Переглядів: 450

Пасіонарна місія Тараса Максим’юка

30 липня відомий колекціонер-україніст Причорномор’я, краєзнавець і публіцист Тарас Максим’юк відзначив славний ювілей — 80 літ від дня народження

Упродовж останніх 63 років життя Тараса Івановича незмінно протікає в Одесі, історію і культуру якої він глибоко знає й популяризує, особливо її український сегмент. Україноцентричність — базова основа його переконань, світогляду і принципів дії та поведінки в професійних зацікавленнях. Водночас він відкритий іншим етнокультурам, якими наповнений причорноморський край. Можливо, тому є бажаним гостем не тільки українського, а й болгарського чи єврейського культурних центрів, з інтересом відвідує заходи польського, грецького та інших товариств. Бути в гущі культурних подій і діяти — один з визначальних принципів цієї екстравертивної людини.

Що визначило цей пасіонарний національний психотип?

Народився Тарас Максим’юк у 1943 році на території Польщі, в древньому місті Холм, заснованому ще українськими князями. У лютому 1945-го його родину було примусово переселено на південь України. Пуповину з малою батьківщиною розірвали. Піщаний Брід (раніше німецька колонія Шпеєр) — Вознесенськ — Миколаїв — такою є географія його дитинства і юності. Саме тут, на півдні України, через війну катастрофічно бракувало робочих рук. Більшу частину переселенців, передусім у селах, складали українці. Арешт батька і заслання в Комі АРСР у 1946-у — ще один факт свавілля влади, який потребував осмислення. Вихованням малого Тараса займалися, здебільшого, дідусь і бабуся.

Якщо ми розглядаємо у широкому діапазоні нашу історію, то не можемо не помітити, що з давніх-давен існувала «українська ідея» і були як її провідники, так і їх послідовники, які згодом приймали естафету, поширювали і втілювали цю ідею в нових історичних умовах. Для Тараса Максим’юка такою особистістю став відомий археолог і просвітянин, пристрасний збирач українського фольклору та старовини Феодосій Тимофійо-вич Камінський (1888—1978). Він був членом миколаївської «Просвіти» (1906—1910), особисто знав М. Аркаса, Д. Яворницького, М. Грушевського, І. Франка і Лесю Українку. Поетеса навіть подарувала Камінському бандуру. У 1920-ті

очолював Миколаївський історико-археологічний музей, відіграв значну роль у створенні історико-археологічного заповідника «Ольвія». Національні переконання Феодосія Тимофійовича не давали спокою НКВС. Він був репресований у «справі СВУ» і провів у таборах 24 роки. Після реабілітації у 1954-у працював у Миколаївському краєзнавчому музеї. Своїми розповідями з археології, історії, краєзнавства, фольклору науковець розпалив уяву підлітка і прищепив любов до українських старожитностей. На колонізованих просторах, охоплених русифікацією, подібне спілкування було «українським озоном».

Подальшу долю Тараса Максим’юка визначила Одеса. Саме тут у 1964 році він розпочав збирати україніку, будучи на той час уже студентом Одеського інституту інженерів морського флоту (із 1960-го по 1964-й навчався в Одеському державному будівельно-інженерному інституті). Після завершення навчання працював інженером Іллічівського (нині — Чорноморського) морського торговельного порту та Чорноморсько-Азовського управління морських шляхів (1971—1988). Там познайомився з колегою-інженером Сергієм Зеноновичем Лущиком (1925—2015), який істотно вплинув на світоглядний і професійний вибір колекціонера. Тарас Іванович цілком заслужено вважає себе його учнем.

Поєднання широкої ерудиції, цілеспрямованості, художньо-естетичного смаку, товариськості й практичності в такому культурно-торговельному центрі, як Одеса, не могло не дати бажаного результату. Тарас Максим’юк вишукував цікаві артефакти через знайомства, дружбу з авторами, в антикварних та букіністичних магазинах, на Старокінному ринку, ба навіть у підворіттях чи контейнерах для сміття, як це було, скажімо, з великою колекцією творів відомого представника андеграунду Юрія Коваленка. Згодом у галереї «Міст», де директоркою тоді була мистецтвознавиця Тамара Михайличенко, відбулася показова виставка одеського експресіоніста, яка викликала радісну, бурхливу реакцію у безтурботного автора. Почесне місце у зібранні Максим’юка посідають твори Амвросія Ждахи, Олега Соколова, Миколи Степанова. Є також роботи Серафима Чаркіна, Вадима Целоусова та інших мистців.

Щоб належним чином оцінити діяльність Тараса Івановича в умовах Одеси радянського періоду, слід зважити на тодішні реалії з пануючою неоімперською ідеологією: українська суб’єктність упосліджувалася, а історична місія в освоєнні півдня — нівелювалася. У цьому сенсі створення Українського культурологічного музейно-виставкового центру «Тарасів дім» — системне накопичення артефактів, пов’язаних з різновекторною діяльністю української інтелігенції та вихідців з народу, — було викликом «російському світу». Можливо, саме тому в коридорах місцевої влади так і не знайшлося зацікавлених осіб, які підтримали б зусилля колекціонера створити муніципальний музей під такою назвою. Тарас Макси-м’юк був готовий передати експонати в дарунок місту, а взамін просив лише затвердити його у статусі хранителя колекції.

Наразі «Тарасів дім» існує лише як віртуальна структура і включає кілька тематичних збірок: «Одещина — Шевченкові», «Графічна пісня А. Ждахи», «Українське книговидання в Одесі ХІХ—ХХ ст.», «Сторінки історії українського словника», «Сто років українській поштовій листівці», «Меценат з Одещини Є. Чикаленко», «Українські літературні альманахи і збірники», «В. Боровик та І. Липа — засновники Братерства тарасівців», «Пензлем і пером. М. Жук в історії української культури».

У цьому сенсі краща ситуація з тією частиною колекції Максим’юка, яка презентує творчість Михайла Жука, — із 2022 року вона є складовою Музею сучасного мистецтва Одеси. Слід віддати належне колекціонерові-українофілу, який наполегливо популяризував твори видатного українського модерніста: організовував виставки, готував публікації в періодиці, видавав листівки під грифом «Тарасів дім».

Більша частина шевченкіани зберігається у фондах Шевченківського національного заповідника в Каневі. Частину зібрання експонував в Україні (від 1968-го), США та країнах східної Європи.

Уперше в Україні колекціонер почав практикувати «виставку однієї картини» — панно Михайла Жука «Біле і чорне», яке вважається вершиною творчості митця раннього періоду.

Картина побувала на інших континентах, зокрема у Нью-Йорку, а останній проєкт — «Мандрівна виставка одного твору» — в 2011 — 2020 роках уможливив знайомство з цим поліптихом жителів 13 міст України. Масштабні виставки творів Михайла Жука з колекції Тараса Максим’юка неодноразово відбувалися в музеях і бібліотеках Одеси (1976, 1983, 1994, 2006, 2012, 2015, 2019). Можна лише подивуватися енергії і наполегливості невтомного колекціонера-просвітителя.

Щодо видавничої діяльності Тараса Максим’юка. Передусім слід назвати комплект листівок «Амвросій Ждаха. Малюнки до українських народних пісень» із вступною статтею колекціонера (1996). Потім були два альбоми: «Одещина — Шевченку. Матері-али виставки» (2006) та «Нам пора для України жить. Іван Франко і Одеса» (2007). Вони містять цікаві факти, що пов’язують ці постаті з нашим містом, на основі матеріалів з «Тарасового дому». Варто нагадати, що цьому передувала інша подія: 9 березня 2006 року в приміщенні Одеського обласного об’є-днання Всеукраїнського товариства «Просвіта» на основі «Тарасового дому» був відкритий для громадськості музей «Одещина — Шевченкові». У співпраці з Одеським літературним музеєм спільно з Г.В. Закіпною колекці-онер підготував посібник «Славетний друкар Одеси: Каталог українських видань одеського видавця Є.І. Фесенка» (2005).

Принагідно зазначу, що Тарас Іванович плекав і плекає надію про встановлення меморіальної дошки на будинку №3, що на вулиці Садовій (навпроти Головпоштамту), де колись розташовувався Земський банк Херсонської губернії в Одесі — місце праці Амвросія Ждахи як кресляра з 1877-го до 1907 року.

Окремої уваги заслуговує книжка «З україніки Причорномор’я: Збірник нарисів та есе» (2008), яка включає публікації різних років, що розкривають нелегкий шлях самоствердження українства на цих теренах як культурний і політичний фактор.

Інше захоплення Тараса Максим’юка — археологія: трипі-льська, антична, козацької доби. У 1956—1957 та 1960-х роках під керівництвом Феодосія Камінського брав участь в археологічних розкопках курганів та поселень, у тому числі в Ольвії. І сьогодні Тарас Іванович виявляє глибокий інтерес до археологічних розвідок, зокрема на території Одеси, скажімо, щодо виявлення залишків хаджибейської фортеці в районі Приморського бульвару, ініційованих два роки тому професором Андрієм Красножоном. Збирач й оберігач старожитностей має тісні контакти з археологічним і краєзнавчим музеями міста, бере участь у діяльності ГО «Одесі — 600+».

Базовий світоглядний принцип краєзнавця щодо визначення поняття «національне культурне надбання» криється у твердженні: «усі артефакти, що історично й ментально пов’язані з територією України, є її культурним надбанням».

Тарас Іванович — особистість неспокійна, експансивна і навіть схильна до авантюр. У 1992—1993 роках разом із 27 співвітчизниками взяв участь в експедиції «Українське море» на козацькій чайці «Еней», яка вирушила з Миколаєва Чорним морем до Середземного, ризиковано перетнувши взимку неспокійне Іоні-чне море. Під час кількамісячної подорожі одеський краєзнавець знаходив хвилинку і розповідав про українське малярство, зокрема про творчість Михайла Жука, демонструючи листівки й репродукції його творів. Він був одним із дев’яти членів екіпажу, які не зійшли з дистанції. Завершилася ця одіссея під жовто-синіми парусами в італійській Генуї, звідки чайку переправили на південь, до Реджо-ді-Калабрії, де славне судно змушені були продати.

Діяльність Тараса Івановича Максим’юка пошанована і громадськістю, і державою. Він є заслуженим працівником культури України (1997), почесним членом Одеського товариства колекціонерів (1990), Всеукраїнської спілки краєзнавців (1993), Національної спілки журналістів України (2002), Наукового товариства Шевченка (2011), Національної спілки художників України (2014). Тривалий час був заступником голови правління Одеського обласного відділення Українського фонду культури.

31 жовтня 2003-го, з нагоди 60-річчя від дня народження, за багаторічну плідну, подвижницьку працю удостоєний Почесної відзнаки міністра культури України, а в 2004-у за особливі заслуги перед українським народом нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради.

Вітаємо Тараса Івановича зі славною датою і зичимо здоров’я, енергії, втілення його знакових культурологічних проєктів і, певна річ, якнайшвидшої нашої спільної Перемоги!

Влад ВИШНЯК.
НА СВІТЛИНІ: Тарас Іванович Максим’юк. 2023 р. (світлина автора).
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net