Поки існує імперська росія...

Чому виникають війни?

Карл фон Клаузевіц колись влучно зазначив, що війна — це продовження політики іншими засобами. Щоб з’ясувати причини війн, відомі і не дуже академіки та професори з усього світу написали сотні розумних книжок та аналітичних розвідок. Навряд чи автор цієї статті скаже щось нове у цій царині, але, принаймні, дасть узагальнений погляд на причини виникнення воєнних конфліктів.

Умовно ці причини можна розділити на дві великі групи — прагматичні та ідеологічні.

Прагматичні передумови — це боротьба за ресурси в будь-якому вигляді. За м’ясо мамонта, кращу печеру, колонії, золото, нові території та життєвий простір, рабів, природні ресурси. Тобто за все те, на чому будується життя людини та ді-яльність держави.

Ідеологічні причини — це намагання через військові дії нав’язати іншим державам або всьому світу свій світопорядок, що відповідає «надцінним» уявленням фюрера держави-агресора про те, яким має бути життя не лише у власній країні, а й за її кордонами. Наприклад, це боротьба за всесвітнє панування арійської раси, побудову комунізму в усьому світі чи втілення ідей чучхе.

Практично кожна війна виникає як наслідок дії кількох причин і передумов, де поєднуються і прагматичні, й ідеологічні чинники.

Як запобігти війнам і зробити їх неможливими?

Людство вже неодноразово оголошувало про настання мирного «золотого віку». Навіть у ранньому Середньовіччі, коли християнство запанувало в Центральній Європі, було оголошено про наступні сторіччя без війн. Адже християнські королі не можуть воювати один з одним.

Наприкінці ХІХ століття технічний прогрес обумовив віру у світле майбутнє людства без війн, хвороб, революцій та інших соціальних катаклізмів.

На початку ХХІ все звелося до безапеляційного і, здавалося, аксіоматичного твердження: які можуть бути війни в цивілізованому світі?!

Вражене загибеллю десятків мільйонів військових і мирних жителів під час двох світових війн людство, здавалося, отримало ефективне щеплення проти зарази воєнного чаду. Це призвело до того, що виникло багато начебто дієвих інститутів, спрямованих на запобігання воєнним конфліктам.

По-перше, були створені міжнародні організації (спочатку — Ліга Націй, а потім — ООН), головною метою яких було запобігання війнам. До складу цих організацій увійшли майже всі країни світу. Була надія: ось вони, ефективні інструменти протидії державам-агресорам.

По-друге, у великій частині країн світу були створені та стало запрацювали демократичні інститути, діяльність яких спрямовувалася, у тому числі, на те, щоб запобігти агресивним збройним конфліктам.

По-третє, світова економіка стала глобальною, а держави — дедалі більше економічно залежними одна від одної. Війна за ресурси начебто відійшла в минуле, бо ж завжди краще торгувати, ніж воювати.

І наостанок. Велика частина землян отримала потужну психологічну травму від загибелі десятків мільйонів людей під час двох світових війн. Це визначило головний мейнстрим останнього часу: ніяких великих воєн. Тим більше, що ядерна зброя загрожує: велика війна між наддержавами означає гарантоване знищення людства.

Але війни тривають. Усі ці запобіжники або не працюють зовсім, або є недостатньо ефективними.

Міжнародні організації надто слабкі і не мають права застосовувати силу до держав-агресорів, аби підтримувати мир. Демократичні інституції у цілком демократичний спосіб на перших етапах можуть підтримувати війни, які ведуть їхні держави. Морально-етичні норми і правила не спроможні утримати від військової агресії та скоєння воєнних злочинів.

Ну а як же гроші? На перший погляд, для запобігання війнам залишився справді дієвий фактор — глобальна економіка. Адже, погодьтеся, воювати сьогодні — це втрачати величезні кошти не лише внаслідок можливих міжнародних санкцій, а й внаслідок того, що глобальна торгівля просто «просяде» на час воєнних дій.

Здається, це має стримати агресора. Але війни все одно тривають.

«Надцінна» ідея диктатора

Чому війни все ж таки тривають, якщо на кону стоять сотні мільярдів доларів, а перемога у військовому конфлікті ніколи не принесе настільки вагомих дивідендів, які можна порівняти з прибутком від глобальної торгівлі в мирні часи?

Насправді річ у «надцінних» ідеях, які є, як правило, панівною ідеологією в авторитарних державах, де влада диктатора лише маскується існуванням «демократичних» інститутів. За втілення в життя «надцінних» ідей можна все — терпіти голод і холод, починати агресивні війни, губити життя мільйонів жителів власної та чужої країн. «Надцінні» ідеї тому і є такими, що потребують, на думку їхніх авторів, надвеликих жертв.

Класичний приклад, окрім Ірану та КНДР, — росія. Колосальні прибутки від продажу нафти і газу гарантували цій країні поступовий, але стабільний суспільний розвиток та підвищення добробуту населення. Але для російського президента путіна цей шлях був шляхом у нікуди. Набагато привабливішим для нього був месіанський шлях — шлях встановлення «русского міра», відродження росії як другої наддержави та нового старого світового полюсу сили, відновлення рф у радянських кордонах.

З погляду реалізації божевільних планів особливо привабливою для путіна була Україна, яка, на переконання кремлівських ідеологів, лише очі-кувала невеличкого військового поштовху, аби впасти в російські імперські обійми.

Тому ніякі раціональні аргументи на диктатора не діяли. Йому було байдуже, яких збитків зазнає російська економіка внаслідок міжнародних санкцій. Як йому байдуже і сьогодні, скільки втратить росія людських життів, аби силою завоювати нашу країну. Для путіна це лише заздалегідь заплановані збитки та втрати на шляху до досягнення великої цілі.

Прогнозувати дії диктаторів, які переконані, що омріяна мета лише за крок від них, навряд чи можливо. Тут не працюють раціональні аргументи на кшталт «війна неможлива, бо росія ще не сформувала ударні угруповання для нападу на Україну, не розгорнула достатню кількість військових шпиталів чи не налагодила логістику», які лунали на українських політичних ток-шоу напередодні 24 лютого 2022 року.

Для путіна набагато важливішим було зовсім інше: чи є святкова форма одягу в російських військовослужбовців, щоб вони пройшли парадним кроком по київському Хрещатику?

Для путіна набагато важливішим було відродження російської імперії за його життя.

* * *

Висновки із цього невеличкого військово-полі-тичного екскурсу дуже прості. Воєнна загроза з боку росії для нашої держави зберігатиметься доти, поки живий російський диктатор путін, поки існує імперська росія.

Країна-агресор, її глибинний народ та еліта настільки уражені вірусом «русского міра», що вже по-іншому не уявляють існування власної держави.

Поки російська держава існуватиме в нинішньому вигляді, зберігатиметься реальна воєнна загроза для України як незалежної суверенної держави.

Виходів із цієї ситуації принаймні два.

Перший — радикально хірургічний: російська федерація повинна припинити своє існування як єдина держава та розпастися на окремі національні утворення, які існуватимуть як стабільні острівці спокійного демократичного життя і не за-грожуватимуть іншим країнам.

Другий — терапевтичний: після нашої перемоги (а я переконаний у ній) в росії потрібно буде запустити великі системні програми на кшталт програм денацифікації в повоєнній Німеччині. Але, здається мені, цей шлях менш ефективний, ніж радикально хірургічний.

Ну а нам своє робити. Уміло воювати, працювати на фронт, налагоджувати гідне життя, створювати сучасну військову промисловість і будувати сучасне українське військо.

Ігор ЖДАНОВ.
Проєкт «Інформаційна оборона» фонду «Відкрита політика».