Шляхетна місія Івана Малюти

Це час панування тотальної комуністичної гіперреальності, коли радянська влада підміняла справжні жахкі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами — «єдиний радянський народ», «щасливе дитинство», «багатий побут радянського трударя» тощо. Образ сфальсифікованої (симульованої) історії замінив реальну історію, а образ «типового героя» соцреалізму — справжню людину. «Література тієї доби ставала не стільки джерелом естетики, — як влучно зазначає Д. Дроздовський, — скільки плацдармом для творення міфів».

В умовах, коли більшість населення СРСР німувала та пристосовувалася, герої книги І. Малюти — люди творчі, освячені українською ідеєю, — своїми думками та діями протистояли тоталітарним впливам, виявляли незгоду. Як-от:

Ярослав Лесів (1946—1991) — учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, правозахисник, політв’язень, підступно вбитий у рідному краї у влаштованій ДТП («Хрещеник старшини УПА»);

Ніна Вірченко — талановита неповнолітня студентка фізико-математичного факультету, яка за доносом подруги опинилася на етапах ГУЛАГу, а в Українській державі стала академіком, професором кафедри вищої математики політехнічного інституту («Передала віру»);

Гриць Волощук — художник і філолог, котрий за карикатуру на Сталіна отримав каторгу в ГУЛАГівських таборах («Прозваний Зеком»);

Володимир Іванишин — вимушений мандрівний філософ, який загинув біля станції Роздільна в інсценованому гебістами самогубстві, автор чудового тексту пісні «Тернова ружа», присвяченого В’ячеславу Чорноволу («Ішов до тебе»);

Мирослав Мосюк — тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КДБ відмовою свідчити проти ув’я-зненого правозахисника Василя Барладяну, а вдруге засмутив гебешників тим, що відібрав у них можливість покарати його звільненням, оскільки сам добровільно став простим робітником ливарного цеху («А відповідь одна»);

Настя Присяжнюк — славетна фольклористка з Вінниччини (лише пісень записала близько семи тисяч), засуджена 1937-го на 8 років каторжних робіт («Заприсягла народній пісні»).

Мене особисто зацікавили спогади про Ростислава Палецького — унікального самоука-майстра декоративного розпису із с. Троїцьке Любашівського району Одещини, про якого І. Малюта робив одну з перших передач на Одеському телебаченні («За нез’ясованих обставин»). Дуже швидко у творах Палецького «особливі мистецтвознавці» з КДБ виявили «тенденцію сповзання до націоналізму». Вже навесні 1978-го митця було вбито за загадкових обставин. Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на вбивство. Це повідомлення І. Малюта передав через відому правозахисницю Оксану Мешко. Згодом, уже в незалежній Україні, ім’я художника було повернуте з небуття, а в 2008-у засновано обласну премію ім. Ростислава Палецького, членом оргкомітету якої маю честь бути і я.

Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського, спаленого енкаведистами восени 1941 року, Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та інших автор веде розповідь у розділі «Призабуті незабутні».

До книги також увійшла документальна повість «Двічі не вмирати» — про черкащанина Ігоря Доброштана, відчайдушного фронтовика, який очолив повстання в’язнів у Воркуті 1955 року, що, зрештою, спричинилося до остаточного демонтажу ГУЛАГу.

Дещо осібно стоїть есей «Контужений страхом», написаний на основі розсекреченої особової справи «класика самвидаву» поета Миколи Холодного, який на допитах почав здавати знайомих дисидентів. Перші публікації І.Малюти про це у ЗМІ настільки обурили любителів «талановитого негідника», як його назвав Борис Антоненко-Давидович, що авторові довелося надавати опонентам повторні докази зради («Поет зі «Схованою тюрмою» та інші).

А з біографічного есею «З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону» ми дізнаємося про деталі життя самого автора «Табуйовантх імен», який за свої переконання був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму. Вперше до «чорного списку» він потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики у тамтешньому університеті. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, нагадуванням про 10-річку в ГУЛАЗі Остапа Вишні за підлими публікаціями Олексія Полторацького необачного заочника викладач запідозрив у націоналізмі й повідомив до компетентних органів.

Це змусило Івана Малюту переїхати до, здавалося б, відносно «демократичної» і «розслабленої» Одеси, де зміг влаштуватися сценаристом на телебаченні, редактором у видавництві «Маяк». Але після арешту його друга Олекси Різникова і знайомої Ніни Строкатої-Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний вибір. Як наслідок — за відмову допомогти слідству КДБ, а насправді — за відмову свідчити проти товариша, Івана Малюту звільнили з роботи. Тоді постраждало чимало й одеситів: Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайків-ський та інші.

На допитах в печері сірій
Спочатку сивіли думки,
Немов обсіли хижі звірі,
Лише на відстані руки,

— пригадує у віршованій формі автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом.

Опираючись сумнівам і роблячи вибір залишитися чесним із собою та іншими, він знав, на що йшов:

І стало все — як на прощання.
Ні в чому не вагався я.
Так починалося вигнання
Із табуйованим ім’ям.

Справді, «табуйованому» Івану Малюті не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу у кабінеті київського генерала йому зачитали замовну «рецензію» на ще не опубліковані вірші і подивувалися, що його «прогляделі товаріщі» в Одесі. А ще — виклики на профілактичні бесіди, люстрація листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск тощо.

Я бачила і відчувала це особисто — на прикладі мого двічі репресованого батька Олекси Різникова і матері — правозахисниці Галини Могильницької. КДБ переслідував своїх жертв майже до кінця горбачовської «перебудови».

Але — вибір зроблено!
Так було і так є,
що за правду — гоніння.
І зловісне «Ату!» — там де я.
З каяттям не вернусь!
Хоч триматись нелегко...

І далі автор пише: «Ми не втікали зі страху. Ми вигнанці. З «міченою» біографією. Гнані на невидимий бар’єр, що його долали, не залишаючи в заручниках сумління».

Як бачимо навіть з такого побіжного аналізу книжки «Табуйовані імена», письменник добирав головних персонажів за чіткими моральними критеріями й відданістю українській ідеї. У структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій чітко проявилась авторська суб’єктивна думка, що виступила певною організуючою, системотворчою домінантою всього видання.

Окреслюючи життєві дороги героїв, Іван Малюта пропонує читачеві зрозуміти їх специфічний спосіб світовідчуття, цінність їхнього особистого досвіду, їхнє місце і роль у суспільстві та в світі загалом. Його позиція перегукується з думкою Г.Лебона, який твердив, що «Не лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки».

Ці невигадані оповіді, сюжетні лінії яких побудовані винятково на реальних подіях, — ґрунтовна документальна проза, змодельована у форматі вільного викладу, що постає на документах, через спогади очевидців та самого автора. Для означення такої літератури активно використовується англомовний термін «нон-фікшн» (англ. non-fiction, літер. — «невидумка»). В останні кілька десятиліть вона викликає підвищений інтерес, що дослідники пов’язують зі значними політичними й соціальними потрясіннями сучасності. Оскільки людина розуміє всю ілюзорність можливості цілісно виразити саму сутність хаосу буття, вона, натомість, починає шукати засоби відображення різних його відтінків, замінюючи «великі наративи» різноманітним «фрагментарним досвідом», локальними історіями й увагою до окремих персоналій.

Іван Малюта вже давно працює з таким матеріалом, увиразнюючи, «підсвічуючи» його через долі реальних героїв та змушуючи читача співпереживати минуле. З-під його пера вийшли книга-поклик про дисидентів «Агов» (2012), історико-краєзнавчі нариси «Одна із трьох» (2013), «На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю» (2018), повість «Двічі не вмирати» (2021), численні документально-публіцистичні статті в різних ЗМІ.

І в усьому написаному відчувається власний авторський стиль, який сприяє кращому осягненню читачем психології головних героїв, яскравої, живої картини відтворюваних подій, спонукає до переосмислення. Така література апелює до роботи естетичної уяви і співтворчості.

Можу лише пошкодувати, що наприкінці книжки «Табуйовані імена» бракує переліку прізвищ людей, що стали її героями, а назви есеїв у змісті знеособлені, тому важко зрозуміти, про кого йдеться.

А ще шкодуватиму, що у цього вельми потрібного видання мізерний наклад, якого забракне навіть для головних бібліотек. Звісно, можна було б додрукувати, якби відгукнулися спонсори.

В анотації автор висловив сподівання, що його писання постануть заслоном проти забуття імен тих, хто був підмурівком духовного опору, совістю нації в імперії зла.

Ярослава РІЗНИКОВА,
лауреатка літературних премій ім. Г.Сковороди
та ім. І.Франка,
член НСЖУ.