Залюблений у рідний край

У 1988 році Тарас Іванович змінив царину своєї діяльності. Спочатку працював у редколегії Зводу пам’яток історії та культури Одеської області, мистецтвознавцем в Одеському відділенні Художнього фонду, а з 1991-го — в обласному відділенні Українського фонду культури: спершу — на посаді експерта, а з 2002-го — першим заступником голови правління.

Ще у шкільні роки Тарас Максим’юк захопився археологією і брав участь в розкопках, відвідував залишки античних міст Півдня України. Саме любов до археології звела його з Еммою Августівною Гансовою, з якою побралися у 1962-у. Через два роки у них народився син Андрій, а в 1973-у — донька Юлія.

Із 1990 року Тарас Іванович — почесний член Одеського товариства колекціонерів, із 1993-го — почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. За вагомий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини у 1997-у удостоєний звання «Заслужений працівник культури України».

Уже з початку 1960-х Тарас Максим’юк почав збирати україніку: українські книжки, періодику (видання ХІХ — початку ХХ ст.), листівки, писанки, предмети старовини. У його колекції — рукописи багатьох знаних українських діячів, твори українського мистецтва. Як сам зазначає: «Прикметна особливість — моя колекція україніки зібрана саме в Одесі. Звичайно, були винятки: я привозив артефакти з Петербурга, Москви, Львова, Січеслава (Дніпра), інших місць, а різні видання — фактично з усієї України. Моя колекція різнобічна — від народного мистецтва, різноманітних видань, нот до фантиків. Це й листівки, світлини, паспарту для них. І всі вони, наголошую, зібрані в Одесі... Хоча я дуже пишався, що народився в Холмі (Польща). Чого я так пишався — і сам не знаю. Холмщина — давня українська земля. Там був похований король Данило Галицький». На питання про найцінніше придбання його колекції Тарас Іванович відповідає: «Безумовно, це панно-триптих «Біле і Чорне» Михайла Жука — за ефектністю, історією, значенням, навіть розмірами».

Із кінця 1960-х Тарас Максим’юк активно долучився до виставок колекційних матеріалів, що відбувалися у музеях як Одеси, так і інших міст України та світу. На початку 1970-х почав опрацьовувати зібране і друкувати статті у періодичній пресі та наукових збірниках. Особливе місце в колекції посідають матеріали, присвячені пам’яті Великого Кобзаря. У середині 1990-х вони стали основою культурологічного музейно-виставкового центру «Тарасів дім». На основі колекції Тараса Максим’юка були видані два альбоми: «Одещина — Шевченкові» (2006) та «Нам пора для України жить: Іван Франко і Одеса» (2007).

Надзвичайно цікавим є збірник його нарисів та есе «З україніки Причорномор’я», який вийшов друком у 2008 році. Автор розповідає про утвердження українського друкованого слова на Півдні, про творчість графіка А. Ждахи, засновників «Братерства тарасівців» Є. Боровика та І. Липи, художника й літератора М. Жука та низку інших видатних діячів української культури.

Тарас Іванович Максим’юк упродовж багатьох років є постійним учасником різноманітних заходів у нашій книгозбірні: Шевченківських читань, презентацій та творчих зустрічей істориків, мистців, краєзнавців тощо.

У 2007 році фахівці Одеської національної наукової бібліотеки уклали й видали біобібліографічний покажчик, присвячений відомому нашому землякові, краєзнавцеві і колекціонеру. Його підготовка проводилася як за фондами ОННБ, так і за особистим архівом пана Тараса. Посібник містить багато цікавої і потрібної інформації для крає-знавців, книгознавців, журналістів, бібліофілів, колекціонерів, а також для широкого кола читачів — поціновувачів україніки.

Розкрити багатогранну й надзвичайно активну дослідницьку та громадську діяльність знаного краєзнавця і колекціонера у такій короткій статті надзвичайно важко, втім, як важко і переоцінити її значення. Бажаємо Тарасові Івановичу здоров“я, довголіття та наснаги для подальшої плідної праці на ниві українства.

Вероніка СТЯГАЙЛО.