№ 31 (22456) четвер 27 липня 2023 року

Про руйнування центру нашого міста російськими ракетами в ніч проти 23 липня хотілося б написати детальніше, але слів не знайшлося. Слово «звіряче» викреслив одразу. Вжити його — значить образити звірів, не здатних усвідомлено шкодити подібним до себе. Тим більше — свідомо завдавати їм болю. Одне слово, досить. Одесити, які мешкають у місті, біль переживуть. А одесити, розсіяні світом, збережуть пам’ять про те, що сталося.

Вулканів дедалі більше

У 2014 році світ був практично одностайним. Розв’язану кремлем війну проти України у більшості країн оцінювали як порушення Ялтинських домовленостей союзників, домовленостей, зафіксованих під час створення ООН державами-переможницями та підтверджених Заключним актом 1975 року

Як росіяни пробивають наш повітряний щит і до чого тут ракети «Онікс»

Уже тиждень російські нацисти зі звірячою систематичністю практично щоночі б’ють по Одесі ракетами і дронами, намагаючись вразити портову інфраструктуру. Треба визнати, б’ють вельми результативно.

У цьому матеріалі, пишуть автори на https://dumskaya.net, ми не будемо розбиратися у загадках російської душі — чому вони вирішили «прасувати» наше місто саме зараз, чи пов’язане це з черговою «бавовною» на так званому Кримському мосту, а чи із шантажем у контексті продовження «зернової ініціативи» на вигідних агресору умовах. Натомість спробуємо зрозуміти (або щонайменше хоча б запропонувати кілька реалістичних пояснень), чому у ворога це виходить.

«Б’є — значить любить». Очевидно, саме цією своєю мерзенною приказкою окупант хоче переконати Одесу (маму, кохану чи як там, на своїх болотах, він її нині називає), що їй від нього, злочинця, нікуди не втекти і нікому за неї заступитися. Така психологія ґвалтівника.

Відчула падлюка слабинку, що жертва не може дати здачі, й нарощує свою агресію до беззахисної. Але рано чи пізно терпець уривається навіть у найтендітнішої істоти, і тоді вона відповідає так, що й велетень падає мертвим. А миршавий ґвалтівник — і поготів.

Удар ракети по Спасо-Преображенському собору в ніч на 23 липня був такої сили, що пробив два підземних поверхи, зруйнував вівтарну частину та ризницю. Про це під час брифінгу в Ukraine Media Center Odesa розповів представник Одеської єпархії УПЦ МП протоієрей Максиміан Погореловський.

За його словами, російська ракета повністю зруйнувала вівтарну частину. «Будь-якої миті вона може знову обрушитися. Пробиті два підземні поверхи, пошкоджена ризниця, де зберігався одяг священників, ікони та дуже важливі книжки.

Звернення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті

Вночі з 22 на 23 липня російські загарбники здійснили черговий варварський обстріл Одеси. Країна-терорист вкотре явила світові свою людоненависницьку сутність. Є загиблий, постраждалі, численні руйнування.

Зруйновано Спасо-Преображенський кафедральний собор; постраждали православні святині; з-під завалів вдалося дістати ікону Касперівської Божої Матері — покровительки Одеси.

На 75-у році життя обірвалася земна дорога визначного борця за волю і кращу долю України Василя Овсієнка. До останніх своїх днів він був у вирі суспільного життя, невтомним літописцем дисидентського руху шістдесятих — вісімдесятих років минулого століття, до якого й сам належав, твердим і послідовним поборником незалежності Української держави і її європейського шляху.

Народився Василь Овсієнко в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині у багатодітній селянській сім’ї (був у ній десятим, наймолодшим). Один із спогадів з дитинства — як мати побила його малого рушником за те, що у дворі виводив пісню, в якій були такі слова: «Серп і молот — смерть і голод». Звісно, селяни тоді остерігалися говорити про політику.

Під час війни Україна стала справжньою Меккою для іноземних ЗМІ. До нас постійно приїздять журналісти з різних країн, щоб на власні очі побачити й відчути, як ми живемо і боремося за свою свободу.

Місяць тому в Одесі побувала журналістка французького видання «Marianne» Анна Дастакіан.

Морять голодом, б’ють і цькують собаками — так поводяться з українськими полоненими у рашистських тюрмах.

Близько 10 тисяч українських військовополонених може нині утримуватися у тюрмах росії та на тимчасово окупованих територіях. Такі дані наводять у громадській організації «Вояцький визвіл», яка займається українськими бранцями. Але ці оцінки — дуже приблизні, адже ро-сіяни приховують інформацію про українських полонених і не дозволяють їм листуватися з рідними. Тож сім’ї місяцями не знають, де їхні близькі та в якому вони стані. Чи не єдині правдиві звістки надходять від інших військових, яким вдалося повернутися із полону за обміном.

Влада поставила крапку у питанні доплат для військових і переглянула забезпечення тих, хто отримав поранення та визнаний обмежено придатним до служби. Відповідні зміни до законодавства, ухвалені Верховною Радою, президент підписав наприкінці червня і негайно ввів їх у дію.

Аналітики Центру спільних дій пояснили, чому це питання не могли вирішити протягом пів року і що тепер зміниться для військових.

Із книги Василя Овсієнка «Життя як покута» (2019):

«Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не за титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення — от не люблю високих слів — вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю — а там не український народ, а «русскоязичноє насєлєніє». Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат масового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів «боротися», але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для «своїх по роду». Стус казав: «Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утверджувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли…

У ці важкі, вирішальні для нашої Держави роки питання Мови знову виходить на перший план. Саме її ненавидять рашисти. Саме вона стоїть їм поперек горла.

25 березня 2002 року я написав такі рядки:

Слони навчаються ходити
На двох ногах, як ходим ми,
Папуги вчаться говорити
Людською, хоч не є людьми.
 
І тільки бідні московити,
Вік живучи помежи нас,
Так і не годні научитись
Людською хоч би двійко фраз.

Тому я дозволяю собі кожну хвилину віддавати Мові, її дослідженню.

До 80-річчя відомого краєзнавця і колекціонера Тараса Максим’юка

Тарас Іванович Максим’юк народився 30 липня 1943 року в місті Холм (Польща), одній із колишніх столиць Галицько-Волинського князівства. У лютому 1945-го родина була депортована в СРСР — у с. Піщаний Брід (колишня німецька колонія Шпеєр) Веселинівського району Миколаївської області. Незабаром перебралися до Вознесенська, а в 1952-у — до Миколаєва. Ще під час навчання у школі хлопець познайомився з відомим археологом і краєзнавцем Феодосієм Тимо-фійовичем Камінським (1888—1978), який мав вирішальний вплив на формування світогляду юного Тараса як людини, залюбленої у рідний край.

У 1960 році спробував вступити на історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, але у нього навіть не прийняли документів. Врешті вступив до Одеського інженерно-будівельного інституту, з якого перевівся до Інституту інженерів морського флоту. У 1967-у закінчив там факультет механізації портів і був скерований на роботу в Іллічівський (нині — Чорноморський) морський торговельний порт. Працював там до 1971-го, потім (до 1988-го) — в Чорноморсько-Азовському управлінні морських шляхів інженером-конструктором та груповим інженером.

У виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України, що за адресою: вул. Грецька, 20, відкрилася виставка малярської творчості одеської мисткині Ольги Погрібної.

Візуальний план виставки сформований полотнами двох жанрів олійного живопису — краєвиду і портрета, створеними в період нинішньої війни росії проти України…

Вечірня прогулянка Черніговом з редакторкою місцевої газети, екскурсоводом Вікторією Сидоровою. Чернігів — це справжній подарунок для журналістів, які приїхали сюди у рамках престуру, організованого Харківським пресклубом.

Колега захоплено розповідає про рідні вулиці, парки і сквери, пам’ятки, яких тут удосталь. Відчувається, як чернігівці люблять своє охайне, доглянуте, атмосферне місто легенд, місто-герой, місто, в якому приємно жити.

Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроєкт про легалізацію вирощування, переробки та вживання наркотичної марихуани. Єдиною фракцією, що виступила проти, була «Батьківщина» на чолі з Юлією Тимошенко. Вона не лише викрила злочинні плани влади, а й пообіцяла вивести всіх на чисту воду та продовжувати боротися проти перетворення України на наркокартель, попри шалений гавкіт куплених блогерів та придворних політологів.

Тоді як наші воїни виборюють наше право на існування, їхню країну намагаються зробити «європейською Колумбією», де існує лише один реальний бізнес — вирощування наркоти. І це не перебільшення: в законопроєкті №7457 ідеться винятково про вирощування марихуани в особливо великих обсягах. Його ухвалили під прикриттям відверто блюзнірських розповідей про страждання хворих, «яким не дають чудо-ліки від болю». А наступного дня, у порожньому залі, ті ж депутати ще й віддали на продаж найцінніші землі — дослідницькі поля Академії наук та аграрних університетів. Не погребували навіть городами біля тюрем — їх теж забрали. Вочевидь, комусь свербить швидше стати «марихуановими королями» і кожну вільну сотку засіяти «чудо-ліками».

Минулої суботи заслужений тренер України Микола Пасічник провів відкриту першість Одеської області з боротьби самбо пам’яті воїнів, полеглих у боротьбі за нашу волю й незалежність, і на честь тих, хто нині стоїть на захисті Вітчизни.

Майже пів століття Микола Антонович тренує одеситів — ділиться знаннями у застосуванні прийомів рукопашного бою, самбо, інших бойових мистецтв, а водночас залучає їх до здорового способу життя, вчить шанувати старших і, щонайважливіше, прищеплює любов до рідного краю, до Бать-ківщини. Спочатку це були майбутні правоохоронці, а тепер, уже понад 30 років, — малеча і юнь від чотирьох до двадцяти.