Державницький спадок Павла Скоропадського

Майбутній український державний, політичний і громадський діяч народився 15 травня 1873-го в родині російського офіцера Петра Скоропадського у німецькому місті Вісбаден, де проживав до п’яти років. Першою мовою, якою почав розмовляти, була німецька. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець Чернігівської губернії, де вперше почув українську мову, пісні та думи від місцевих селян. У побуті Скоропадські дотримувалися українських звичаїв, шанували своїх славних предків. І хоч змолоду Павло цікавився історією та культурою України, все ж вважав себе людиною російської культури. Закінчивши гімназію в Стародубі, з 1886-го по 1893-й навчався в Пажеському корпусі у Санкт-Петербурзі.

Молодий офіцер П. Скоропадський брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 років. У грудні 1905-го імператор Микола II призначив його своїм флігель-ад’ютантом із наданням звання полковника. У вересні 1910-го полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку. У 1912-у удостоєний звання генерал-майора імператорського полку. З початком Першої світової війни – на фронті. У липні 1915-го призначений командувачем 5-ї кавале-рійської дивізії, у січні 1916-го отримав звання генерал-лейтенанта. У січні 1917-го прийняв командування 34-м армійським корпусом, що розташовувався на теренах України.

Революційні події лютого 1917 року в Петро-граді призвели до розвалу російської армії та послаблення її позицій на фронтах.

В Україні революційний рух навесні очолила соціалістична Центральна Рада. Від самого початку П. Скоропадський не сприймав соціалістичних ідей лівих українських та російських партій, зокрема есерів і більшовиків. У травні 1917-го в Києві відбувся Всеукраїнський військовий з’їзд, який ухвалив рішення про створення української національної армії. У липні-серпні 34-й корпус під командуванням П. Скоропадського одним з перших був українізований і перетворений на 1-й український корпус. У жовтні того ж року на з’їзді в Чигирині делегати від п’яти українських губерній і Кубані обрали П. Скоропадського отаманом Вільного козацтва.

Після більшовицького перевороту в Петрограді в листопаді 1917-го П. Скоропадський сумлінно виконував накази Центральної Ради і Генерального Секретаріату УНР. Але міністри-есери в уряді ЦР були занепокоєні великою популярністю аристократа-генерала і чинили йому всілякі перешкоди в командуванні корпусом. Коли у січні 1918-го більшовики тимчасово зайняли Київ, П. Скоропадський змушений був переховуватися від репресій. Лише у січні — лютому того року більшовики розстріляли в Києві близько 2500 колишніх царських офіцерів.

Відчуваючи непевність свого становища у протистоянні з більшовиками, уряд УНР 12 лютого 1918-го звернувся до Німеччини з проханням ввести на територію України німецькі війська, з допомогою яких сподівався зберегти українську державність.

29 квітня Всеукраїнський з’їзд хліборобів у Києві, на якому були присутні 6432 делегати від восьми українських губерній, одностайно проголосив Павла Скоропадського гетьманом Української Держави.

Після цього німці розігнали Центральну Раду УНР, хоча напередодні офіційно заявляли про свій нейтралітет у протистоянні між ЦР і П. Скоропадським. Оскільки більшість партій та верств населення не підтримала Центральну Раду, переворот пройшов доволі спокійно, практично без збройних сутичок. У своєму зверненні до українського народу гетьман заявив, що тимчасово взяв на себе всю повноту влади і закликав рядових державних службовців продовжувати роботу. А ще повідомив про намір провести вибори до майбутнього Українського Сейму. До його скликання мав діяти «Закон про тимчасовий державний устрій України», згідно з яким уся влада, включаючи законодавчу, зосереджувалася в руках гетьмана.

Попри те, що з перших днів перебування при владі гетьману протидіяли соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери, соціал-демократи та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду, за сім місяців П. Скоропадському вдалося зробити для України значно більше, ніж згаданим політичним силам. Передусім, гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед 30 країн, що були у військовому союзі з Німеччиною. У Києві розташовувалися постійні дипломатичні представництва десяти з них. Гетьманат мав дипломатичні місії у 23 країнах. На початку червня 1918-го кайзер Вільгельм ІІ визнав гетьманський режим, а у вересні П.Скоропадський провів з ним успішні переговори, наслідком яких стала згода німців на розбудову регулярної української армії. Також були встановлені політичні й економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню і навіть велися перемовини про входження цих регіонів до складу України на федеративних засадах. 12 червня 1918-го було підписане перемир’я з радянською росією.

Відомий ідеолог українського націоналізму, на той час командир січових стрільців полковник Євген Коновалець свідчив, що «гетьман завзято вчився української мови». Полковник Генерального штабу часів Гетьманату та Директорії Варфоломій Євтимович писав, що П. Скоропадський уже влітку 1918-го «розмовляв українською мовою не гірше від тогочасного українського пересічного інтелігента». Слід зауважити, що у травні 1918-го гетьман дав чиновникам тримісячний термін для вивчення української мови (на той момент більшість міністрів в Уряді УНР при виконанні своїх обов’язків послуговувалася російською).

Під час короткого правління П. Скоропадського вдалося досягнути певних успіхів у галузях науки, освіти та культури. На початку травня 1918-го він розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. Постали Українська Академія Наук, українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкрилися 150 українських гімназій, для яких вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників. Була заснована широка мережа загальнокультурних закладів та установ: Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр. Введена стабільна валюта й розроблена податкова система. Був схвалений і виконувався державний бюджет. А ще – створені Державний та Земельний банки, відносно непогано працювала залізниця. Уряд П. Скоропадського зумів домогтися внутрішньої ста-більності, збити хвилю погромів і бандитизму, стабілізувати фінанси, нормалізувати торгівлю і створити передумови для економічного пожвавлення, принаймні в сільському господарстві.

Звісно, у своїй діяльності гетьман спирався на побратимів і колег, передусім — на прем’єр-міністра Федора Лизогуба (нащадка наказного гетьмана Якова Лизогуба), міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка (нащадка двох українських гетьманів), міністра освіти й очільника Державного Сенату Миколу Василенка, міністра юстиції Михайла Чубинського, батько якого Павло Чубинський у 1862 році написав вірша «Ще не вмерла Україна», що став нашим національним гімном. Теоретиком Гетьманату й українського консерватизму був відомий політичний діяч, історик, соціолог, дипломат і публіцист В’ячеслав Липинський.

П. Скоропадський докладав зусиль, аби українська церква не була залежною від Москви. На жаль, ці старання не досягли результату. Багато зробив для створення української армії і флоту. Зокрема казав, що «Україна без Криму — це все одно, що тіло без ніг».

І все ж, попри помітні позитивні зрушення у державному і суспільному житті, гетьманський режим допустився фатальних прорахунків. До своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи в селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. До Німеччини та Австро-Угорщини вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Відтак восени 1918 року активізувалася селянська збройна боротьба проти окупантів та гетьманщини, чому сприяла й більшовицька пропаганда: «Земля — крестьянам, фабрики — рабочим!». Розпад Австро-Угорської імперії та революція в Німеччині позбавили гетьманську владу зовнішніх гарантій стабільності.

П. Скоропадський наївно розраховував на можливість співпраці між правими українськими парті-ями та монархічними російськими організаціями під гаслом «гетьман — в Україні, цар — у росії». Як зазначає професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк, «Скоропадський так і не зміг переступити через своє малоросійство й порозумітися з діячами українського національного руху, що стало не останньою причиною його падіння». Проголошення під тиском держав Антанти курсу на федерацію з білою росією та формування у листопаді 1918-го проросійського уряду Сергія Гербеля призвело до краху Гетьманату. У відозві очільників Директорії В. Винниченка і С. Петлюри до населення зазначалося, що «гетьманська влада має бути знищена, а Гетьман є поза законом». 14 грудня війська Директорії та повстанці повністю заволоділи Києвом. Того ж дня П. Скоропадський зрікся гетьманства і таємно залишив столицю. Згодом з родиною перебрався до Берліна, потім — до Швейцарії, зрештою оселився в місті Ванзее поблизу Берліна.

У Німеччині Павло Петрович повернувся до активного політичного життя, очоливши новий гетьманський рух. Його прибічники об’єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям П. Скоропадського 1926 року при Берлінському університеті був заснований Український науковий інститут, який відіграв велику роль у розвитку української науки та культури. З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося, він змушений був «лояльно» ставитися до нацистського режиму. Але й при нацистах відстоював інтереси українців. Завдяки його зусиллям з німецьких концтаборів були звільнені Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько та інші українські націоналісти.

У лютому 1945 року, отримавши звістку про наближення радянської армії до Берліна, Скоропадський спалив більшу частину свого архіву. 16 квітня поблизу Мюнхена він та його донька Єлизавета попали під бомбардування. Павло Петрович був смертельно поранений і 26 квітня помер у лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберстдорф. На його могилі встановлений ка-м’яний козацький хрест.

Справу П. Скоропадського продовжила його родина — дружина Олександра, син Данило та троє дочок — Марія, Єлизавета й, особливо, найменша Олена (1919 — 2014). Данило за завданням батька в кінці 1930-х перебував у Канаді, США та Великій Британії. Після війни брав активну участь у житті української діаспори у Великій Британії. Помер у Лондоні 23 лютого 1957 року за загадкових обставин. Був останнім представником роду Скоропадських по чоловічій лінії. Після його смерті керівництво гетьманським рухом послідовно очолювали сестри Марія, Єлизавета, після відходу якої у 1976-у цей рух очолила Олена Отт-Скоропадська. Вона неодноразово відвідувала Україну. Уперше — разом з чоловіком Людві-ґом Оттом — на запрошення Академії наук України, у жовтні 1991-го. Потім регулярно бувала на історичній Батьківщині, зустрічалася з ученими, політичними і громадськими діячами, брала участь у наукових конференціях, сприяла створенню Музею гетьманства на Подолі, якому передала історичні документи та матеріали з родинної колекції, що стали основою постійної виставки «Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року». У 1995-у допомогла видати в Україні спогади свого батька в повному обсязі.

Як мені розповів відомий одеський історик, професор Микола Михайлуца, у 1994 році він, Світлана Кучеренко, Олександр Шишко та багато інших молодих активних людей мали можливість поспілкуватися з пані Оленою та її чоловіком Людвіґом, які брали участь у міжнародній конференції з проблем державотворення, що проходила в Одеському інституті народного господарства. За словами М. Михайлуци, пані Олена справила на нього враження інтелігентної, освіченої і чемної людини, розмовляла добірною українською мовою. До речі, в Інтернеті можна знайти чимало відеороликів, у яких Олена Павлівна розповідає про свого батька і свою родину.

* * *

Різні українські діячі, які особисто знали П. Скоропадського, по-різному оцінювали його діяльність: хтось — позитивно, хтось — негативно. Український історик і філософ Мирослав Попович у книжці «Червоне століття» писав, що «режим Скоропадського — це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вважати його антиукраїнським», як про це багато хто стверджував за життя гетьмана і пізніше. На думку згаданого уже Петра Кралюка, «Скоропадський українцями належно не поцінований». Професор вважає, що сталося це через «вал чорного піару, який забезпечили не лише політичні супротивники гетьмана, які зуміли повалити його владу, але й більшовики».

На мій погляд, сьогодні, коли в умовах російської широкомасштабної агресії вирішальним чинником здатності України вистояти і перемогти ворога є підтримка європейських країн, важливо належно оцінити євроінтеграційний спадок гетьмана П. Скоропадського, який прагнув бачити Україну в сім’ї європейських народів. Якщо у 1918-у Українську Державу підтримували лише кайзерівська Німеччина та Австро-Угорська імперія, а Франція і Велика Британія схиляли гетьмана погодитися на автономний статус у складі росії, то нині переважна більшість європейських держав, а також США, Канада, Японія, Австралія й десятки інших цивілізованих країн світу надають різноманітну й надзвичайно важливу допомогу Україні в захисті її суверенітету і територіальної цілісності від агресії з боку московії. І в цьому – запорука й гарантія нашої Перемоги.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.