Вагома сторінка одеського краєзнавства

Одеська комісія значно збагатила тематичний спектр досліджень, згуртувала навколо себе науковців, громадських діячів, краєзнавців на теренах нинішніх Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кірово градської областей. Основним завданням новоствореної організації було поглиблене вивчення причорноморського краю у соціально-історичному, етнографічно-лінгвістичному, археологічному та природничому аспектах.

Головою комісії став відомий історик та археолог, професор С. Дложевський. Попервах вона мала чотири секції: з вивчення природних багатств (голова — проф. Г. Танфільєв), соціально-історичну (голови — проф. М. Слабченко, а потім — Є. Трифільєв), етнографічно-діалектичну (проф. Р. Волков) та археологічну (С. Дложевський). Згодом до них додалися німецька (1926 р., голова — П. Таубергер) та грецька (1927 р., голова — С. Дложевський). Кожна секція складалася із дійсних членів (авторів друкованих праць, організаторів відповідної роботи) і членів-співробітників (активно працювали у царині інтересів певної секції).

Комісія опікувалася влаштуванням археологічних розкопок, обстеженням розгромлених у часи революції поміщицьких садиб, збиранням ремісничих виробів і предметів побуту, формуванням архівів, бібліотек та музеїв, записуванням фольклорних творів, проведенням зібрань краєзнавців, публікацією дослідницьких матеріалів тощо.

Професор С. Дложевський розглядав краєзнавство у контексті тогочасної науки — і як окрему дисциплі-ну, і як методику організації масової науково-дослідної роботи, тож найпершим своїм завданням комісія ставила невпинне й необмежене збирання фактичного матеріалу саме через мережу кореспондентів із сіл.

Від ВУАН комісія отримувала літературу з краєзнавства та видання академії, які передавала до бібліотеки Одеського історико-археологічного музею. Також її члени клопотали перед ВУАН та Наркомосвітою про перегляд рішення Колегії НКП щодо перевезення до Харкова Воронцовської бібліотеки, яка входила до складу Вищої школи м. Одеси й мала виняткове значення для вивчення краю (зараз цей фонд — у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова).

Архів комісії, на превеликий жаль, не зберігся: ймовірно, був втрачений після репресій багатьох її членів на початку 1930-х. Але збереглися комплекти друкованого органу комісії — її «Вісника», що виходив у розрізі окремих секцій. На його сторінках публікувалися матеріали про діяльність комісії та її секцій, наукові статті, доповіді, бібліографічні огляди. Загалом вийшло п’ять книг у трьох випусках. Саме завдяки «Віснику» ми зараз можемо скласти детальніше уявлення про діяльність Одеської комісії краєзнавства. Слід зазначити, що через брак фінансування для його видання члени комісії неодноразово змушені були вдаватися до, так би мовити, самооподаткування.

У 1999 році головний бібліограф відділу науково-допоміжної та рекомендаційної бібліографії нашої книгозбірні Л.О. Жирнова здійснила хронологічний розпис змісту «Вісника», що удоступнює його для дослідників. У рамках проєкту «Скарби України» провадиться оцифрування цілої низки цінних видань із фондів ОННБ, у тому числі й «Вісника Одеської комісії краєзнавства». З оригіналами ж можна ознайомитися у відділі краєзнавства.

Голова секції вивчення природних багатств, фізико-географ, ботанік і ґрунтознавець Г. Танфільєв стояв біля витоків становлення географічної науки й наукового географічного краєзнавства в Україні. Його праця «География России, Украины и примыкающих к ним с запада территорий в пределах России 1914 года» (Одеса, 1916 — 1924) відіграла велику роль у його розвитку. Професор не тільки публікував праці краєзнавчого характеру, а й регулярно читав для широкого загалу науково-популярні лекції, знайомив слухачів із природними особливостями краю, прищеплював студентам практичні навички польових досліджень, систематично проводив з ними екскурсії та здійснював далекі подорожі. Улітку члени секції виїжджали в різні регіони Степової України для вивчення їх природних особливостей. У цій секції, зокрема, працювали: В. Лебедєв, О. Браунер, Л. Климентов, А. Осмоловський-Ярошенко, О. Прендель, Г. Потапенко та інші.

Етнографічно-лінгвістична секція ставила перед собою завданням якнайповніше вивчення Степової України з фольклорно-етнографічного й діалектологічного ракурсів, що включало збирання першоджерел із метою створення наукової бази для таких досліджень, у тому числі й пам’яток матеріальної культури, які стосуються домашніх промислів та народного господарства, складання етнографічно-діалектичної карти краю, впорядкування біографічного словника вчених, письменників, театральних діячів і бібліографічного покажчика з українського фольклору, етнографії, діалектології тощо. Активна діяльність секції пояснювалася насамперед тим, що її очолював Р. Волков — літературознавець, етнограф і фольклорист, перший ректор Одеського інституту народної освіти (ОІНО). Як керівник цієї секції він працював над організацією музею Степової України. Крім того, вів семінари з матеріальної етно-графії та фольклору, українознавства, зі стилістики казок, билин та дум, а також із ткацтва та писанкарства на Чернігівщині. Серед його сподвижників були А. Музичка, Н. Букатевич, П. Бузук, М. Семенов, О. Томсон та інші.

У 19-у номері «Вісника Одеського історико-краєзнавчого музею» (Одеса, 2021) опублікована стаття директорки цього музею, заслуженого працівника культури України, кандидатки історичних наук Віри Солодової «Етнографічна діяльність Одеської комісії краєзнавства (1923 — 1931 рр.)». Цей номер присвячений 15-річчю відродженої «Степової України», а, як уже зазначалося, Одеська краєзнавча комісія стояла біля витоків створення цього закладу. У статті Віра Володимирівна детально розглядає етнографічний аспект діяльності комісії на матеріалах «Вісника», архівів та Одеського історико-краєзнавчого музею.

До діяльності соціально-історичної секції своєю працею доклалися Є. Загоровський, О. Рябінін-Скляревський М. Слабченко, І. Фаас, Н. Полонська-Василенко, І. Хмельницький, В. Селінов, Ф. Петрунь. Особливу цінність становила «Краєзнавча бібліографія», вміщена у другому — третьому числах «Вісника», де зроблено огляд літератури з історії, археології, фольклору. Члени секції активно досліджували одеські архіви.

Постаті відомого одеського історика Михайла Слабченка кілька своїх досліджень присвятив Віктор Заруба — доктор історичних наук, професор. У праці «Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882 — 1952)» (Дніпропетровськ, 2004) подані автобіографії, листи, щоденник ученого та спогади про нього. На тлі багатої на факти біографії у них ідеться не лише про непросту життєву сильветку науковця, але й показано складні громадсько-політичні події першої третини XX ст., розкрито внутрішнє академічне життя, наукові та суспільні погляди українських учених — істориків і юристів, перипетії в національній історичній та історико-юридичній науці. В іншому дослідженні — монографії «Історик держави і права України академік М.Є. Слабченко (1882 — 1952)» (Дніпропетровськ, 2004) — на значному архівному матеріалі професор відтворив життя знаного вченого, показав його роль у розвитку юридичної та історичної науки.

У нагоді дослідникам стане й упорядкований В. Зарубою бібліографі-чний покажчик «Слабченко Михайло Єлисейович (1882 — 1952): Бібліографія (до 120-річчя з дня народження та у 50-ліття смерті: 1882 — 1952 — 2002)» (Дніпропетровськ, 2003). Наукова діяльність М. Слабченка охоплювала майже всі періоди історії України. Він — автор понад 240 друкованих наукових праць (серед них 12 — монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів, низки публіцистичних і художніх творів. Його основні статті присвячені історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя XVII — XVIII ст. До речі, у 1908-у за дослідження з історії адміністративного устрою Гетьманщини історико-філологічний факультет Новоро-сійського університету нагородив М. Слабченка золотою медаллю.

Членкинею Одеської комісії краєзнавства була і Д. Атлас. Її студії присвячувалися історії Одеси, Росії, проблемам педагогіки і джерело-знавству. Загалом доробок історикині складається не менше ніж із 33 робіт. Вона однією з перших у нашому місті наголошувала на необхідності викладання краєзнавства у середній школі. Написала перший підручник для середніх шкіл з історії Одеси, який відзначався лаконічністю, доступністю, чіткою та логічною структурою, ілюстративністю. Оригінальним також був її метод проведення анкетувань серед учнівства для з’ясування рівня знань з історії краю. У 2000-х деякі її праці були перевидані: нариси «Старая Одесса. Ее друзья и недруги» (Одеса, 2014) та історико-публіцистичний і художній збірник «Учебная книжка «Одесса» (Одеса, 2004).

У шостому випуску «Вісника Одеського історико-краєзнавчого музею» (Одеса, 2008) є стаття доктора історичних наук, професора кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова Олександра Музичка «Нові архівні джерела про діяльність одеських істориків Є.О. Загоровського та М.Є. Слабченка у 1920-ті рр.: зміст та джерелознавчий потенціал», у якій автор аналізує діяльність ще одного активного члена Одеської комісії краєзнавства, сина відомого вченого-правника Євгена Олександровича Загоровського — історика, дослідника України XVIII століття, котрого розстріляли як «ворога народу» на початку 1938-го.

Археологічна секція Одеської комісії краєзнавства приділяла значну увагу бібліографічному огляду наукових праць з історії та археології Північного Причорномор’я, вивченню колекцій археологічного музею, перевірці й науковій систематизації інвентарних записів музейних колекцій та складанню карти Одеської області. У фондах ОННБ є відбиток праці С. Дложевського «Одеський державний історично-археологічний музей» (Київ, 1927), директором якого він став 1921-го. У «Віснику» публікувалися короткі звіти про польові археологічні дослідження Північного Причорномор’я (Ольвія, Усатове, Березань та ін.), статті та повідомлення, в яких висвітлювалися питання окремих пам’яток, музеєзнавства.

На жаль, із 1929 року в історико-краєзнавчій роботі почався спад. Це пояснюється передусім тим, що наприкінці 1920-х почалися систематичні перевірки особового складу науково-дослідних установ, які «виявляли» у їх складі «ворожі елементи» «буржуазного або дрібнобуржуазного походження». Жертвою кривавої сталінщини стала й Одеська комісія краєзнавства, яка припинила діяльність у розповні сил і планів, після процесу над містифікованою органами ДПУ «Спілкою визволення України» (весна 1930-го). Репресій зазнали багато членів комісії:

М. Слабченко, М. Віркау, Т. Внуков, Б. Комаров, А. Музичка, Е. Оксман, Р. Волков, Є. Загоровський та інші. Про цю чорну сторінку на основі широкого кола джерел, зокрема архівів СБУ, розповідається у книзі «Репресоване краєзнавство (20 — 30-і роки)» (Київ, 1991).

Незважаючи на короткий термін діяльності (1923 — 1930), Одеська комісія краєзнавства зробила значний внесок у вивчення рідного краю та розвиток науково-просвітницької діяльності.

Усі згадані у цій публікації видання доступні до замовлення через відділ міжбібліотечного абонемента ОННБ.

Вероніка СТЯГАЙЛО,
провідна бібліотекарка відділу краєзнавства Одеської національної наукової бібліотеки.