Закарбована пам’ять
Із книги Василя Овсієнка «Життя як покута» (2019):
«Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не за титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення — от не люблю високих слів — вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю — а там не український народ, а «русскоязичноє насєлєніє». Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат масового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів «боротися», але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для «своїх по роду». Стус казав: «Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утверджувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли…
З реабілітацією 1991 року я позбувся єдиного свого почесного титулу — «особливо небезпечний рецидивіст». Але 12 січня 2000 року мені присуджено премію імени Василя Стуса. Вона якоюсь мірою компенсує мої втрати.
Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависти ні до кого з людей. Лише жаль і любов».
«Так, я невдоволений владою. Але ще більше я невдоволений… народом. Його треба… замінити. Тобто потрібно змінити його свідомість малороса на свідомість українця. Щоб він ставив сам собі паном, а до влади, яка має не панувати, а лише реґулювати стосунки між людьми, ставив порядного свідомого українця, а не багатого зайду. Це треба чітко усвідомлювати: найефективнішою для всіх людей, які живуть на українській землі, буде держава, яка матиме природний для українців правовий характер. У тому числі й для неукраїнців: хай поглядають, що діється в Росії. Росія повертається у своє природне авторитарно-монархічне русло. Росія і демократія — речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати ой не скоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: допоки що все російське для нас потенційно небезпечне. Коли ж Україна твердо стане на ноги, тоді будемо ставитися до всього російського спокійно. Як до китайського чи французького».
«Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру — я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, — каже Микола Руденко.
Оскільки я самотній, особистих справ у мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70—80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох політв’язнів, насамперед про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Оксану Мешко. Про Соловки, Сандармох, Біломорканал».
Із статті «Варяги внутрішні і варяги зовнішні» (2012):
«Тільки сліпий, забамбулений хохол не бачить, не хоче бачити, що в Україні вже відверто російська влада. Кадри в неї добираються за національною ознакою. Щоправда, беруть і українців, які втратили свої національні ознаки і стали на бік окупанта. Тобто зрадників українського народу. Ця чужа, ворожа українському народові влада готує — ні, вже здійснює тихий державний переворот. Залишилося лише ввести «другу державну мову» — і Україна буде розтоптана остаточно, її можна буде «упразднить за ненадобностью»...»
«Читач запитає: а чому я назвав статтю «Варяги внутрішні і варяги зовнішні»? За аналогією до статті Михайла Драгоманова 1876 року «Турки внутрішні і зовнішні». Щоб застерегти: росіянам внутрішнім і росіянам зовнішнім , які дорвалися до влади, держава Україна не потрібна. А якщо вона, всупереч їхній волі, з?явилася, то вони взяли в ній гору, щоб попанувати над дурними хохлами — недобитками українського народу. Якщо ж цей «проект» не вдасться, то не шкода цю країну покинути напризволяще і втекти за кордон, де в чужоземних банках вони зберігають «з пожару вкрадений покров». Адже Україна для них — не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування».
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
