнокровно звучала українська мова.

Коли я служив у Забайкальському військовому окрузі, на одному з аеродромів, російською розмовляв з командирами, а з однополчанами — лише українською! Переважно це були вихідці з Луганщини, майже всі вони мали вищу освіту. Може, саме через цю обставину хлопці толерували мою українську, шовіністів і хамів серед моїх земляків не виявилося. Пригадую, як родичі прислали мені часопис «Україна», а після того, як я почав його читати, приснився сам Тарас Шевченко. Ось так я тоді сумував за рідною Україною. Але це ще були 1970-ті — Луганщина трималася!

Пригадую, як в 1976 році, коли я викладав українську в Ровеньках, мої учні чекали мене на автобусній зупинці, а потім брали попід руки, і так ми всі разом ішли до школи. А коли через деякий час у місті почали переводити українські школи на російську мову викладання, я на знак протесту покинув цю школу і переїхав до села. Але настрої вже й там змінилися. У садочку вихователька причепилися до мого сина, щоб він казав не «кавун», а «арбуз». Син категорично відмовився. Намагалися на нього вплинути через мене. Я ж рішуче відрізав: «А чому він має називати кавун якимось «гарбузом»? Мою іронію зрозуміли і відчепилися. Син виріс патріотом, тепер він воює на Сході.

Додам від себе: на початку 1970-х Іван Михайлович любив, ідучи на роботу вздовж залізничної колії, писати крейдою на товарних вагонах модне тепер гасло «Слава Україні!». Ось таким він був у молодості. А через пів століття, прочитавши в «Чорноморських новинах» про творчість поета Олеся Степаненка, поїхав у Деркачі, що на Харківщині, і там розшукав могилу юного патріота. Олеся вбили місцеві шовіністи за його проукраїнську позицію. До речі, в одному з віршів хлопець передбачив це, написавши, що його хочуть убити. Старий учитель упорядкував могилу і прочитав над нею свого вірша, присвяченого юному слобожанцеві. Уявляєте, який рівень патріотизму у людини, яка на восьмому десятку вирушила в таку подорож з південного заходу на північний схід України?!

* * *

А яка ситуація тепер? Нещодавно в одній із шкіл Одещини на педагогічній нараді, присвяченій мовній політиці, після промови директора виступила вчителька української з великим освітянським стажем. Її старший син служить у лавах ЗСУ. Вона доволі емоційно зазначила, що використання мови окупанта на території школи є... зрадою України. Російськомовний колектив обурився. Але директорка закладу підтримала цю тезу, і вчителі замовкли.

Після наради до вчительки підійшов колега і почав відстоювати своє право розмовляти російською. Причому робив це в дуже агресивній формі. У літньої вчительки підскочив тиск... Повернувшись додому, вона викликала «швидку». Звісно, сини стали на захист матері. Вони поговорили із знайомою, і та звернулася до СБУ. Кілька днів навчальний заклад шумів, як потривожений вулик. Директорка твердо тримала сторону української мови. Працювали фахівці Служби безпеки. Після цього захисник російської звільнився за власним бажанням. А інші вчителі цю тему більше не порушують. Щонайменше в присутності цієї вчительки послуговуються українською.

Дедалі частіше доводиться чути, що в умовах війни найефективнішими просвітянами є... працівники СБУ. Але й позиція директорки тут зіграла позитивну роль. Кожну нараду вона тепер починає зі слів «Слава Україні!», а у відповідь чує «Героям слава!». Вплив сепаратистів на педколектив дорівнює нулю.

Одеситка Олена Лебедєва розповіла мені про молдованку (і болгарку по матері), колишню вчительку російської мови, яка самотужки опанувала українську настільки добре, що тепер може викладати нею. Євгенія Петрівна закінчила молдовську школу, де українська взагалі не викладалася. Зате зараз вона розмовляє державною мовою, як корінна полтавчанка!

Запитав я і саму пані Олену: а що вплинуло на її особисті мовні симпатії? Може, вона родом із Західної України? Виявилося, не вгадав: вона — із Запоріжжя. У них там був дуже цікавий директор школи — Іван Йосипович Шмалій. Настільки патріотичний та авторитетний, що не мав потреби спеціально чогось вимагати від учнів. Хіба ж на них не вплине позиція інтелектуального, сильного, мужнього педагога, який запросто міг заспівати козацьку пісню? Так отож! Вплинула. А ще були вчительки математики Галина Федько та української Людмила Лиходід. Тому й Олена Лебедєва, проживаючи в Одесі, розмовляє лише українською.

Як бачимо, на Одещині до когорти патріотів належать не лише етнічні українці, а й росіяни, болгари, молдовани, албанці (особисто знаю таких людей!), які твердо стоять на українських державницьких позиціях. І все це завдяки тим педагогам, які свого часу не збиралися прогинатися під тиском русифікаторів.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net