№ 34 (22459) четвер 17 серпня 2023 року

Після масштабного вторгнення російських військ у нашу країну категорично не хотілося коментувати внутрішні справи агресора. У кримінальних структурах, звісно, є різні точки зору на те, якими методами зручніше і безпечніше (для бандитів) вбивати і грабувати перехожих. А різниця у поглядах, як і мотиви злочинців (наприклад, важке дитинство), фігурують на суді як пом’якшувальні обставини провини.

Страх важкого дитинства

«Важким дитинством» сучасного рашизму його адвокати вважають так звані лихі 1990-ті. Коли російські реформатори, в лапках і без лапок, щоб зберегти владу, добровільно поділили її з чекістами. І зайнялися первісним накопиченням капіталу. У свої кишені та в кишені своїх родичів. Цікаво, що яскравим і безкомпромісним викривачем лицемірства тих лихих 90-х став багаторічний борець із корупцією Олексій Навальний, якого путінський режим нібито вирішив уморити в ув’язненні, призначаючи багаторічні звірячі терміни.

Міркування про нашу незалежність

Відзначення річниць незалежності відбувається у багатьох державах щорічно і з певною фанфарою, але дуже часто без духовного змісту. Це не обвинувачення супроти цих держав, які просто рутинно відзначають тому, що вони самопевні майбутнього і що ніщо їм не грозить. Їхні кордони безпечні, і хоч існують політичні противники або й навіть вороги, вони не є загрозливими чи навіть небезпечними, бодай на даний час. У цих державах відзначення річниці незалежності є просто нагодою для вихідного дня та всенародного гуляння.

Але не для українців. Українці, мабуть, як мало інших, розуміють свою державну незалежність як основу існування нації. Якщо є небезпека незалежності держави, ставиться питання про існування нації. Це, ймовірно, емотивне, але, на жаль, дуже реальне почуття, бо наша українська нація часто і довго була бездержавною. Тому ми цінуємо нашу державну незалежність, вочевидь, інакше, ніж інші народи. 32-а річниця — це від княжої доби найдовше існування нашої держави.

Нещодавно під час свого традиційного «Вечірнього стріму» «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) говорив з Еллою Лібановою — директоркою Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, фахівчинею із соціо-економіки, демографії та економіки праці.

Ведучий стріму Василь Самохвалов зачепив складну тему, що цікавить усіх: якими будуть Україна й українське суспільство після перемоги, після війни. Навіть тоді певних загроз і криз не уникнути, вважає професорка. Далі — найцікавіше з розмови.

Російські ракети, нестабільна ситуація на кордоні з Придністров’ям, втрата джерел доходу і психологічне вигорання — такі основні загрози для журналістів Одеської області.

Про негативний вплив російського вторгнення на роботу журналістів і медіа йшлося в Одесі під час зустрічі, яку організувала Національна спілка журналістів України. Перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ розповіла про проєкт «Розстріляна свобода слова». Команда проєкту записала свідчення понад 100 потерпілих журналістів і дослідила основні загрози для медійників в умовах широкомасштабної війни.

Блажен, хто «рокові часи»
Не відчував на власній шкурі…
Микола ЗЕРОВ.

2 жовтня сповниться 140 років від дня народження Михайла Івановича Жука (1883 — 1964) — видатного художника, письменника, драматурга, казкаря, перекладача. Незважаючи на достатньо широке висвітлення цієї ще донедавна напівзабутої знакової постаті, дослідники продовжують виявляти маловідомі факти його біографії (див. «ЧН» за 15.06.2023).

Можна багато і довго говорити про значення Михайла Жука для української культури — як одного із перших українських художників-модерністів, одного з фундаторів Академії мистецтва, автора першого вінка сонетів українською мовою та ще багато про що. Серед створених ним картин — панно «Біле і чорне», найбільше в історії українського мистецтва. Натурником був його учень, молодий поет Павло Тичина.

Біле і чорне, світло і тінь, успіх і роки забуття — все це про історію життя самого Михайла Івановича.

Білим і чорним хотів би я бути:
В нічку щоб ясно світить,
В день же стояти, мов велетень скрути, —
В кожному серці болить [1].

Це рядки з поетичної збірки «Співи землі», що вийшла у 1912 році.

Обпалена, чорна, схожа на сажу земля... Цілодобове виття снарядів і свист куль... Короткий, рваний сон, часто — у багнюці, майже завжди — зі зброєю в руках… То спека, то холод... Руїни... Відчутне почуття голоду. І натягнуті до краю нерви. Все це — буденність війни.

Грань між життям і смертю така тонка, ненадійна, непередбачувано ламка. Поранення, смерть, втрати — поряд. Кожної хвилини. Вдень і вночі. Треба воювати. Захищати Батьківщину. Виконувати наказ. Перемагати. Це — чоловіча робота.

Нещодавно в Одесі відбувся перший форум для волонтерів і про волонтерів — Social Camp Odesa 2023. Просто неба в Зеленому театрі зібралися більше 500 представників благодійних фондів, громадських організацій, бізнесменів, активістів й усіх, хто сьогодні задіяний у гуманітарній та військовій допомозі країні.

36 спікерів упродовж форуму відкрито та сміливо перед сотнями людей порушували питання, на які кожен зараз шукає відповідь: від психологічних аспектів до регулювання волонтерської діяльності та законодавчих ініціатив, що має запровадити держава, аби підтримати небайдужу спільноту.

Щорічно 2 серпня відзначається Міжнародний день Голокосту ромів — Калі траш, що у перекладі з ромської означає «чорний жах». Дуже символічно, що конференція, приурочена до цієї трагічної дати, проходила у приміщенні Одеського музею Голокосту (Мала Арнаутська, 111) за присутності членів ромських громадських організацій та регіональної Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів.

Голова цієї асоціації Роман Шварцман, який звернувся до учасників конференції по відеозв’язку, нагадав, що саме у ніч із 2 на 3 серпня 1944 року у концтаборі Аушвіц-Біркенау нацисти убили у газових камерах майже три тисячі осіб ромської національності. Це був останній «захід» зі знищення цілого ромського народу відповідно до нацистської расової теорії. «Ми всі вірили, що таке не може повторитися в сучасному світі, але нині російський фашизм нищить українців лише за те, що вони бажають залишатися українцями і відстоювати незалежність України. Але народ України вистоїть і переможе», — сказав він.

Нещодавно «Українське радіо» передало коротку інформацію: у Римі, столиці Італії, відмінено намічену до показу оперну виставу «Дон Кіхот» через загострення соціальних заворушень…

Не знаю, що ж там відбувається сьогодні (повідомлень не чути), але співчуваю італійцям, котрі, успадкувавши властивість своїх же давніх предків, звикли бачити-відчувати перебіг навколишніх подій і музичними мислеобразами, раптом опинилися перед… «голою» сценою. Отож і подумалось: ця широко знана у світі музично- і пісенно-звучна нація упродовж насичених громадсько-політичними акціями багатьох століть знаходила шляхи до свого поступу вперед як на велелюдних вулицях і площах, так і на театральних сценах. Це ж саме італійці дали нашій цивілізації і першу оперу (ХVI ст.), а потім — ще десятки й сотні інших світових музичних шедеврів!

Розповідь про патріотичних вчителів і директорів шкіл, які гальмували русифікацію

Чи варто вшановувати вчителів, які в роки радянської влади чинили спротив русифікації? Гадаю, що так. Поки викладати українською дозволялося, великого героїзму в педагогічній роботі не було. А ось період адміністративного тиску на все українське був справжнім викликом. І ця сторінка, на мій погляд, є недостатньо дослідженою.

Почну з конкретного прикладу. В 2007 році дослідники Визвольних змагань відкрили для себе книгу житомирянина Володимира Плотницького «Останні постріли повстанців». Найцікавішим було те, що колишній червоний партизан, який у 1942-у очолював Житомирський підпільний райком комсомолу, написав цю книжку саме про УПА! І написав позитивно.

У номері за 25 травня «Чорноморські новини» опублікували цікаву, пізнавальну статтю провідної бібліотекарки відділу краєзнавства ОННБ Вероніки Стягайло «Вагома сторінка одеського краєзнавства», присвячену століттю (1923) від дня заснування Одеської краєзнавчої комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Серед видатних і часто трагічних імен представників краєзнавчого руху Одещини тієї пори якимось чином поза увагою авторки залишилося славне ім’я археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Михайла Федоровича Болтенка (1888 — 1959), який не тільки спочатку виконував обов’язки секретаря цієї комісії, а й згодом став заступником голови її археологічної секції.

З недавніх кроків, зроблених на пошанування пам’яті знаного одеського археолога й історика, слід назвати захід, який відбувся 10 червня цього року в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у приміщенні ОННБ, де директор книжкового видавництва «Яслав» (м. Миколаїв) Юрій Ковальський презентував серію біографічних видань «Миколаївські археологи». З-поміж відомих археологів-одеситів, дотичних до дослідження і збереження історичних пам’яток наших сусідів, там з вдячністю згадане й ім’я М.Ф. Болтенка, детальну інформацію про діяльність якого подав київський науковець О.О. Нестуля.

У часах чисельних велелюдних мітингів, маніфестацій, зібрань на зламі епох, коли ми виборювали державну свою Незалежність, ця музика — поряд із відновленими стрілецькими, повстанськими піснями — нагадувала українцям, що вони є нацією з героїчним родоводом, закликала стояти до переможного кінця.

Запорозький марш… Дивовижна музика, яку слухати — не переслухати, з якою разом відчувати, як душа повниться гордістю за рідну країну, за свій народ та як визріває в ній сила і мужність. Уже й не знайти, не дослідити, з якої немислимої давнини прийшла вона до нас. Та й чи співався в часах нашого козацтва такий марш, хоч багацько лунало тоді бойових пісень.

Чим більше пізнаємо Україну, тим більше пишаємося нею. Цими днями у рамках престуру, організованого Харківським пресклубом, група журналістів побувала на Хмельниччині. Ми побачили, як громади цієї області живуть і діють в умовах воєнного стану, як використовують вікна можливостей, щоб країна продовжувала працювати і перемагати ворога.

Можливо, Хмельницький, до цього — Проскурів, а ще раніше — Плоскирів, і не має якихось видатних пам’яток, замків, фортець, щоб привабити сюди туристів, але до війни місто динамічно розвивалося.

Серед обласних центрів Хмельницький став першим за міграційним приростом населення 18+. Тут народжуваність перевищувала смертність, і це чудовий показник якості життя, коли люди хочуть переїжджати в місто, жити й народжувати тут дітей.

Тут постійно зростала кількість робочих місць. У 2021-у за американським індексом конкурентоспроможності Хмельницький отримав перше місце серед міст України. У першій трійці був і за кількістю зведеного житла, розбудови інфраструктури. У рейтингу комфортності міст Хмельницький також був у першій трійці. У 2020-у місто отримало приз Ради Європи за соціально-економічний розвиток і поширення європейських цінностей.

— Наше головне завдання — розвивати місто для місцевих людей, а не лише для туристів, щоб були дві класні центральні вулиці й усі казали «Вау!», але, відійшовши двісті метрів, бачили невивезене сміття і щурів, які по ньому бігають. У нас є, на жаль, такі міста, — каже міський голова Хмельницького Олександр Симчишин. — Наша мета — збудувати місто, комфортне для мешканців, незалежно від того, чи людина живе у віддаленому мікрорайоні, чи у центрі. Щоб кожен хмельничанин користувався усіма звичними міськими благами: стабільне водопостачання, стабільна робота каналізаційного господарства, теплопостачання… Ми зробили місто живим. У нас нема привабливих туристичних об’єктів, відтак маємо приваблювати сюди завдяки саме оживленому місту.