Імена названі і неназвані

Надважке творче завдання стояло перед постановниками цього дійства: поєднати на театральнім кону два таких потужних пласти в історії української літератури. Це вимагало не лише доглибного знайомства з текстами, а й занурення в епоху, щоби донести до глядачів як сутність твореної ними нової літератури, так і весь трагізм того покоління мистців, котре хотіло повірити більшовикам.

Заповідалось, отже, на більш чи менш розлогу театралізовану оповідь (перформенс — вистава, дія: англ.). Попри акторську майстерність виконавців (відчувається майстер-клас заслуженої артистки України Римми Зюбіної, учасниці дійства), наразі бачимо дещо поверховий підхід до цієї теми, такої потрібної на театральнім кону. Не знайшов суттєвого підкріплення історичними фактами й намір провести персонажів цього дійства через Одесу.

Чи назве навіть не обійдений інтелектом одесит бодай кілька імен з тієї когорти? З огляду на те, передовсім, що найчастіше в усних та друкованих текстах автори цитують русскіх поетів та їхніх «велікіх классіков». Хоча, задля справедливости, варт усе-таки завважити, що з плином воєнного часу ця тенденція поступово сходить нанівець. Дедалі частіше чуємо цитацію з творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, ще декотрих українських авторів. А проте, рідкісний одесит згадає, скажімо, якусь цитату з Володимира Сосюри (котрий, до слова, в часах військової служби жив на Пушкінській та був закоханий в одеську міщаночку, що зневажливо називала його «хохлом») чи, скажімо, Миколи Вінграновського, Максима Рильського… Павла Тичину ще від шкільної традиції не шанують. «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир». У виставі ці пародійні слова на червоному полотнищі виписані на тлі трохи моторошної сірої бетонної стіни. (Тичині вдалось уникнути такої стіни). Ще рідше можемо почути цитату з Миколи Бажана чи одесита ж таки Бориса Нечерди… Не кажучи вже про те, щоби той-таки інтелектуал похвалився прочитанням антології Юрія Лавріненка «Роз-стріляне Відродження»… До слова сказати, переважна більшість мистців Розстріляного Відродження та шістдесятників так чи інак були пов’язані з Одесою.

Що ми знаємо про Розстріляне Відродження? Про що говорять нам ті імена, та й чи згадаємо всіх у нинішньому сум’ятті? Чи можна уявити їх у повсякденні, пізнати їхні мрії, надії?.. Ось вони перед нами, око в око — лише книжка може бути ближче, збираються за довгим столом для чаювання, веселі, збуджені, жваво про щось говорять. У форматі «Глядач на сцені» ми з ними на одній площині, в одному просторі, нічим не розділені. Це символічно. Тому що це не видумані персонажі, не вигадані їхні слова; це цілком реальні молоді люди, лише з минулих епох. Вони життєрадісні, безмежно талановиті… Й нам достобіса цікаво, якими вони були в реальному житті, як спілкувалися, про що думали, мріяли, писали…

Вони на лівій стороні сцени. А по праву руку від глядачів — канцелярський стіл, за ним — ад-міністративна особа. Папери на столі, вочевидь, символізують протоколи, вироки, доноси… Така сценографія вистави.

Поміж цими двома світами — простір сцени, що видається символом величезної прірви, яка має поглинути всіх. Усіх, котрі на цій сцені. А хто врятується, той… Ви розумієте. Хоч порядних людей завжди більше.

Молоді люди одне по одному виходять на середину цього простору й читають вірші, коротко щось говорять… Далі — стрекіт машинки, наче сухі револьверні постріли в потилицю, або ж дострілювання…

Михайль Семенко… Євген Плужник… І це — все з усієї когорти? Що ми дізнались про Розстріляне Відродження з цих двох епізодів? Про ту безмежно талановиту плеяду молодих поетів (назагал: творців нового, вже українського за духом і буквою, й формою також, мистецтва, літератури), котрі повірили новим гаслам? То не була боротьба. На світанні нової доби вони безстрашно поспішали виспівати свою пісню, бо по короткім часовім відтинку вже бачили, відчували, що не буде нового дня, а буде одразу — темна ніч сваволі й терору.

Так, як відчули й побачили це через три десятиліття їхні ровесники, пізніше названі шістдесятниками. Василь Стус, Василь Симоненко, Микола Холодний, Микола Вінграновський, Ірина та Ігор Калинці, Іван Драч, Олекса Різників, Ліна Костенко… Про них нам розповіли актори їхніми таки віршами. Вони кинули виклик системі, усвідомлюючи свою приреченість на довгі терміни сибірських таборів. Прекрасне, зчаста не менш талановите виконання молодих артистів певною мірою дисонує зі скупуватою, майже приторком, розповіддю про молодих поетів, котрі виявили неабиякий вплив на подальший літературний процес, попри те, що їх було жорстоко репресовано.

Постановники чомусь змішали докупи шістдесятників з тими, хто не належав до цієї когорти, Так, їхні твори часом безжально цензурували, забороняли їхні книжки, їх, бува, не друкували, але вони не зазнали ні в’язниць, ані таборів, ні найстрашнішої кари — примусового утримання в «психушках». Були серед них й одесити, звісно. Сьогодні їхні імена знають небагато людей, бо нема кому їх, скажемо так, пропагувати, і немає ні меморіальних таблиць, ані увічнення їхніх імен у назвах вулиць.

Вистава «Я помщуся світу любов’ю...» була показана в контексті Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині». Час покаже, чи стане вона репертуарною, чи залишиться разовим показом, а чи стане, можливо, театральним серіалом.

Роман КРАКАкульЛІЯ.