Безпека України після війни

Та проблема в тому, що Україні в найближчому майбутньому не вдасться сховатися під «парасолькою» НАТО.

Останніми місяцями українська дипломатія намагається домогтися від Альянсу запрошення до вступу на саміті у Вільнюсі. Але США проти навіть початку дискусії щодо визначення конкретних кроків, які дозволять Україні приєднатися до НАТО. Адміністрація Байдена боїться прямого збройного зіткнення між НАТО й рф, а також демонстрації відсутності консенсусу в Альянсі. І підтримки лише Польщі (Сенат якої закликав прийняти нашу країну в союз за прискореною процедурою), країн Балтії та інших замало для того, аби переломити ситуацію.

Утім, річ не тільки в позиції США. Як стверджує одне із джерел ZN.UA, сьогодні десь 15 – 18 країн — членів НАТО категорично не готові говорити про формальні кроки щодо вступу України у військово-політичний союз. Причини не обмежуються триванням бойових дій і страхом зіткнення з рф. Одна з ключових — наша країна не відповідає низці критеріїв. І не тільки в питанні верховенства права: незважаючи на ефективність української армії та її сумісність із НАТО, необ-хідна реформа оборонних механізмів.

І хоча під час свого європейського турне Володимир Зеленський спробував переконати наших партнерів, закликавши НАТО ухвалити «позитивне політичне рішення» щодо заявки Києва на членство, малоймовірно, що він досяг успіху.

Нині Альянс готовий лише трансформувати Комісію Україна – НАТО в Раду, що дозволить нашій країні брати участь у виробленні спільних рішень із деяких питань. Обновити Комплексний пакет допомоги (КПД). Створити Центр Україна — НАТО з аналізу та обміну військовим досвідом. Заявити про багатолітню програму підтримки України й обмежитися фразами про «відчинені двері». Можливо, Альянс навіть піде на те, щоб створити механізм кризових консультацій на кшталт статті 4 Вашингтонського договору НАТО.

Ці кроки істотно не вплинуть на нашу безпеку: консультації — це все ж таки не стаття 5 Вашингтонського договору. Але на більше наші партнери не йдуть.

Сьогодні в Альянсі не готові обговорювати конкретні кроки, які має зробити Україна, аби стати членом НАТО. Тому, хоча генсек організації Єнс Столтенберг заявляє, що «всі союзники НАТО згодні з тим, що Україна стане членом Альянсу», дво-значна політика оборонного союзу створює видимість того, що кремль досяг однієї із цілей «спеціальної військової операції» — не допустити членства України в цій євроатлантичній організації.

Така ситуація Київ не влаштовує. І в цій дипломатичній партії українська сторона хоче максимально розіграти карту з участю Володимира Зеленського в саміті. Бо якщо НАТО потрібна демонстрація солідарності, то Україні — запрошення до членства в Альянсі, а не обіцянка його. І тому, коли наприкінці квітня Столтенберг повідомив, що Зеленський погодився прийняти пропозицію відвідати Вільнюський саміт, у Києві, за інформацією ZN.UA, здивувалися, оскільки президент ще не підтвердив своєї участі.

…але з ядерним «щитом»?

Відсутність у найближчі роки «парасольки» НАТО означає, що Києву слід створювати альтернативні формати захисту від росії. Не дивно, що в такій ситуації лунають пропозиції відродити ядерний арсенал країни.

Думку, що росія не напала б на Україну, якби в нас була ядерна зброя, часто озвучують і на конференціях, і в приватних розмовах. Навіть колишній президент США Білл Клінтон в інтерв’ю ірландському каналу RTE зізнався: він жалкує, що переконував Україну відмовитися від ядерної зброї в 1994 році. А ще припустив, що росія не вторглася б в Україну, якби Київ досі мав засоби ядерного стримування.

Попри озвучені рік тому президентом Зеленським натяки на Мюнхенській конференції, політичне кері-вництво нашої країни не ставить за мету обзавестися ядерною бомбою. І все ж ми вирішили з’ясувати, як ставляться до цієї ідеї в українському суспільстві. З’ясувалося, що дуже багато наших співвітчизників підтримують ідею відновлення ядерного «щита» України. Як випливає з опитування, проведеного Центром Разумкова на замовлення ZN.UA 28 квітня — 3 травня, кожен другий українець — 47,8% — вважає, що Україні слід відновити арсенал тактичної ядерної зброї.

З огляду на те, що майже третина громадян російської федерації вважають виправданим можливе використання росією ядерної зброї в «ході поточного конфлікту» в Україні (а такими є результати квітневого опитування «Левада-центру»), настрої половини українців цілком зрозумілі.

За даними соцопитування Центру Разумкова, 52% українців вважають, що тактична ядерна зброя стримуватиме росію, а 48,5% — утримуватиме від можливих ворожих кроків інші сусідні країни. При цьому 44,6% (!) респондентів не лякає ні перспектива того, що наша держава може стати світовим ізгоєм, ні загроза того, що від України відвернуться її союзники в демократичному світі й наша країна позбудеться військової та фінансової допомоги. Бачачи загибель дітей, звірства російських солдатів, зруйновані міста, чуючи ночами не тільки виття сирен, а й звуки розривів ракет, 43,4% українців зовсім не втішаються з того факту, що, позбувшись ядерної зброї, Україна зробила великий внесок у глобальну безпеку.

Лише кожен четвертий респондент виступає проти відновлення Україною свого ядерного арсеналу. Прикметно, що майже третина (30,4%) опитаних вагалися з відповіддю на запитання, вибираючи між ядерним «щитом» і ризиком втрати підтримки союзників.

Ті, хто під час опитування виступив за відновлення Україною своїх ядерних сил, — не тільки люди старшого покоління, які пам’ятають радянську риторику про ядерну потугу «великої держави», а й молодь, і представники середнього віку. (Хоча серед прибічників відновлення Україною арсеналу тактичної ядерної зброї у віці 60+ десь на десять відсотків менше, порівняно з тими, кому 18–29 або 30–39 років.) Характерно й те, що всередині різних освітніх груп — загальної середньої, спеціальної середньої та вищої або незакінченої вищої освіти — кожен другий опитаний українець виступив за відновлення ядерного арсеналу і лише близько чверті респондентів були проти.

На мій погляд, усі ці цифри свідчать про розпач людей, які вимушені жити й ростити своїх дітей в умовах війни і які вважають, що за відсутності членства в НАТО найкращою гарантією безпеки України була б поява в неї ядерної зброї.

За ізраїльськими лекалами?

Нині в Києві працюють над підготовкою до підписання у Вільнюсі домовленостей про гарантії стримування росії і безпеки України, які діятимуть на етапі до вступу нашої країни в Альянс. За інформацією ZN.UA, обговорюють два варіанти. Перший — двосторонні угоди про поставки зброї та її виробництво. Другий — багатостороння угода, що передбачає військово-політичні дії підписантів у разі, якщо в майбутньому рф знову нападе на нас.

Але якщо Київ має непогані перспективи отримати рішення стосовно поставок зброї, оскільки це лягає в стратегію країн Заходу зі стримування росії, то підписання багатостороннього документа про гарантії безпеки виглядає в нинішніх умовах утопічно.

Нагадаємо: ще восени минулого року співголови робочої групи з питань міжнародних гарантій безпеки для України колишній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен й очільник ОПУ Андрій Єрмак презентували рекомендації до майбутнього «Київського безпекового договору». Нещодавно на Копенгагенському саміті за демократію Расмуссен знову говорив про гарантії безпеки для нашої країни. Та чи знайдуться держави, готові стати надійними гарантами нашої безпеки?

Ми вирішили поцікавитися, кого з міжнародних партнерів українці хотіли б бачити серед таких. Як випливає з результатів дослідження, проведеного Центром Разумкова, близько половини респондентів вважають, що найнадійніші гарантії безпеки нашій країні нададуть не Китай (4,2%) чи Туреччина (3,3%), які претендують на роль посередників у переговорах Києва і москви й одночасно продовжують вигідно торгувати з росією, а Сполучені Штати (52,1%), Велика Британія (45,2) і Польща (45%).

Ця трійка значно випереджає інші країни. Так, Німеччину як надійного гаранта безпеки бачать 23% опитаних українців, Канаду — 10,8, Францію — 4,6, Ізраїль — 4%.

Вибір США, Великої Британії та Польщі зовсім не дивний, оскільки ці країни найбільш рішучі, послідовні й ефективні партнери України в її протистоянні росії.

Можливо, у Польщі й готові підписатися під гарантіями безпеки. Але не самотньо. Однак у НАТО і бага-тьох столицях Старого й Нового Світу до ідеї виступити гарантами безпеки України ставляться поки що без ентузіазму.

Проблема в тому, що глобальні гравці не мають наміру брати на себе юридичні зобов’язання і надавати Києву недвозначні гарантії безпеки, оскільки, у разі чергового нападу росії на Україну, не готові відправляти своїх солдатів у нашу країну. Одночасно наші партнери розуміють, що нічого не робити — це не вихід в умовах російської агресії. Тому пропонують нашій країні шлях Ізраїлю і Тайваню, на двосторонньому рівні надаючи нам зброю, тренуючи наших військових та ділячись розвідданими.

Така модель має й негативні сторони. Головні — постійна загроза відновлення бойових дій, непривабливість країни для іноземних інвестицій та ймовірність того, що багато українських біженців остережуться повертатися додому.

В умовах, коли є постійна загроза відновлення конфлікту високої інтенсивності, ізраїльський шлях передбачає серйозну роботу з переведення економіки на модель, у яку закладено значні витрати на сектор безпеки та оборони. Ізраїльський шлях означає реформування мобілізаційної моделі й інтеграцію українського оборонно-промислового комплексу в західний ОПК. Ця модель держави передбачає проведення постійної контррозвідувальної та розвідувальної роботи і зміцнення заходів довіри між керівництвом України та країн — членів НАТО. Без усього цього надання Україні тільки зброї не дозволить нам створити ефективні механізми стримування росії.

Отже, на сьогодні ситуація з «безпекою для України» така: її, як і рані-ше, не запрошують у НАТО, при цьому ніхто не готовий надавати їй реальні гарантії безпеки, а українська влада, незважаючи на наявний запит у суспільстві, не має наміру відновлювати ядерний арсенал, усвідомлюючи ризик втратити таку необхідну допомогу й підтримку західних партнерів. Інших пропозицій захищати Європу і світ від рашизму, крім як грудьми своїх солдатів, Україні не надходило.

Опитування проводилося Центром Разумкова на замовлення ZN.UA із 28 квітня по 3 травня методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Володимир КРАВЧЕНКО,
оглядач відділу міжнародної політики «Дзеркала тижня».