Переглядів: 1277

Те, що може стати опорою

Людина в домашніх капцях і халаті, іноді навіть без документів, залишає рідний дім, рідну вулицю, своє місто чи село. Людина опиняється на найнижчій сходинці виживання — без даху над головою, без майна, без роботи, без усього, що підтримувало й додавало наснаги.

Війна змушує замислитися над питаннями, які рідко виникають, коли ми живемо в комфорті. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? В чому сенс того, що відбувається, особисто для мене?

Війна змінює особистий статус людини, редагує ставлення до життя, перекреслює колишні переконання, пропонує нові пріоритети, нові сенси. І сенси не лише в тому, щоб вижити…

У кожного з тих, хто проходить крізь випробування, є можливість вийти з нього іншим — сильнішим, мудрішим, ефективнішим.

Про те, як повернутися до активного життя, коли ти — ВПО, — історії наших героїнь.

Допоможи тому, кому важче

63-річна пенсіонерка Ольга Миролюбова виїхала із Таврійська Херсонської області ще у квітні минулого року.

— Вдома, у моїй квартирі на шостому поверсі, було дуже небезпечно. Там не те що страшно — там було жахливо! У нашому дворі вибухнув снаряд і валялося ще чимало нерозірваних. Тож мої дорослі діти вивезли мене звідти. Машина, якою ми їхали із Таврійська через Антонівський міст, була набита людьми, мов оселедцями. Спочатку жили в однокімнатній квартирі в Хмельницький області, де прихистилося аж три сім’ї. Невдовзі переїхала до сестри в Одесу.

До пенсії пані Ольга працювала на заводі, а дитинство її минуло в школі-інтернаті, ос-кільки в рідному селі школи не було.

— Я зростала в такі часи і в таких обставинах, коли люди завжди допомагали одне одному. Мама мене навчала: поможи тому, кому важче, ніж тобі. Цим принципом і керуюся все життя.

Переїхавши до сестри в Одесу, зрозуміла, що не можна просто так сидіти вдома, склавши руки. Хотілося допомагати ЗСУ, працювати для Перемоги. Але як допомагати, коли пенсія мінімальна? Пані Ольга звернулася до волонтерського центру, що на Рішельєвській, з власною ідеєю: в’язати теплі шкарпетки для бійців. І вже багато місяців поспіль серед гуманітарного краму знаходить старі светри, сама розпускає їх і з отриманих ниток в’яже такі потрібні для воїнів речі. За тиждень — шість пар, по одній на день, і це багато, бо хто пробував в’язати на спицях, знає, як це непросто. Жінка працює швиденько, хоча, зізнається, руки ниють, болять. Але думка про те, що хлопцям в окопах буде тепліше і в ноги, і на душі, зігріває і її. За сім місяців віднесла до волонтерського центру понад 200 пар теплих шкарпеток, які разом з тактичними аптечками та іншими важливими речами потрапили на передову.

— Якщо хочете, щоб ваше життя було сповнене сенсу, допоможіть тому, кому важче, ніж вам — таким був мамин заповіт, — каже Ольга Миролюбова. І сама продовжує так жити, попри обставини.

Помічники потрібні завжди і скрізь!

Юлія Сибір, одеситка, волонтерка благодійного фонду «Ранок Відродження», розповідає:

— В Одесі дуже багато організацій, які допомагають ВПО, і треба чесно сказати, що половина волонтерів, а може, й більше — самі ж внутрішньо переміщені особи.

Люди приїжджають розгублені, і тут їх зустрічають ті, хто переїхав раніше, допомагають інформацією, яка дуже важлива, допомагають облаштуватися на новому місці. У ситуації, в якій ми всі перебуваємо, важливо гуртуватися, підтримувати одне одного. І багато хто з новоприбулих одразу запитує: а вам потрібні помічники?

Звичайно, помічники потрібні завжди й усюди. І сітки плести, й окопні свічки робити, й чергувати у волонтерських центрах — скрізь потрібні люди. Ми переможемо, лише об’єднуючись і допомагаючи одне одному.

Мистецтво, що лікує рани

Раніше Валентина Третяк жила на Морському бульварі в Маріуполі, на лівому березі. Працювала в дитячому садку вихователькою, і того дня раненько прийшла на роботу.

І хоча вже рік минув, як почалася велика війна, вона й досі не може без сліз згадувати ті перші — найстрашніші — дні та місяці, які їй довелося пережити в Маріуполі. Вона бачила бурятів і кадирівців. Цвинтарі біля житлових будинків. Пережила багато ночей у коридорі, сидячи в пальто і чоботях. Пережила багато чого, та не хоче про це поки що розповідати. Про ті два місяці пекла. Потім була довга дорога на волю. Через Донецьк, де пройшла фільтрацію, на Ростов, повз Москву, через Європу: Латвію, Литву, Польщу. Поки не приїхала в Одесу, де живуть рідні.

— Тут, в Одесі, багато волонтерських центрів працює, багато ініціатив допомоги. Ми почуваємось, як удома. Бо ми і є вдома. В Україні, — ділиться пані Валентина.

Вона не звикла сидіти без діла, відтак відразу попросилася допомагати.

— Я не можу сидіти вдома, тільки слухати новини і згадувати те, що зі мною сталося. А тому одразу стала волонтеркою проєкту «Ми разом», який об’є-днує одеситів та переселенців.

Тут надають інформаційну, гуманітарну та психологічну допомогу тим, хто постраждав від агресії. У Валентини важлива місія — вона організовує культпоходи ВПО до одеських театрів та інших культурних закладів.

Прикметно, що всі мистецькі установи, попри бомбардування, відключення світла, відсутність взимку тепла, не лише працюють, а й запрошують на прем’єри, концерти, цікаві події. Якщо ж у місті оголошується тривога, глядачі слухняно йдуть в укриття, щоб згодом повернутися у зал і додивитися виставу до кінця. Важливо й те, що внутрішньо переміщених осіб на такі заходи запрошують безплатно або ж за пільговими цінами.

— Одеса і під час війни залишається великим культурним центром, — зауважує Валентина Третяк. — А серед переселенців чимало жителів маленьких міст і сіл, які ніколи не були в театрі. Тому ми організовуємо такі походи, щоб заповнити ці культурні прогалини, допомогти людям легше перенести травми війни, наповнитися творчістю, красою, музикою, позитивними емоціями.

У Валентини є спеціальний зошит, у якому — всі культурні події на найближчий місяць і списки тих, хто хоче відвідати вистави. Вона ж домовляється з адміністраторами театрів про час візиту і кількість місць. Люди збираються біля будівлі і, отримавши прохідні квитки, гуртом рушають на перегляд спектаклю.

Марина Бутнік, що переїхала з Миколаєва, зізнається:

— Для нас культпоходи, які організовує Валентина Третяк, — це як ковток свіжого повітря. Це завжди нові враження. Ми відволікаємося від своїх проблем. У кожному театрі — чудова атмосфера, прекрасні постановки. Ми на кілька годин поринаємо у неймовірний світ і забуваємо про своє горе. Я нібито відчуваю виставу зсередини. Це дуже допомагає пережити важкі часи.

Валентина Третяк розповідає:

— Мені спочатку було дуже важко через усе, що пережила в Маріуполі. Але я налаштувала себе психологічно на нову діяльність, мені хотілося бути потрібною людям. Завдяки тому, що я зайнята, у мене з’явилося багато друзів і знайомих, я почуваюся корисною і бачу, що завдяки нашим відвідинам театрів багатьом стає значно легше переносити тягар війни.

За тиждень учасники групи встигають побувати на трьох—чотирьох виставах у п’яти одеських театрах. Це точно, що їм ніколи раніше не доводилося так багато часу присвячувати мистецтву. А мистецтво, як відомо, лікує.

Відчуття контролю над власним життям

Олена Мельник, психологиня, сертифікована тренерка з ненасильницького спілкування при Міжнародному центрі ненасильницької комунікації, одна з координаторів спільноти практиків ННС «Empathy Ukraine», вважає:

— У кожної внутрішньо переміщеної особи своя історія, як і час, коли було прийнято непросте рішення: «Їдемо!». І коли ризики дороги залишилися позаду, почуття небезпеки, невизначеності, страху, безпорадності, навіть почуття провини можуть ще довгий час не відпускати.

Що саме в цей час може допомогти людині знайти нову точку опори й адаптуватися на новому місці? Передусім, со-ціальні зв’язки: спілкування з іншими людьми дає можливість почути різні історії, усвідомити, що ти не сам на сам зі своїми проблемами. Тому такі важливі маленькі осередки надання гуманітарної допомоги, де люди не лише стоять у чергах, а й можуть разом попити чаю, зробити щось корисне, поволонтерити. Досвід перших місяців із життя тих переселенців, хто мав змогу долучатися до волонтерських проєктів, зробити свій внесок у прийняття інших переселенців, показав, що вони краще адаптувалися на новому місці та повернули собі почуття контролю над власним життям.

Травматичні події призводять до того, що людина позбувається деяких своїх переконань, які в часи війни не спрацювали, не забезпечили безпеку і комфорт. Людина стає вразливішою і водночас має можливість прийняти нові рішення: перед обличчям смерті цінність життя виростає в рази. Людина може прийняти рішення бути чеснішою, активнішою, тобто почати робити те, на що не наважилася до війни, навіть змінити сферу своєї діяльності.

Відтак дуже важливо усвідомлювати свої почуття, реакції, ловити внутрішні імпульси і наважуватися реалізовувати давні мрії. Тоді, коли світ довів, що нема нічого, на що можна опиратися в час війни, у людини залишається лише одна опора — на саму себе. І це почуття дає багато енергії для нових звершень.

Що найважливіше

Безліч питань постає перед кожним, хто опинилася на новому місці: облаштуватися, знайти роботу, організувати навчання дітей, забезпечити медичну допомогу для членів родини, подбати про літніх...

Дуже важливо зрозуміти, що потрібно зробити насамперед і написати план на день, на тиждень, на місяць. Спробувати самоорганізуватися. Важливо — не вимагати від себе надто багато. Ставити маленькі цілі та реалізовувати їх. Похвалити себе: я зробив усе, що можу на сьогодні. Давати собі відпочинок. Спілкуватися з природою, яка допомагає відновити енергію життя, адже природа — вічна. Обов’язково потрібно запитувати себе: чим я можу бути корисним? Що я можу зробити ще? Відповіді на ці питання дають можливість структурувати власне життя. Важливо розвивати управління своїми реакціями.

У цей час дуже потрібна психологічна підтримка, важливо знайти людину, з якою цікаво спілкуватися. Це може бути хтось із ВПО.

Дуже важливий розвиток конструктивного мислення. Потрібно зменшити вплив новин, навчитися відрізняти фейки від фактів.

Варто розуміти, що ця важка ситуація — тимчасова.

Відчуття зв’язку із собою дає внутрішню опору, і людина шукає саме такі можливості, які відповідають її душі.

Відчуття зв’язку з собою. Хто я? Навіщо я живу? Відповіді на ці ключові питання стають важливим імпульсом. У людини включається логічне мислення, і вона не погоджується на все, що їй пропонують, а шукає власної самореалізації.

Єдине, що залишається з людиною, коли вона втрачає все, — це її гідність, і вона може стати опорою.

Цінувати себе попри все. Залишатися людиною.

Ольга ФІЛІППОВА.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net