Героїчна географія війни

Руслана Гончарука земляки оцінили по-справжньому ще в грудні 2013 року. Тоді майданівці прозвали його «Лаборантом», оскільки під час Революції Гідності він дуже фахово виготовляв «коктейлі Молотова». Але в ЗСУ Руслан уже мав позивний «Гуцул». Його рідне село Велика Кам’я-нка — це скоріше Покуття, аніж Гуцульщина, але на Київщині (а загинув Руслан 25 березня 2022-го в Кухарях Іванківського району) в таких деталях етнографії люди не дуже розбираються. Вони просто шанують його як вихідця із Західної України. І треба сказати, що вшановують гідно. Є обеліск, обговорюється питання про перейменування вулиці Заводської на Руслана Гончарука. А це дуже важливо для започаткування добрих стосунків між регіонами. Активнішою стороною поки що є Коломия. Та воно й зрозуміло.

Пригадую, як один із добрих приятелів коломийчанина Геннадія Романюка сказав, що ця людина заслуговує на пам’ятник ще за життя. Бо його жертовна громадська робота може бути зразком для кожного українця. Подібне, пригадую, говорили і про світлої пам’яті Петра Книшука — лідера Матеївецької територіальної громади. А мешканцеві Коломиї, сотенному УПА Мирославу Симчичу земляки не лише збиралися, але таки поставили прижиттєвий пам’ятник у 2008-у. Помер пан Мирослав значно пізніше, проживши цілих 100 років! Отож стосовно прижиттєвих пам’ятників — це не міф, бо є прецеденти. Уявляєте, наскільки особливим є цей регіон?!

Україна багато втратить, якщо не буде системно займатися «експортом» коломийського духу на решту української території. Я не хочу сказати, що в інших регіонах менше героїв. Просто на Покутті склалася (може, й випадково) непогана кон’ю-нктура. На політичний мікроклімат позитивно вплинула незначна зросі-йщеність, чимала кількість учасників Визвольних змагань, а пізніше — їхніх нащадків. А ще — міцні традиції Руху та інших патріотичних структур (тут вони почали формуватися фактично з 1989 року), а також — що дуже важливо — збережена патріотична газета «Вільний голос». На факторі преси завжди роблю наголос, бо це не дрібниця. Скажімо, на Рахівщині, куди я поїхав збирати матеріал відразу після Коломиї, місцеві активісти із сумом розповіли, що свою газету їм врятувати так і не вдалося. Хоча й там патріоти намагалися масово передплачувати «районку», але... Збіг обставин виявився сильнішим від людей. Це сумно, з одного боку, а з іншого — є додатковим аргументом на користь тези про важливу роль географії під час війни.

Якщо говорити про стан української преси, то він суттєво погіршився з початком війни. І коли щось десь і збереглося, то лише завдяки максимальній мобілізації патріотів-однодумців. Тому одеські «Чорноморські новини» багато в чому нагадують «Вільний голос». Часто і публікації подібні за духом, й ті ж самі герої згадуються. Як-от Валентин Шермірзаєв — хоробрий луганський воїн з позивним «Бандера», котрий загинув у квітні минулого року на Миколаївщині. До речі, він колись мріяв побачити Західну Україну. Встиг побувати у Львові та на Закарпатті. Писав про нього «Вільний голос», згадувала і «Чорноморка» (див. «ЧН» за 13 квітня). Добре, що збереглося фото Валентина, зроблене на озері Синевир. Воно може стати дуже символічним, якщо вдасться налагодити зв’язки між патріотичною молоддю Закарпаття та Луганщини. А якщо цьому допоможуть ще й одесити чи львів’яни, то це лише на користь справі.

Колись на одеському пляжі я почув закарпатську говірку, швидко познайомився з відпочивальниками і для підкріплення знайомства по пам’яті прочитав деякі вірші на закарпатському діалекті. Мешканцям Іршавщини сподобався сам факт уваги галичанина до їхнього регіону. Ми стали друзями, і «Чорноморські новини» про це написали. Отже, ситуативно ми й так допомагаємо одне одному. Але важливо, щоб це було не «ситуативно», а щоб запрацювала система. Географічній співпраці — зелену вулицю! Нам є чим поділитися. Часом добрі справи стають помітними лише в порівнянні з іншими регіонами.

Скажімо, село Велика Кам’янка, що на Коломийщині, могло б стати всеукраїнською «столицею добрих справ і соціальної справедливості», позитивним прикладом для всієї держави. Чи це лише я зі Львова помітив тенденцію? Але ж треба, щоб вся Україна знала про те, як сільська громада допомагає родинам загиблих героїв. Вдові Героя Небесної Сотні Ігоря Ткачука, яка після смерті чоловіка залишилася одна з трьома дітьми, односельці за дев’ять місяців звели великий гарний будинок. Це було в 2014-у. А наприкінці 2022-го таку ж гарну оселю збудували для вдови і п’ятьох дітей Руслана Гончарука. Це унікальне для України явище, і треба зробити так, аби подібні вчинки українців стали нормою.

Про це можна розповідати і на Закарпатті, і на Київщині, і в Причорномор’ї. Не знаю, як на Одещині ставляться до родин загиблих. Може, й не так, як у Великій Кам’янці. Зате я встиг побувати в селищі Доброслав і був вражений тим, наскільки швидко і креативно місцеві патріоти спорудили низку патріотичних пам’ятників. Досить непогано як для зросійщеного Півдня. Агов, патріоти, мерщій туди — для вивчення передового досвіду! Він cкоро знадобиться на визволених від ворога територіях. До речі, коли ще Петро Книшук був живим, я обговорював з ним можливість поїздки матеївчан на Одещину. І в сам обласний центр, і в дельту Дунаю, і в симпатичний, зелений Доброслав. Тоді мудрий лідер громади сказав: «Можете планувати, кошти знайдуться!». Якби не передчасна смерть подвижника, то вже й побували б. І тоді нам дуже допомогла б газета «Чорноморські новини», яка стійко тримається, переживши і «День», і «Дзеркало тижня», і ще багато впливових, шанованих вітчизняних часописів.

Як розширювати коло однодумців? Це не так уже й складно. Головне — зрозуміти просте правило: приятелів відразу побільшає, коли навчимося віддячувати за кожну добру справу. Скажімо, так, як це роблять мешканці Великої Кам’янки. А якщо віддячуватимемо в масштабах усієї України, то й результат буде відповідним.

Кілька років тому мешканець Мукачево Роман Жук розпочав потужний екологічний рух під назвою «Chysto.de». Закарпатці дуже креативно і з молодіжним запалом почали прибирати береги Карпатського моря. Енергетика добрих справ завжди позитивно діє на регіон. Але ж може діяти і на всю Україну. Хіба для Чорного моря ця тема менш актуальна? На жаль, минулого року Роман Жук загинув на південно-східному напрямку. Ця обставина підштовхнула мене до думки: а що, коли органі-зувати всеукраїнський екологічний рух імені Романа Жука? Хай би в цій справі закарпатці були лідерами. Бо ми часто згадуємо цей край лише у зв’язку з сепаратизмом, а чи не було б ефективніше говорити про позитив? Якщо свого часу Закарпаття взяло в емоційний полон мужнього козака з Луганщини Валентина Шермірзаєва, то візьме й інших! Часом саме географічна прив’язка може неабияк попрацювати на ефективність.

Інший приклад. Полеглий торік під Бахмутом Олексій Вещевайлов народився в Гомелі і був одружений на білорусці. Однак ніколи не забував, що за національністю він — ерзя. Ерзяни і мокшани — це два корінні народи Мордовії. Олексій розумів, що таке втрата незалежності і що таке імперські амбіції москви. Тому ще із 2014-го два роки воював за Україну в складі бригади «Чорних запорожців». Потім за це відсидів два роки в білоруській тюрмі. А з 2022-го знову боровся з окупантами у складі білоруського полку «Погоня». Загинув у гарячій точці — під Бахмутом — у вересні минулого року. До речі, мав позивний «Ледяй», що в перекладі з ерзянської означає «Жнець». Символічне ім’я, правда? Продовжувати добрі справи, започатковані Олексієм, доведеться вже іншим ерзянам, білорусам та українцям. До речі, поховали «Ледяя» не в Гомелі і не в його рідній Ерзянь Мастор (Країні Ерзян), а в Тальному Черкаської області. Це зробили згідно з його заповітом, оскільки там уже був похований його бойовий побратим-українець. Важливо, щоб мешканці Тального вшановували «Ледяя», пам’ятаючи його національність і причетність до білоруського збройного формування. Пам’я-тний знак українською, ерзянською та білоруською мовами відразу привертав би увагу і багато чого говорив неупередженим дослідникам визвольних змагань. У перспективі це може бути особливе, cимволічне місце для тих, хто присвятив своє життя боротьбі з кривавою російською імперією. Все залежатиме від того, якою мірою українці усвідомлять роль «патріотичної географії» війни.

Згадуючи загиблого луганчанина Валентина Шермірзаєва, варто сказати і про таке. Ще в 2014 році проросійські односельці з Можняківки повибивали йому вікна за проукраїн-ську позицію. Цікаво, чи не змінили вони тепер своєї думки? Чи й далі вірою і правдою служать москві? Про це ми запитаємо їх після війни. Бо сам Валентин уже не зможе, він загинув за Миколаївщину, та й старенька його мати вимушена була покинути регіон... Тож було б непогано, якби й сепаратисти покинули село, не чекаючи визволення Луганщини воїнами ЗСУ. А якщо залишаться?

Чомусь спадає на думку ідея про всенародний український «Моссад». Ні, нехай виявленням і покаранням військових злочинців займаються фахівці з відповідних структур. Сподіваюся, наші вмотивовані герої впораються із цим завданням. Але професіоналів могла б суттєво підтримати всеукраїнська мережа однодумців-аматорів. Ідеться не про покарання, а про інформування суспі-льства. Часом не так важливе покарання, як зміна настроїв у тому чи іншому населеному пункті.

Можна пригадати батька й сина Голубенків із Покровського району, що на Донбасі. Їх по-звірячому побили місцеві сепаратисти у 2017 році. Старший Голубенко — у минулому зразковий працівник МНС — став інвалідом, а його син Михайло, одужавши, служив у морській піхоті. На жаль, у квітні 2022-го, захищаючи Авдіївку, він пропав безвісті. Уявіть собі, що один із нападників на Голубенків навіть пробував влаштуватися на роботу в поліцію. Це ж який рівень нахабства! Якби не газетні публікації, то, може, й влаштувався б — надто вже специфічний регіон... Хіба таких не варто розшукувати після перемоги?

Важливо, щоб ми пам’ятали: непокаране зло може знову проростати. Зате відновлена справедливість гарантує соціальний оптимізм, опосередковано сприяє поліпшенню добробуту і робить життя якіснішим.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.