Переглядів: 554

Микола Міхновський — безкомпромісний державник

Микола Міхновський — один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня сповниться 150 років від дня його народження, хоча таких людей потрібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він — визнаний ідеолог українського націоналізму, який із самого початку своєї політичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він — автор програмного документа «Братства тарасівців» «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський народився 1873 року в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою, і водночас — заможним господарем, власником 17 десятин землі. Справжній, щирий українець, він палко любив свій край. Не випадково всі діти виявилися причетними до укра-їнського руху.

Роки Миколиного навчання у Прилуцькій чоловічій гімназії (1880-ті) припали на посилення в Україні русифі-каторської політики царату. Після закінчення в 1890-у гімназії юнак, наслідуючи старшого брата, вступив на юридичний факультет університету Святого Володимира в Києві. Він не міг обмежитися академічними знаннями, а відтак на початку 1890-х розпочав і свою політичну біо-графію. Молодий студент спершу приєднався до українофілів, хоча відкидав їхні аполітизм і поміркованість. Прагнучи активної політичної діяльності, Міхновський разом із радикально налаштованими членами «Молодих громад», серед яких була й Леся Українка, починає ви-вчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Але гасла інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в його душі не знайшли визнання. З дитинства ідеалом для нього був пророк національного відродження Тарас Шевченко, у творчості якого він бачив прямий заклик до боротьби за самостійність України.

Радикально налаштований Міхновський шукав однодумців, і зовсім не випадково став активним членом таємної студентської організації, метою якої було здобуття національної свободи, побудова власної державності, — «Братства тарасівців». Він розробив ідейно-теоретичні засади організації, назвавши їх «Credo молодого українця», за своєю суттю — перший програмний документ, у якому сформулював революційну для того часу мету. «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. Ми боремося за самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну — від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама», — рішуче визначив 18-літній Микола Міхновський власні життєві переконання.

З його діяльністю пов’язана розробка ще одного документа «Братства» — «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), надрукованого у львівському часописі «Правда» в 1893 році. Однак повести під цими гаслами визвольний рух «тарасівцям» не вдалося. «Братство» швидко опинилося в полі зору поліції, яка замах на «единую и неделимую» сприймала як один із найтяжчих державних злочинів. Частину «тарасівців» заарештували, решту — вислали в села.

Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній з адвокатських контор Києва, водночас не полишаючи громадської діяльності. У 1897-у молодий адвокат їздив до Львова, де встановив тісні стосунки з галицькими діячами і закупив значну кількість забороненої літератури. Як і раніше, поліція за ним пильно стежила.

1898-го переїхав до Харкова, що було пов’язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом із нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти, шлюб не склався, і Микола Іванович так і залишився неодруженим. У Харкові зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний захисник прав.

У лютому 1900-го молодий адвокат виступив з промовою «Самостійна Україна» на нелегальному Шевченківському святі в Полтаві та Харкові. Він доводив потребу формування програми для нової партії, а також заявив «про необхідність збройної боротьби за права українського народу». Саме тоді було ухвалено рішення про створення Революційної української партії (РУП). Її керівництво прихильно поставилося до проголошених у промовах ідей і запропонувало об’єднати їх в окремій брошурі.

Того ж року промову Миколи Міхновського «Самостійна Україна» було опубліковано як офіційне видання РУП. У ній міститься заклик до відвертої боротьби. «Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили і завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожен, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а в кого спідліле, до того ми самі озвемось! Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятатимемо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу».

1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Укра-їнську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України, і став її провідником та головним ідеологом, розробивши «Десять заповідей УНП», яку у 1903-у видав у Львові. «Десять заповідей УНП» — один із найгостріших зі створених ним документів самостійницького руху. Свої ідеї він популяризував у часописах, які засновував, попри всілякі заборони: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912—1913).

З початком Першої світової війни Міхновського мобілізували до діючої армії. Будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань він не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у військовому окружному суді. У нових обставинах у нього з’явилася ідея закласти основи майбутнього українського війська. Знаючи, якого розмаху і впливу по той бік фронту набрав легіон Українських січових стрільців (УСС), Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але тоді цей задум не знайшов належної підтримки.

Повалення самодержавства сприйняв як реальний шанс для створення суверенної і незалежної України. Залишаючись на військовій службі, він негайно включився в по-літичну діяльність, прагнучи об’єднати своїх однодумців, відновити пропаганду ідеї самостійності України.

В умовах війни, коли мільйони українців тримали в руках зброю, актуальним стало створення національної армії. Але це прагнення багатьох військових не мало підтримки в Центральній Раді. Микола Іванович не погоджувався вручати долю України чужинцям. Він не бачив різниці між лібералами чи соціалістами Росії. Особливо лякала перемога «московського пролетаріату», оскільки його панування над українським народом «буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії». Тому, відчуваючи небезпеку, Міхновський розгорнув активну діяльність з формування національних збройних сил. Він налагоджує зв’язки з військовими, виступає на різних зібраннях. 6 березня, після зустрічі з офіцерами-українцями, була схвалена і поширена у військах резолюція «Підготовче віче», а 9 березня Микола Іванович провів збори військових-українців Київського гарнізону, які підтримали рішення «Підготовчого віча».

У кінці березня було створено «Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Головним його завданням визначалося «гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців» та виховувати серед них і серед усього українського народу усвідомлення значення й ролі війська у боротьбі за визволення.

На початку квітня у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес, серед делегатів якого були й самостійники на чолі з М. Міхновським. Конгрес передав свої повноваження новій Центральній Раді, значно чисельнішій за попередню. Нова Рада включила Міхновського до складу делегації щодо перемовин з військовим міністром Тимчасового уряду про українізацію військ. Особливих надій на цю зустріч у Миколи Івановича не було, на відміну від інших членів делегації, він не очікував істотних поступок від Тимчасового уряду. Так воно і сталося.

У середині квітня було оголошено про створення І Українського козачого

імені гетьмана Богдана Хмельницького полку. Делегація військових, до складу якої входив і поручник Міхновський, мала домовитися з командуванням Південно-Західного фронту про статус цього українського підрозділу. Звісно, російські генерали не дали дозволу на формування полку.

Однак Міхновський і його прихильники проігнорували заборону генералів і Центральної Ради й продовжили роботу зі створення українського підрозділу. За досить короткий час до полку зголосилися вступити більше трьох тисяч солдатів та офіцерів, було сформовано 16 сотень. У червні проголосили формування ІІ Українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява в Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк і закликав солдатів повернутися до своїх частин й вирушити на фронт. Надійшло розпорядження інтендантській службі припинити постачання частини продовольством, обмундируванням, зброєю.

У ніч із 3 на 4 липня полуботківці спробували захопити центр міста, чекаючи підтримки з боку Центральної Ради, але її позиція залишалася незмінною. Центральна Рада наказала підконтрольним їй силам роззброїти повстанців. Полуботківці були деморалізовані і не відважилися на спротив, частину з них заарештували. Серед них і Міхновського, якого під військовою вартою відправили на Румунський фронт.

В Україну Микола Іванович повернувся лише в листопаді 1917-го. Але не в Київ, а на Полтавщину, де його обрали мировим суддею в Лубнах. Там він зацікавився діяльністю Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка підтримувала самостійність України, демо-кратичний устрій та право на приватну власність на землю. Там пережив і більшовицьку окупацію. Йому пощастило уникнути репресій як відомому адвокату, що виступав на захист селян після революції 1905 року.

Після вигнання більшовиків з України за допомогою німецько-австрійських військ Микола Міхновський повернувся до Києва. На той час генерал Скоропадський як Головний Отаман Вільного козацтва готував державний переворот і шукав суспільно-політичні сили, на які міг би спертися. Його увагу привернула УДХП та її лідери. Майбутній гетьман зустрівся з Міхновським, розглядаючи його кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Однак Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду бунчужного товариша, тобто свого особистого радника. Від цієї пропозиції Микола Іванович, звісно ж, відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.

14 жовтня делегація УДХП у складі М. Міхновського, С. Шемета та Д. Донцова відвідала генерального консула Німеччини в Києві. Посланці оголосили свої пропозиції щодо виходу з кризи, в якій опинився гетьманський уряд. Після цієї зустрічі був сформований коаліційний уряд, до складу якого пропонували і Міхновського, однак кадети відкинули його кандидатуру. Втім, цей уряд проіснував недовго — через місяць була проголошена Директорія УНР, яка заявила про «відновлення республі-канського ладу» в Україні. Міхновський і лідери УДХП намагалися примирити обидві сторони, але їхні спроби виявилися марними.

Ставлення Миколи Івановича до Директорії було вкрай негативним, оскільки він вбачав у ній соціалістичний режим, який може призвести до подальшої анархії на селі та в промисловості, сприяти розвалу державного апарату, розкладанню армії і зробить Україну безсилою у боротьбі з більшовицькою Росією. На початку 1919-го керівники УДХП підготували план усунення Директорії від влади. У цей час більшовицьке військо широким фронтом вело наступ на Україну. Було вирішено зв’язатися з командирами корпусу Січових стрільців Є. Коновальцем і Запорозького корпусу П. Болбочаном. Це були дисципліновані й боє-здатні частини, очільники яких співчували УДХП. З їхньою допомогою вирішили встановити режим диктатури, домогтися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки анархії та безвладдя.

Микола Міхновський поїхав на зустріч з Петром Болбочаном до Кременчука, але не встиг. Наступного дня за наказом Симона Петлюри полковника заарештували, а Микола Іванович через захворювання на плямистий тиф потрапив до лікарні. Хворого Міхновського більшовики перевели до в’язниці, а згодом — під нагляд у приватному помешканні. На волю він вийшов після захоплення Кременчука загонами отамана Григор’єва. Але з політичного життя через важку хворобу був надовго виключений. Переїхав до себе на Полтавщину, де перебував під пильним наглядом ЧК.

Після поразки Української революції і встановлення більшовицького режиму Міхновський на початку 1920 року переїхав на Кубань, звідки безуспішно намагався вирватися за кордон. А коли повернувся до Києва, щоб зробити ще одну спробу перетнути кордон, знову потрапив під пильний нагляд ГПУ. Його життя, за нез’ясованих обставин, обірвалося 3 травня 1924 року. Офіційна версія — самогубство. Але син священника і щирий християнин не міг взяти такий гріх на душу. Відтак ще відтоді існує версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ГПУ. Так само, по-злодійськи, агентами більшовиків були знищені провідники української нації Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера.

Багатьом сучасникам Микола Міхновський був не зрозумілий, видавався «радикалом» і надмірним оптимістом. Його як конкурента боялися і Грушевський, і Винниченко, і Петлюра. Павло Скоропадський не наважився призначити його прем’єром через непоступливість. Та, попри все, думки та ідеї Миколи Міхновського взяли на озброєння покоління українців, які вже після його смерті, зокрема в лавах ОУН й УПА, змагалися за самостійну Україну. Тільки після нинішнього нападу росії на Україну наша влада почала дослухатися до ідей одного з перших ідеологів українського націоналізму, творячи національну армію, захищаючи мову й віру. Міхновський попереджав про неминучість російсько-української війни і вірив, що ми переможемо.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorka@i.ua