Наш спільний біль, наше спільне повернення

Під час «круглого столу» мав нагоду згадати про П. Григоренка, друга кримських татар (киримли, кримців), про злочинну сутність комуністичного режиму, що є лише одним із проявів «русского міра». Наголосив на тому, що не слід обирати тактику виправдовування у так званому колабораціонізмі, бо насправді йдеться про часто дуже маніпулятивне поняття щодо подій Другої світової війни. Головним критерієм для оцінки подій мають бути не ці «звинувачення-виправдання», а імператив боротьби поневолених народів за свою державність, націю. Все, що робилося для цього, все, що це наближало, має бути високо оцінене як зусилля, які хоч і не давали миттєвого результату, але наближали історичну справедливість.

Під час виступу у кінотеатрі наголосив також, що, попри сум з приводу трагічних подій, ми, численні однодумці, які зібралися тут — кримці та їхні друзі, — перейняті оптимізмом щодо перемоги і бажанням вбивати ворогів.

Щодо «Хайтарми». Хоч це і не нова кінострічка і вже якось незручно писати рецензію, та позаяк вона й надалі впливає на нас, хочу висловити кілька коротких міркувань.

Щемний фільм і, звичайно ж, важкий. Але так і має бути. І дуже позитивно, що деякі люди відкрили для себе цю подію завдяки перегляду кінострічки. І я абсолютно не згоден з тими, від кого почув у залі, що, мовляв, «і так важко, тож під час війни не слід було б такі фільми демонструвати». Аж ніяк! Як і не має бути «втомлених від війни», бо це шлях до ганьби і поразки. Навпаки, війна — це оголення усіх нервів, тотальна напруга, зокрема й актуалізація її Величності Історії. І якби ми настільки брутально не ігнорували її уроків, якби не чіпляли на себе ворожі окуляри та шати, то точно мали б значно швидшу перемогу. Бо були б у сильнішому стані на момент початку війни, що не могла не статися і багато в чому є очищувальним горнилом, яке проведе нас крізь усі випробування і зробить таки більш українськими, а отже — сильнішими.

Але фільми дивляться не лише для славослів’я, а й для всебічного аналізу, зокрема й самої стрічки як мистецького та ідейного явища.

Серед безумовних переваг «Хайтарми» — наголос на злочинності дій комуністів, неодноразові аналогії їхніх дій з нацистами.

Однак у подальших новітніх кіно-стрічках, на мою, слід:

1. Відмовитися від пошуку «хороших комуністів (росіян)», бо й під час депортації їх не було, а відповідна міфотворчість просто не потрібна.

2. Не має бути жодних згадок про «освобождение» та «великую отечественную войну». Особливо неоковирно виглядає це у картині саме про злочини цих «освободителей».

3. У фільмах слід наголошувати на єднанні між киримли (кримцями) та українцями і на тому, що ці дві національності у Криму співпрацювали, будучи стіною перед повним поглинанням півострова «русскім міром». На жаль, у «Хайтармі» українців у Криму наче й не було.

4. Ну і, певна річ, «московитский язык» має залишитися тільки як «язык» комуністичних карателів, а не як провідна мова фільму.

І ще про таке. Я певен: сучасному глядачеві дико, що у той час, коли його народ нищили найголовніші вороги — росіяни (бо ті ж таки німці у Криму і сотої долі не накоїли від того, що зробили проти кримців росіяни, імперські та комуністичні, а кримці та інше населення єдналося у 1942 — 1944 роках у загони, що нищили совєтських диверсантів), Султан Амет-хан міг і надалі воювати за них. Так було, але так у жодному разі не повинно бути. І наступні фільми якимось засобами мистецтва мають на цьому наголосити. І не обов’язково щодо цього льотчика. Є й інші історичні персонажі.

А загалом усе в житті має негатив та позитив. Навіть війна. Чудово, що в Одесі відчутно посилилася присутність кримців, а відтак і, слід вважати, звузилися лазівки для «русского міра». Відсвяткуємо цей факт скоро десь у Бахчисараї за спільним великим кримським та українським столом.

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.