Тяглість

Чимало значень має слово «тягнути», та над усіма — образ вола, що тягне в ярмі плуга. А далі — й людини, що «запрягається» до важкої праці... «Як живеш?» — питаємо при зустрічі. «Та тягну якось...». А хтось інший, спритніший: «Та кручуся...». У духовному просторі — тяглість ідей, думок, образів, настроїв...

Теренцій Афр, уродженець Північної Африки, римський комедіограф: «Quot capita tot sententiae» (Скільки голів — стільки й думок). Григорій Сковорода: «Всяка імієт свій ум голова». У народі: «Скільки в світі люда, стільки в світі чуда»... Світ був би чудовий у найкращому розумінні цього слова, якби всі люди були людьми («Якою прекрасною є людина, якщо вона людина» — грецький комедіограф Менандр). Якби, уже без масок («Весь світ театр, а люди в нім актори»), кожна людина була собою, а світ — світлим, гармонійним розмаїттям. Тарас Шевченко вірив, що такий час настане: «І буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі».

Михайло Білик (перекладач «Енеїди»): «Нам ніколи не бракувало пориву — тяглості бракувало»... Найважчі для України випробування таки випрацювали цю тяглість, що відродила й поєднала героїчні традиції козацтва, січових стрільців, повстанської армії, тяглість, яка звучить у піснях («Зродились ми великої години...»), у гаслах: «Слава Україні!» — у вогні, що на передовій, у вогні, що «в одежі слова»: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»... Той вогонь, який поривається вгору, який прагне простору, висоти, волі: «Ой на горі вогонь горить...».

У нашому національному хорі врешті на повну силу зазвучали тенори (лат. tenor — тяглість, твердий, неперервний хід в обраному напрямі; tenere — тримати... Тримаймося!). Хор — це радість, «поважна радість»... «Скільки голів — стільки й думок», а можна й так: «Скільки сердець — стільки й радостей». Вірмо в те, що наш національний хор невдовзі зазвучить спільною для всіх, поважною і високою, — радістю Перемоги!

Тяглість — це наша історична дума, це Шевченкові «Думи...». Це — тяглість ріки. І хоча «в одну й цю ж — двічі не ввійти», усе ж Дніпро є Дніпром, Дунай — Дунаєм... Є вони собою — завдяки подібній до думи тяглості: ріка Думна... Як і Дунай: «Ой хоч думай ти, Марійко, хоч не думай, / Брести тобі дві річеньки, третій Дунай». Як інші ріки... Як і народи, що є собою завдяки неперервному плину рідної мови: «Це неньки спів, що з уст їй плив, / Це пісня та, що я любив»... І що ближче той плин до джерел, то відчутніше, як «много важить слово», тим паче — «піснь воскресна і нова», нова своєю давниною, бо в ній — духовна снага поколінь, від якої «серце б’ється — ожива».

Тяглість — це голос нашого Григорія Сковороди: «Сядем собі, брате мій, сядем до бесіди». А бесіда, неквапна бесіда про вічне, без якої не мислили свого життя давні елліни, та й ми, починалась (у нас і в них) подібною зв’язкою: «Так ось…». Щось колись мовилось, а тепер ось — продовжуємо… Письменниця Клариса Ліспектор один свій твір почала… з коми (закінчила — двокрапкою); кома — наче передих у тяглості…

Тяглість — це родове, взагалі вселюдське дерево з його листям, «мовою дерев», що «казку шепоче» — свою історію, тобто розповідь, від покоління й до покоління, як про це Гомер: «Наче те листя дерев, отак і людські покоління...». Шепоче листям, що вбирає крапля по краплі й зелену свою снагу, і пам’ять попередніх поколінь — від заглибленого в тіло матері Землі коріння.

Тяглість — це час, у якому все відбувається: що було, що є, що буде. Що було — знаємо, беремо його з собою в теперішнє, щоб не було порожнім; щоб те, що робимо в ньому, в’язалось із минулим, щоб були ми добрими учнями історії, щоб не збивалися на манівці, йдучи в майбутнє — у те, що має бути. Тому (застерігали римляни): «Що б лиш не діяв — прозорливо дій, озирайся на вислід»... Час, раз він рікою пливе, — це порухи весел: «А надія вся на Бога, / Ми Дунай перепливем» (надія — це і дія). Нерідко — проти супротивного вітру. Тоді, згорнувши вітрило, мусимо що є сил «проти хвиль плисти»... «Жити не конче, плисти ж, хай і в бурю, — конче», — казали ці ж, категоричні у своїх висловах, римляни.

Тяглість — це борозна в полі, рядок — на папері: «Як віл в ярмі, отак я день за днем / Свій плуг тяжкий до краю дотягаю...» (знову ж — Іван Франко). Щоб інші вели цю борозну — до свого краю... «Волики впряг у ярмо, вони радо там шиї згинали, — / Ну же на поле! Леміш у свіжу скибу! І далі! І далі!» — так закінчує Іван Франко переклад свого улюбленого приписуваного Вергілієві твору «Грамотика, або Мужицька приправа». Кінцевих слів в оригіналі нема. У цьому, Франковому, «І далі! І далі!» — власне й образ тяглості людської думки, людських зусиль, єднання пісні й праці, душі й тіла, що їх нині й кладемо в боях за найбільшу, яка лишень може бути для людини, цінність — за нашу свободу...

Андрій СОДОМОРА,
перекладач, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету
імені Івана Франка.

Джерело: https://zbruc.eu.