Що долею відміряне...

Час невблаганно біжить. Олександр Іванович давно не працює, пішли на заслужений відпочинок його ровесники — колеги-поліграфісти та друзі-журналісти, багатьох, на жаль, уже нема серед нас. Стрімко змінюються і газетні технології, з’являються нові спеціалісти та керівники. А стара гвардія, представником якої є Олександр Шекера, бажає одного: щоб молоді служили справі так же віддано, як вони, котрі віддали поліграфії все життя.

Родом із Молдаванки

Він — корінний одесит, народився на Молдаванці у простій сім’ї, яка, як і всі на той час, жила важко. А в три роки у його дитячу долю прийшла війна. Вона залишила в душі перший біль.

Повідомлення про те, що батько на фронті зник безвісти, надійшло у 45-у. Могили його так і не вдалося знайти. Сім’я вижила завдяки невпинним турботам матері, яка не щадила себе заради сина Сашка та доньки Людмили. А ще допомагало те, що неподалік була станція Одеса-товарна, де іноді вдавалося щось роздобути, зокрема й дефі-цитне вугілля.

Після закінчення семи класів Олександрові довелося піти на роботу — треба було допомагати сім’ї. Та ось проблема: йому не було ще й 16-ти. Виручив хресний, який працював на «Поліграфмаші»: допоміг влаштуватися учнем слюсаря й отримати професію. А середню освіту довелося здобувати у вечірній школі.

Так розпочалася трудова біографія Олександра Шекери. Звичайно, він тоді не міг знати, що справою його життя стане поліграфія. Але після трирічної служби в авіації без вагань повернувся на «Полі-графмаш» і працював там доти, доки не спокусили його творчою

роботою у майстернях інституту ім. Ломоносова. Там майбутні кандидати та доктори наук розробляли різні прилади, а умільці, серед яких був і Шекера, майстрували їх за кресленнями.

Як відомо, творчість — справа заразна. Ось і Олександр захопився так, що зрештою став студентом-заочником Московського поліграфічного інституту. Так зробив остаточний вибір на користь поліграфії.

Від слюсаря до головного інженера

1968 року Олександр Шекера закінчив інститут. Звісно, залишатися слюсарем не міг, а в пошуках нової роботи мусив зважати, що сім’ї, де вже ріс син, потрібна квартира. І тоді волею долі Олександр Іванович робить ще один, може, найголовніший у своєму житті, вибір: у 1969-у приходить у газетне видавництво «Чорноморська комуна». Звідси у 2000-у він і пішов на пенсію.

Спочатку був майстром механічного цеху, потім став головним механіком, нарешті — головним інженером. Лише кілька рядків у послужному списку, а за ними — майже два десятки років напруженої праці, впродовж яких видавництву не тільки треба було щодня, із суворим дотриманням графіків, друкувати всі газети, а й належало збудувати нове приміщення на Черемушках, перевести друкарню та редакції із Пушкінської у нинішній редакційно-видавничий корпус на площі, яка сьогодні носить ім’я першого редактора «Вечерней Одессы» Бориса Дерев’янка. А це ж не просто столи та стільці, це, насамперед, поліграфічна технологія з безліччю найскладніших процесів. І основний тягар, певна річ, випав на долю механічної служби.

Впоралися. Спочатку запустили друкарський цех, а в 1975-у в нові приміщення перебралися технічні служби та колективи редакцій. І в цьому була велика заслуга Олександра Шекери, який на той час уже став головним інженером.

Директор

Раніше на виробництві цінували фахівців, професіоналів. Тому керувати поліграфічним підприємством, попри те, що воно було у прямому підпорядкуванні обкому партії, призначали не з політичних міркувань, а винятково за діловими якостями. Без наявності досвіду та спеціа-льної освіти кандидатура на керівника навіть не обговорювалася.

Директором видавництва «Чорноморська комуна» Олександр Шекера став у 1987 році.

Це був час, коли саме друкарня брала на себе всю організаційну, технологічну та бухгалтерську роботу із забезпечення, підготовки та випуску всіх місцевих газет. Щоправда, тоді їх було лише чотири: «Чорноморська комуна», «Знамя коммунизма», «Вечерняя Одесса» та «Комсомольська іскра». Усі вони були вільними у вирішенні творчих питань (наскільки це їм дозволяли партійні органи), але жодна редакція не мала навіть свого бухгалтера. Папір — це видавництво, реклама — також, нарахування зарплати та гонорару — на третьому, видавничому, поверсі. Потрібно новий стіл та стільці, закінчилися авторучки, не працює телефон — за всім у видавництво. Сьогодні про таку ситуацію редактори газет навіть не можуть мріяти, адже всі ці життєві проблеми, що звалилися на них, часом не дозволяють займатися проблемами творчими.

Олександр Іванович Шекера вмів ладнати з редакторами. Він з усіма дружив, максимально допомагав кожному колективу, але від кожної редакції вимагав виконання графіків, дотримання технології. Тому й конфліктів між видавництвом та редакціями ніколи не виникало.

Потім настав 1991 рік. Усі газети звільнилися від партійного диктату і пішли у вільне творче плавання, стали самостійними суб’єктами господарювання. Не у всіх все одразу виходило. Але директор видавництва намагався кожній редакції допомогти, часто «входив у становище» і друкував газети у борг, а головне — забезпечував кожному виданню своєчасний вихід у світ. Цим він сприяв колективам ставати на ноги, виживати в жорстоких умовах ринкової економіки, що зароджувалася. А ще вітав появу на газетному ринку нових видань.

А тим часом ішло вдосконалення технологічних процесів, освоєння комп’ютерних технологій. І з усім цим видавництво під керівництвом Олександра Шекери успішно справлялося, залишаючись одним із найкращих в Україні.

Не можна не сказати про те, що директор ніколи не забував: головний на виробництві — рядовий трудівник. Був час, коли колектив видавництва налічував понад 600 осіб, на підприємстві працювала їдальня та медпункт. Завдяки власному будівництву поліграфісти в Одесі забезпечувалися житлом. Останній будинок, у якому працівники «Чорномор’я» отримали пільгові квартири, Олександр Іванович Шекера разом зі своїм другом та заступником з будівництва Анатолієм Даниловичем Дойчевим здали в останні роки вже минулого XX століття.

А.І. Шекера пішов з посади директора у 2000 році. Не тому, що не зміг працювати, навпаки, у нього були великі проєкти щодо впровадження сучасних технологій у газетне виробництво, розроблені технічні та фінансові плани. Але часи настали такі, що влада тоді допомагала тільки своїм — братам, сватам, кумам. І виходило, що якщо ти не свій, то гірше буде і тобі, і твоєму колективу. Із цим Олександр Іванович миритися не захотів.

Йосип БУРЧО.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Шановний Олександре Івановичу, дякуємо вам за партнерство, професійну співпрацю й неоднораз підставлене дружнє плече: коли нашій редакції було скрутно, ви допомагали нам долати перешкоди й залишатися «Чорноморці» на плаву у газетному морі.

З роси і води вам, як кажуть в Україні! І будьте нам здорові, як кажуть на рідній вам Молдаванці!