Ті, що цементують націю

Володимир Караташ був активним учасником визвольної боротьби, довголітнім політв’язнем комуністичних таборів, письменником, автором трьох книг-споминів, членом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Іронія долі — він разом з батьком був засуджений до розстрі-лу гестапівцями, але, на відміну від батька, зумів вижити, щоб згодом бути арештованим... вже радянською владою.

11 місяців перебування в Горьківській тюрмі №1, потім — табір суворого режиму для по-літв’язнів Воркути, далі — концтабір «Речлаг», далі — у 1951 році засудження військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», далі — п’ять місяців в одиночній камері смертників.

Його вісім разів виводили на імітований розстріл (!).

У 1960 роках в Америці ви-йшла книга «В концтаборах СРСР». На сторінці 340 є запис про те, що в 1952-у на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був саме він — Володимир Караташ.

Після смерті Сталіна влада «зглянулася» на засудженого — замінила розстріл на 25 років тюрми і концтаборів.

А потім був Казахстан, табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір, де понад 46% ув’я-знених були українці — члени ОУН, бійці УПА, священники, молоді дівчата і жінки, які навіть у тих умовах носили вишиванки.

За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, поголені, у чистих сорочках, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, більшість із них не курила, не вживала спиртного.

А потім були буремні 42 дні — від 16 травня до 26 червня 1954 року — повстання у Кенгірі, що страшенно злякало владу.

Був Великдень. Колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою йшла на роботу чоловіча колона. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!». Один із конвоїрів, вартовий Калімулін з іншими охоронцями «полоснули» автоматними чергами по чоловічій колоні зі словами: «Молчать! Бендеровцы!». 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро із 33 поранених померли потім у лікарні.

У відповідь на це свавілля ввечері 16 травня понад 60 полі-тичних в’язнів на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали паркан між 3-ю і 2-ю зонами, розгромили штрафний і слідчий ізолятори 3-го табірного відділення «Степлагу» та звільнили звідти людей.

О 22.00 того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю. 13 в’язнів було вбито, 43 — поранено.

17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу. Щоб налякати непокірних, адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч із 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору. Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.

18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили роз-правитися за допомогою кримі-нальників. Лідери політв’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіра кримінальний етап. І вони вирішили провести переговори з ватажками кримінальників. Їм вдалося їх переконати, що мають чисельну перевагу й тому краще діяти спільно проти ад-міністрації.

Табірна влада запідозрила змову і 23 травня вивезла із зони 421 із 600 кримінальників в інше місце ув’язнення.

У ніч на 24 травня було вибито колодою отвір у стіні до жіночої зони, що дало можливість об’єднати сили. Всі разом ви-гнали адміністрацію за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру за загиблими.

За версією слідства, головним керівним органом був Конспіративний центр, якому підпорядковувалася комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди.

Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації українських націоналістів Віталій Скірук на псевдо «Ус», капелан Україн-ської повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, вояк УПА єврей Герш Келлер, який потрапив у радянський полон восени 1944-го і був засуджений до 10 років таборів.

Патріарх українського визвольного руху Михайло Сорока, про якого Володимир Караташ говорив з величезним пієтетом і захопленням (канонізував би його, якби мав церковну владу), за ніч написав гімн повстання, який виконували всі ув’язнені на своїх зібраннях, також співали «Любіть Україну» на вірші Сосюри та «Соколи, соколи, ставайте в ряди».

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв’язень Анатолій Кострицький, уродженець Великого Токмака Запорізької області. Він був чудовим спеціалістом із радіоелектротехніки. Для повстанців Кенгіра зробив радіовузол, мікрофони і динаміки, які поставив на бараках. Коли в червні 1954 року зона була відключена від електромережі, Кострицький створив мініелектростанцію. Він також встановив телефонний зв’язок між приміщеннями членів комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок. На прохання Енгельса Слученкова Анатолій Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню із виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Спорудження барикад, виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду — зіткнення із владними військами. Вночі повстанці зверталися до солдатів, зібраних біля зони, із закликами не стріляти, пояснювали їм свої вимоги. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали повітряних зміїв із листівками, у яких повідомляли населення Казахстану про повстання і вимоги до влади.

«Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини — на барикади. Не було часу думати про їжу. Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності», — згадувала Емілія Войцехович-Рафальська, яка під час повстання серед ув’язнених чоловіків віднайшла свого батька.

У спогадах колишніх в’язнів ключовим моментом став ранок 26 червня, коли на придушення повстання влада кинула 1600 солдатів, сотню вишколених собак, 3 пожежних машини, 5 танків Т-34 1-ї мотострілецької дивізії НКВС.

«…Чоловіки і жінки вдягнули святкові одежі… Коли танки уві-йшли у табір, близько двох сотень жінок, вдягнуті у вишиті сорочки, тримаючись за руки, стали живою загорожею на шляху танків. Але танки не зупинилися, вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу...

Я була в центрі, а довкола мене танки чавили живих людей. Вже за кілька секунд я побачила кров і нутрощі моїх друзів, з якими багато років ділила своє горе», — записала у спогадах Любов Бершадська.

Ольгу Лядську відштовхнув у яму знайомий її чоловіка. Литовець Альфонсас Урбанас опинився у протилежній ситуації: він на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка. Врятувала ціною власного життя.

Ілько Тафійчук згадував:

«Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво…

Одночасно НКВдисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного. Уся земля була залита кров’ю.

Повсталі билися до остан-нього майже голими руками, вогнепальної зброї в них не було, але навіть при тому вони змогли підпалити 3 танки і поранити кілька десятків солдатів, хоча з лопатами та іншим інвентарем проти кулеметів і танків воювати тяжко.

Після кривавої розправи солдати виводили під дулами автоматів тих небагатьох, хто залишився у живих.

Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими».

У документах слідства вказано, що на 10 червня 1954 року у «Степлагу» перебувало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінка. Водночас у документах зазначається, що «у масо-вій непокорі 3-го табірного відділення «Степлагу» брало участь 5392 ув’язнених, з них — 43% жінок».

Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, із них 36 (у тому числі й члени комісії) проходили у справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили в тюрму. Ще тисячу ув’язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» та в Озерний табір, узявши підписку про нерозголо-шення.

Попри те, що протест був придушений, повстанці Кенгіра здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Як наслідок відбулася повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, скасували виправно-трудові табори, а в’язнів із них перевели до колоній, особливо небезпечних — до тюрем.

Із 1954 року по таборах почали їздити спеціальні комісії, куди входили юристи і партійні працівники. Під час розгляду окремих, найбільш одіозних справ вони мали право висловлюватися за звільнення або й ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно дотримувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною). Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, вони могли повертатися додому, претендувати на житло та поновлення на роботі. За кілька років на волю вийшли дві третини ув’язнених.

У 1960-у систему ГУЛАГу розформували, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.

Володимира Караташа звільнили з-під варти 26 квітня 1956 року, а 20 вересня 1989-го він був реабілітований Кіровоградською облпрокуратурою.

Довгий час проживав в Одесі, тут і похований.

Незважаючи на свій вік, ветеран був активним учасником Революції Гідності, а після початку війни на сході країни збирав кошти на потреби бійців АТО.

У 2015 році у Холодному Яру на вшануваннях героїв-холодноярівців Володимир Михайлович зачитав присягу, яку за ним повторили сотні добровольців різних військових формувань: «Присягаюсь до останньої краплі крові, до останнього подиху, вірою і правдою служити Українському народові. Якщо ж я порушу цю присягу, нехай впаде на мене кара мого народу і нашого Бога».

Саме такі люди формують і цементують націю.

Слава та вічна пам’ять тим, хто боровся за незалежність нашої України!

Ярослава РІЗНИКОВА.