Наша новітня колективна пам’ять

У пам’яті українців закарбувалися й багато інших, як трагічних, так і героїчних, сторінок війни: окупація ЗАЕС, протести херсонців проти окупантів, постачання західного озброєння, масовані ракетні удари тощо. Як показують результати опитування, нема якоїсь одної чи двох подій, які запам’яталися нам найбільше. Таких сторінок повномасштабної війни багато, деякі з них є водночас героїчними й трагічними, і подробиці багатьох обставин цих подій будуть розкриті в майбутньому. Осмислення цих подій, їхньої символіки, форми відзначення та вшанування учасників згодом стануть підвалинами нової колективної пам’яті українців та колективної ідентичності.

Такі операції, як оборона Бахмута й «Азовсталі», вже відтворюються в культурному продукті, стають просторами місць пам’яті, що можуть слугувати потенціалом для утвердження ідентичності українців у майбутньому (зокрема як мобілізаційний чинник).

Щодо регіональних відмінностей, то поширеною є очікувана тенденція, що мешканці певних регіонів схильні надавати більшої ваги у своїх спогадах про війну тим подіям, які сталися саме у їхніх регіонах. Наприклад, оборона Києва вразила близько 50% респондентів Центру, тоді як на Сході цей показник не перевищує 17%. Швидка окупація Півдня найбільше запам’яталася мешканцям Південного макрорегіону, а контрнаступ ЗСУ на Харківщині став знаковою подією для мешканців Сходу.

З огляду на це держава вже зараз має надавати особливої ваги подіям місцевого значення, включати їх у процеси загальнонаціональної комеморації. Громадяни повинні відчувати, що кожна локальна чи регіональна подія, трагічна або переможна, є невід’ємною і значущою частиною національного спротиву російській агресії. Це збагачуватиме національну пам’ять та відіграватиме важливу роль у зміцненні національної єдності.

Як і раніше, близько 92% українців вірять у перемогу України у війні проти росії. При цьому не спостерігається суттєвих регіональних відмінностей — жителі всіх регіонів в абсолютній більшості вірять, що Україна здобуде перемогу над агресором.

У відкритому запитанні про те, які події війни в українців особисто асо-ціюються з горем чи розпачем, респонденти здебільшого згадували не конкретні події, а наслідки воєнних злочинів з боку держави-терориста. 24% українців назвали загибель людей найбільш травматичною подією під час війни. Ще близько 22% розпач і горе асоціюють з бомбардуваннями й ракетними обстрілами, а 16% — згадують розправи та масові вбивства населення на окупованих територіях.

Отже, російські воєнні злочини вже закарбувалися у колективній пам’яті українців як надзвичайно травматична подія, що підкреслює важливість відновлення справедливості та покарання всіх причетних до їх скоєння.

Говорячи про воєнні злочини, найбільше у пам’яті українців закарбувалися розстріли та катування окупантами мешканців Бучі, які спливли після деокупації Київщини та стали хронологічно першими свідченнями нелюдського поводження окупантів. Операція з оборони Маріуполя, яка вже стала частиною колективної пам’яті українців, окрім аспекту героїчності оборонців міста, має і трагічну сторінку, пов’язану з військовими злочинами окупантів, передусім — з убивством цивільних мешканців, що ховалися у Драмтеатрі Маріуполя, та убивство полонених військових, які захищали «Азовсталь», у таборі в Оленівці.

Багато інших воєнних злочинів окупантів, які назавжди залишаться у колективній пам’яті українців, пов’язані і з умисними вбивствами циві-льних людей внаслідок ракетних обстрілів, невибіркових обстрілів прифронтових міст, катувань мешканців окупованих територій. Ці події, що спричинили колективну травму, також потребуватимуть адекватного опрацювання у майбутній політиці національної пам’яті.

Опитування показало, що найважливішими подіями, які сприяли підтримці морального духу й асоціюються з гордістю та перемогою, є як цілком конкретні військові операції, зокрема звільнення Херсона (15%), захист Харкова (11%), деокупація Київщини (10%), так і загалом позитивні емоції від звільнення окупованих територій (16%), гордість за українських військових (10%), відчуття згуртованості суспільства (9%).

Результати опитування показали, що джерелом надії та оптимізму для українців є події, які свідчать про те, що Україна не залишилася наодинці з агресором.

Важливе місце у національній пам’яті займатимуть держави, які надали Україні всебічну допомогу під час війни. Зокрема, понад половина опитаних вважає, що найбільше нам допомогли Польща та США, ще 46% респондентів додають Велику Британію. Варто зазначити, що саме ці три країни надали і найбільший обсяг військової допомоги, особливо в перші, найбільш кризові та складні місяці війни.

Важливим чинником формування новітньої національної пам’яті стало визнання виняткової ролі всіх Сил оборони України, волонтерів та усвідомлення громадянами власної ролі як єдиного народу. На цьому тлі центральна та регіональна влада має усвідомити й прийняти свою другорядну роль у забезпеченні успішної оборони країни в перші місяці війни.

Так, 78% опитаних поділяють думку, що найбільшу роль у відбитті російського наступу відіграли Сили оборони України — ЗСУ, Нацгвардія, Сили тероборони та добровольчі формування. Другою поширеною відповіддю є твердження, що головний внесок у перші місяці війни зробив весь український народ. При показнику 62% по країні він найвищий на Півдні — 77%. Найнижчий — у Східному макрорегіоні. Третьою поширеною думкою є визнання ролі волонтерів і найбільш патріотичних громадян країни: таку думку поділяють понад 46% респондентів, із найвищими результатом у Центральній Україні.

Хоча Президент України має надзвичайно високий рівень легітимності та визнання його ролі у захисті країни, роль центральної влади (президент та уряд) вважають основною у перші місяці війни лише 24% респондентів, із відносно рівномірним розподілом цієї думки по всіх регіонах.

Цікаво, що, попри відносно нижчі показники визнання ролі Сил оборони та українського народу у боротьбі з окупантом, на Сході суттєво вищий показник визнання ролі партизан на окупованих територіях — таку думку поділяє чверть населення макрорегіону.

Важливу роль у національній консолідації відіграють історичні постаті, видатні чоловіки та жінки. Автори дослідження за допомогою низки запитань спробували дізнатися, кого українці вважають взірцевими лідерами, завдяки яким вдається чинити успішний опір російській агресії.

Відповідаючи на відкрите запитання «Які політики чи громадські діячі відіграли важливу роль в обороні країни?», 65% респондентів згадали Президента України Володимира Зеленського, 47% — Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

Наступні позиції зі значним відривом посіли інші очільники військових відомств та генерали, а також цивільні представники влади. Серед громадських діячів та волонтерів опитані особливо відзначили Сергія Притулу.

У 2022 році резонансними подіями стали візити лідерів іноземних країн та їхня підтримка України. За результатами опитування, саме зброя з-за кордону (13,5%) і підтримка союзників (11,8%) та партнерів вселяла в українців найбільше надії й оптимізму. На думку респондентів, серед іноземних політиків чи громадських діячів найважливішу роль у підтримці України відіграли президент США Джо Байден (58%), президент Польщі Анджей Дуда (50%), колишній прем’єр-міністр Сполученого Королівства Борис Джонсон (49%). Значно менше люди згадували президента Франції Еммануеля Макрона (10%) та канцлера Німеччини Олафа Шольца (9%).

Щодо ставлення українців до керівника російської федерації, то воно однозначне: 94% респондентів вважають путін сучасним Гітлером.

Громадська думка завжди зазнає впливу медіа, соцмереж та інших джерел, які інформують громадян про події в Україні та світі. Часто ці ж медіа не лише інформують, але й пропонують глядачам інтерпретацію подій, запрошуючи до слова експертів, які тлумачать та аналізують для читачів/глядачів висвітлювані у новинах факти.

Після 24 лютого 2022 року в Україні істотно зріс попит на військову експертизу, оскільки громадяни прагнули аналізувати та складати у ширшу картину десятки й сотні розрізнених фактів, які дізнавалися з медіа. Це спричинило зростання популярності військових експертів. Ці експерти великою мірою також причетні до формування колективної пам’яті про війну, адже саме вони оперативно пропонували своїй аудиторії інтерпретації актуальних подій як на полі бою, так і в сфері безпеки й оборони загалом.

Відтак Фонд «Демократичні ініціативи» включив експериментальне закрите запитання про оцінку громадянами впливу різних осіб, які часто виступають як експерти чи джерела ексклюзивної інформації про події під час війни. Отримані дані допоможуть зрозуміти, як визнання та репутація деяких політиків й експертів впливає на поширення певних наративів про війну і як це може формувати сприйняття війни різними соціальними групами.

Отже, за результатам опитування, до кола найбільш фахових та об’є-ктивних осіб, які висвітлюють події війни, потрапили як представники української влади (Володимир Зеленський — 56%, Михайло Подоляк — 34%, Олексій Данілов — 21% та ін.), так і незалежні експерти, журналісти й блогери (Олег Жданов — 23%, Юрій Бутусов — 17%, Віталій Портников — 13%, Сергій Стерненко — 11% тощо).

На жаль, попри високий рівень підтримки Сил оборони України і засудження російських злочинів агресії, окупації та геноциду, частина громадян все ще залишається вразливою до російського впливу.

Зокрема, станом на березень нинішнього року майже 12% опитаних не вважають Революцію Гідності справедливим повстанням народу, а 11% не впевнені у своєму ставленні до подій 2013—2014 років. Серед тих, хто не є прихильником Євромайдану, найбільша частка (17%) прихильників «миру за будь-яку ціну» з рф. 42% серед них також вважають можливими деякі компроміси з державою-агресором.

Натомість серед респондентів, які вважають Революцію Гідності справедливим повстанням народу проти авторитарної влади, 72% вважають, що війна може припинитися лише у разі перемоги України над росією, тобто не допускають жодних компромісів з агресором.

Цікавим є також розріз ще одного важливого атрибуту «м’якої сили» рф — релігійної пропаганди, яку здійснює російська православна церква в Україні завдяки українській православній церкві (московського патріархату).

Варто зазначити, що під час опитування відбувався конфлікт між українською владою та упц мп, зокрема стосовно припинення договору оренди приміщень Києво-Печерської лаври. Станом на березень понад 50% опитаних у кожному регіоні вважали діяльність цієї структури чинником, який сприяв російському вторгненню, тоді як до 18%, залежно від регіону, не погоджувалися з цим.

Ставлення до Майдану як до події сучасної історії пов’язане і з інтерпретацією діяльності упц мп. Серед тих, хто підтримує Революцію Гідності, абсолютна більшість (76%) погоджуються з тим, що діяльність упц мп сприяла російські агресії. Натомість серед тих, хто не підтримує Майдан, близько половини толерантно ставляться до діяльності цієї церкви.

Довідково. Опитування проводилося методом особистого інтерв’ю (face-to-face) в усіх регіонах України, за винятком Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей, а у Запорізькій, Миколаївській, Харківській, Херсонській областях — на тих територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії.

Опитано 2017 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.