Переглядів: 798

Війна в мені, або Наші за кордоном

Цю статтю спонукала мене написати українська журналістка, яка готувала текст для німецької преси про наших біженців і збирала відповідний матеріал. На своєму ФБ вона зауважувала, що «всі історії в медіа дуже плоскі: або це нещасні біженці з валізами, або це щасливі історії про те, як люди втекли від війни і щасливо облаштовуються в Німеччині. Ну, або ще сльозливі історії про розділені сім’ї, бо чоловіків не випускають».

Я вважаю себе двічі біженкою (хоча це не зовсім так), оскільки змінила вже дві країни перебування — обидві в Європі, — і до жодної з означених категорій не належу. З часу вторгнення побувала один раз в Україні. Мала коротке спілкування із земляками і встигла відчути на собі легку тінь протиставлення: ви ж там, за кордонами, а ми тут…

І от я подумала: можливо, ті, хто з різних причин залишився, не до кінця розуміють стан наших людей за кордоном. Особливо ті, у кого вся родина в Україні. Може, є ті, хто ще тільки збирається втікати від жахіть війни і має якісь сумніви. Звісно, це не стосується ситуації, коли виїзд за кордон з дітьми — єдине найкраще рішення. Думаю, мої відчуття й емоції будуть корисними людям із життєвою позицією, досвідом, близькими до моїх.

Отже, про себе. На момент вторгнення я вже кілька років, за віком, була поза будь-якою роботою, окрім творчої праці. Час від часу редагувала вірші колег по перу, проводила літературні зустрічі, брала участь у виступах українського народного хору, тобто вела активне творче життя у своєму невеликому затишному південному містечку. А ще моя стійка проукраїнська позиція з дев’яностих років не давала мені залишатися осторонь будь-яких важливих подій у нашій громаді: чи то чергові вибори, чи звільнення міста від кому-ністичної символіки, чи впровадження української мови у різні сфери суспільного життя. Останнє, чим доводилося займатися разом з іншими небайдужими краянами, — це пере-йменування міста: подалі від «русского міра». Вже були написані необхідні листи, проведені консультації з очільниками громадських організацій, з літературними та мистецькими колами міста. Тобто справа хоча й повільно, але рухалася. І ось… неочікуване перше потрясіння, яке підриває не лише фізичне здоров’я, а й ранить душу. Ні, це ще була не війна, до неї залишалося кілька тижнів. Це були сімейні бої: несподіваний крах і досить болісний розрив, здавалося б, міцного і надійного, шлюбу моєї доньки.

Напередодні. Я мешкаю окремо у своїй невеликій власноруч облаштованій квартирі, тішуся з того, що донька вже кілька років успішно звиває начебто ж своє власне гніздечко для начебто ж своєї сім’ї. Мешкала вона на той час разом зі своїм сином-підлітком у просторій квартирі чоловіка, а тому й вирішила продати власну скромну «однушку», яка додавала тільки клопоту з постійним ремонтом.

Разом вони мали вкласти кошти в новобудову, планували робити в ній всією сім’єю ремонт. І нічого з того не встигли до розлучення, зате зуміли спільно розтратити половину грошей від продажу «однушки» — і кінці у воду. Було житло — нема житла. Коли я запитала доньку: «Чим ти думала?», вона відповіла: «Мамо, я думала, що я заміжня і що це буде назавжди».

То був підступний удар у спину для нас обох. Він потягнув за собою шлейф невирішених питань: куди перевозити доньчині меблі, що робити із залишком коштів, де облаштовувати життя після розлучення, — тобто ціла купа проблем. А я — єдина підтримка своєї дорослої донечки й онука.

Чому я це все описую? Бо саме через ці обставини стала біженкою вперше. І війна тут була вже другорядним фактором, обтяжливим. Єдиною можливістю для вирішення проблем із житлом стала купівля квартири на виплату з драконівськими щомісячними переказами. Ось тут і постало питання, хто поїде на заробітки за кордон. Поривалася їхати донька, а я мала залишитися з онуком-підлітком. Але вона на початок вторгнення ще мала роботу, та й хлопця залишати не хотіла. А я вже була вільною, і Європа, як мені здавалося, давно не була для мене чужою. У світлі часи свого буття я відвідала як туристка близько двадцяти країн, так би мовити, «галопом по Європах». На жаль, не встигла помилуватися омріяним Лондоном та атмосферним Парижем. От тепер і відвідаю Європу в новому статусі — заробітчанки. Переді мною постав вибір країни. Куди їхати, довго не думала: звісно, до Чехії — історичної батьківщини свого діда. Знайти його втрачені сліди у Празі, де він здобув вищу освіту, було моєю давньою мрією. Далі — оформлення робочої візи, пошуки агенції, придбання квитків тощо. А надворі — вже лютий.

Пам’ятаю, як ми поспішали оформити договір із забудовником — не було вже коли особливо роздумувати, щось вибирати. Я тоді сказала: ми не можемо втрачати таку можливість, бо якщо станеться повномасштабний напад, усе зміниться, буде не до того. Війна вже нависала в повітрі, шкірилася із-за «порєбріка» націленими в наш бік ракетами, дихала в обличчя із численних попереджень у ЗМІ від дружніх іноземних розвідок. Чи вірила я у найбільш невтішні прогнози для України? Як кажуть англійці: «fifty — fifty», тобто «п’ятдесят на п’ятдесят». Навіть коли розвідки давали час до вторгнення 48 годин, ще жевріла слабка надія. Але я майже не споді-валася на диво, а тому і тривожний заплічник був підготовлений, і дорожня валіза зібрана. Польська робоча віза (її порадив агент з працевлаштування як доступнішу, ніж чеську) для поїздки на працю в Чехію була відкрита з 23 лютого, і вже був придбаний квиток до Львова. А завтра була війна…

Як ми її зустріли? Ніч у нашому місті минула спокійно. А рано-вранці дочці зателефонували друзі з Миколаєва і сказали, що почалося — вони вже чули вибухи. Сумнівів не було, але й паніки не було. Що ми робили в перші години війни? Гарячково намагалися зібрати докупи думки, що не дуже вдавалося. Першою зібралася з думками донька: «Мамо, я пішла голову мити». Після неї я: «Теж помию голову». Вже пізніше я десь прочитала, що в стресовій ситуації саме так і варто чинити — робити щось звичне. Тоді ми діяли інтуїтивно. І це допомогло.

Чи варто було мені їхати за кордон, залишаючи сім’ю в новій непевній і жахливо тривожній реальності? Спільно ми вирішили, що варто. У кожного — своя мотивація: донька вважала, що без мене їм удвох легше буде за необхідності кудись евакуюватися; я ж думала, що в критичній ситуації зможу якось допомогти їм приїхати до мене в Чехію. Отже, війна внесла свої корективи і мені треба було виїжджати терміново. Доньці дивом вдалося, після кількох годин поспіль відстежування на сайті «Укрзалізниці», придбати для мене електронний квиток на зараз. Хоча можна було вже вирушати на потягах і без квитків — діяв воєнний стан. Але хто ж то знав — у нашому житті велика війна була вперше. Я виїхала спочатку до родичів в Івано-Франківську область, адже агент з працевлаштування, з яким була попередня домовленість, уже не міг мене забрати — усе враз змінилося. Ще два тижні очікувань, поки знайдеться вільний перевізник і трохи спаде ажіотаж на кордоні.

Це були жахливі два тижні. Коли твоя сім’я далеко від тебе, але відносно близько від лінії фронту, — це дуже тяжко. Я відчувала надзвичайну тривогу і свою безпорадність водночас. Щодня просила доньку перебиратися в центральну Україну до родичів — подалі від небезпеки, яка з перших днів війни нависала над південними областями. І це ми тоді ще не чули про так звані «розстрільні списки»… Досі не знаю, чи були такі по нашому місту, але якби вони існували, то вся моя сім’я, безперечно, була б у них разом з іншими патріотами. Адже прибічників «русского міра» у нас — хоч греблю гати. Донька все вагалася, ніяк не хотіла покидати рідного міста. Але, мабуть, так доля розпорядилася, що виїхала із сином теж за межі України, щоправда, дещо пізніше за мене.

Я ж урешті після всіх перипетій і неймовірного митарства на кордоні — власне, як і всі біженці на той час — дісталася Чехії. Статус тимчасового захисту або ж біженки для мене там був неможливий, оскільки я мала польську робочу візу. Тому з усіх привілеїв для українців лише отримала безкоштовний проїзд у межах міста. А статус був один — заробітчанка. Моє заробітчанство в Чехії — це окрема розмова. Шість нестерпних місяців каторжної праці… Мінус 12 кг, при тому, що я ніколи не мала зайвої ваги… Може, колись наважуся розповісти більше. Чутлива тема… Чому все те терпіла? Бо війна. Повертатися в Україну не було вже до кого. Шукати деінде кращого прихистку не мала наснаги, бо війна була скрізь, куди б я не поїхала: війна — в мені.

Так сталося моє перше «біженство». А багато інших, про кого пізніше осудливо скажуть: «Вони залишили Україну», напередодні вторгнення жили звичним життям: гостювали у родичів за кордоном, здійснювали гастрольні, туристичні поїздки або ж лікувалися чи просто відпочивали за межами України. Тому я нікого з них не осуджую. Інша річ — високопосадовці, які мали виконувати свої обов’язки на місцях, а натомість квапливо евакуювалися у власні «хатинки» за межами країни і війни. Про свій від’їзд до Європи я іронічно жартувала: «Займатимуся «економічним туризмом» — зароблені кошти повернуться в Україну, а це теж важливо». І ще можна було донатити частину заробленого на армію, це єдине трохи втішало.

Я була поза межами війни, в безпечній країні, здавалося б, мала все необхідне для маленьких радощів життя, як кажуть. Але… війна перебувала в мені. З першого дня вона не відпускала ні мої думки, ні бажання. А нестерпно тяжка праця забирала і здоров’я, і час. Іноді я навіть не встигала проглянути хоча б бігцем останні новини з України. І це було жахливіше, ніж жахливі новини.

Та несподівано для мене все закінчилося в один день. Це ви-глядало так: «Завтра ви на роботу не виходите». І крапка. Без будь-яких пояснень чи претензій. Воно й не дивно. Адже поміж пів мільйона біженців можна завжди знайти для праці і молодших, і вправніших. Іноді я думаю, що просто Господь постарався зберегти таким чином залишки мого здоров’я, бо сама я терпіла б те жахіття до кінця візи.

Й от у вересні я повертаюсь в Україну. Моя дорога на південь пролягала через столицю. Прямого маршруту до Одеси не було — воєнні дії. На щастя, в Києві, мала в кого зупинитися. Столиця вже трохи оговталася від перших потрясінь війни, а наступні жахливі випробування ще не почалися. Вдома на мене чекала лише кицька, яку ми змушені були залишити на сусідів. З перших днів війни гучні повітряні тривоги вона переносила досить стійко, напевно, була вже глухуватою за віком, тому ми весь цей час були спокійні за неї. Вона залишалася повноправною хазяйкою у квартирі за нашої відсутності. Щоправда, захазяйнувалася… по самі вуха. Але ж у реаліях війни, у якому б стані не була квартира, — це дах над головою. І щастя, коли він є.

Чи збиралася я знову виїжджати за кордон? Ні. На щастя, містечко наше не постраждало і на той час усі соціальні служби в ньому функціонували стабільно. От тільки рідних нема поруч… Оскільки мені довелося залишити місто в перший день війни, пристосовуватися до нової реальності доводилося, так би мовити, «з нуля». І, напевно, я поступово звикла б до нестерпного виття сирени, плела б для наших воїнів маскувальні сітки, робила окопні свічки, потроху донатила на армію — власне, і все, що змогла б. Але знову втрутилася доля.

Мої рідні вже кілька місяців перебували у Латвії. Маленьке балтійське містечко, яке має Велике озеро, прийняло юних українських спортсменів-веслувальників з південних областей України. Мій онук — один із них, донька — офіційна опікунка над дітьми. Власне, саме вона й ініціювала з допомогою Федерації каное України їхній виїзд за кордон. Ці діти обрали для себе спорт і мали вже певні досягнення. Але в спорті нереально досягти успіхів без тренувань, та й сам спорт не можливий «онлайн». А в Україні замість тренувань — суцільні повітряні тривоги, на жаль.

Й от восени моїй доньці в Латвії потрібна була заміна на деякий час у піклуванні над дітьми. Вона мусила з’явитися на своє місце роботи на україн-ському державному під-приємстві. Такий закон, інакше — звільнення. Насамперед шукала заміну поміж батьків своїх підопічних. Але з різних причин ніхто не зголосився. І тоді їй на виручку поїхала я.

Дуже уважна і лояльна до українців Латвія без проблем відкрила мені візу тимчасового захисту, надала житло і харчування спільно з нашими дітьми. Після повернення доньки я могла б поїхати назад в Україну, але там уже розпочалися жахливі масовані атаки і, відповідно, перебої зі світлом, зв’язком, особливо відчутні на півдні. Тож вирішили сім’єю триматися вкупі. Так спокійніше всім. Та й латвійці, які мені допомагали освоїтися, не зрозуміли б мого повернення.

Отак і живу я разом з усіма в ошатному дерев’яному будиночку, що належить одному з олімпійських центрів Латвії. Такі казкові будиночки я бачила колись під час подорожі Скандинавією: темний дерев’яний зруб і шар землі на даху — для утеплення. І, як годиться для казки, час від часу заходить до нашої хатинки здоровенний чорний кіт. Він тут господар, а ми — його гості. А ще всередині будиночку у закутках іноді виростають справжні лісові гриби, бо ж стоїть він посеред лісу. Вікно моєї кімнати виходить на Велике озеро, на якому й тренуються наші юні веслувальники з весни до осені. Над озером під вечір дуже красиво сідає сонце. Харчування для себе готуємо самі, здебільшого, це робить моя донька. Але необхідні кошти на закупи продуктів виділяє Латвія.

Не життя, а казка… Вся моя сім’я поряд, в безпеці, війна далеко. Я в знайомій мені Європі можу лоукостом здійснити свої давні мрії: Париж, Лондон. Але ж ні… війна в мені. Вона роз’їдає мене зсередини, мов іржа; приходить примарою в безсонні ночі; переслідує тінню мою совість, бо я не там, не з усіма. Тут я маю свій ноут і безліміт інтернету, а отже й усі словники світу. Пиши! Закінчуй розпочату до війни суто жіночу прозу. Твори нове! Але ж ні… Війна в мені присутня на ментальному рівні: ось тут, у цій казці біля озера в лісі. Я гарячково перечитую новини; молюся — і за живих, і за Янголів; надсилаю скромні донати; збираю бляшанки латиським жінкам для окопних свічок на передову; іноді відгукуюся віршем на невимовний біль від втрати рідних людей. А рідні тепер — усі. І ще я плачу від свого безсилля перед заклятим ворогом. О, я добре знаю його з дев’яностих років. «Русскій мір» завжди був присутній на півдні України. Тепер мій спротив нуртує, не маючи виходу назовні. І ця війна — в мені — не відпускає ні на мить, мандрує разом зі мною і з такими ж, як я.

Можливо, не всі колись повернуться додому. Ну що ж, таке життя. Очевидно, після війни збільшиться частка світового українства. Але розділяти нас не варто. Бо війна у нас одна на всіх, незалежно від того, де хто перебуває. Від неї нікуди не втечеш. Її можна лише перемогти — разом зі своєю нацією. Я вірю, що так і буде!

Наталка ВІЛЬШАНКА.

22.02.2023.

Україна — Чехія — Латвія.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net