Ведмежа грушка — прабабця горобини і глоду

На моїй землі також росте і дає великі солодкі фіолетового кольору плоди висаджена зо п’ять років тому горобина сорту Гранатна, яка, до всього іншого, запилює сусідську червону горобину, робить її ягоди ваговитішими і солодшими. Сусіди цікавилися: що то за чудернацькі вишні в мене звисають кетягами?

Останнім часом садівники-городники дедалі активніше придивляються до всіляких диковинок, відірвавши, нарешті, свою господарську увагу від традиційних суниць-малин. Але часто-густо ці диковинки виявляються давно призабутими рослинами.

Мало хто знає, скажімо, що всі згадані вище культури — це культивовані праправнучки легендарної береки лікарської, яка тисячі років тому росла в Україні, як і по всій Європі, скрізь і всюди, надаючи перевагу глинистим місцинам, шматочкам землі, де нічого більше не сіялося і не проростало. Деякі дослідники взагалі визнають береку лікарську за прабабцю горобини та глоду.

У Європі масових насаджень береки практично не збереглося, хіба що в заповідниках, та й то по кілька екземплярів. Її понад сто років тому нещадно вирубали. Поодинокі особини або групи із трьох-п’яти дерев ще, на щастя, збереглися у нашій Бессарабії, у місцях, малопридатних для лісогосподарської діяльності (круті схили ярів, зсувисті береги річок). Збереглася берека в Криму, на Прикарпатті, у Вінницькій області, де її симпатично називають «ведмежою грушкою» і наполегливо намагаються проростити з насіння, щоб поширити.

І хоча дерева цього виду ростуть від 100 до 400 років, люди ще минулого століття довгого життя їм не дали: за ранніх радянських часів береку лікарську, яка має надміцну легку і гарну деревину, що не дає тріщин, добре полірується і не всотує воду, нещадно рубали й пускали на гвинти до вертольотів і пропелери літаків, приклади до іменної вогнепальної зброї, на виготовлення музичних інструментів. А коли зметикували, що й меблі з береки виходять чудовими, то дереву і прийшов край.

Французькі винороби бережуть столітні гвинти до дерев’я-них пресів, виготовлені з бе-реки, яка не окислює сировину і не набухає. Бережуть, адже нових виготовити нема з чого. Англійці, пишуть, давно не куштували пива з ягід береки, яких ніде зібрати й нема в кого купити. Тому вже понад століття деревина береки лікарської — одна з найдорожчих у світі. Рослина занесена до Червоної книги України і майже всіх країн Європи.

Про саме дерево. Висота — від 5 метрів. Але дуже високі дають, зазвичай, дрібні й не смачні плоди, які, можливо, згодилися б англійцям на пиво, і не таку цінну деревину, як екземпляри середньої висоти.

Структура і форма самого дерева досить цікаві, не схожі на інші: дуже товстий і порівняно короткий стовбур, від якого відходять короткі скелетні гілки, а від них, у свою чергу, розгалужується неймовірна кількість тонких гілочок однакового приросту та товщини. Гілочкова «павутина» настільки щільна, що крізь неї не пробереться ні кіт, ні крупна птаха, тому дерево — щедра годівниця і наді-йний дім для дрібних пташок, а плодами, які впадуть стиглими на землю, охоче поласують зайці й лисиці.

Білі квіти, зібрані у китиці, схожі на цвіт глоду, запашні, розпускаються у травні. Гарне блискуче листя. Ягоди світло-коричневі, трохи видовжені — 1,2—1,5 см, у деяких форм — до 2,5 см. У вересні маленькі яблучка починають коричневіти, але смачними стануть лише після перших приморозків: м’якими, ароматними, желеподібної консистенції, нагадуючи за смаком курагу і стиглу ледь кислувату грушу.

Ягоди містять маленьку насінину або й дві, але далеко не кожна. Важливий недолік — дуже повільне зростання саджанців, пророщених з насіння. Через це береку нелегко розвести до масштабних насаджень, а відтак поки що її оберігають здебільшого у ботанічних садах.

Для лісівників важливо зірвати саме стиглі ягоди, аби отримати посадковий матеріал. В одному кілограмі приблизно 450 свіжих ягід. Щоб заготувати кілограм насіння, потрібно зібрати близько 30 кілограмів плодів! Бо ж вихід насіння становить десь три відсотки. Оскільки його схожість вкрай погана, у різних лісгоспах використовують різні методики посіву, що спираються на власний практичний досвід.

На любій моєму серцю Миколаївщині я, здається, зустрічала таке дерево на території старої районної лікарні. Воно мого немалого віку, а може, й набагато старше. Товстелезне в стовбурі, високе, з тонкими щільно переплетеними гілочками. Казали, що то глід, але якийсь нетиповий, відтак куштувати ягоди не радили.

Звідки воно там узялося — хтось посадив чи якась пташка здалеку принесла насінину — вже не дізнатися. Якщо вціліє моє селище, неодмінно провідаю це дерево. Здогадуюсь, що то і є берека лікарська.

Знайшла дослідницьку інформацію, що берека була у великій пошані наших предків. У язичницькі часи саме вона, а не калина з горобиною, вважалася символом наших земель, була оповита різними легендами та таємничими віруваннями. Люди вважали, що саме в цьому дереві оселяється душа лісу чи тієї місцини, де воно росте. Саме берека визнавалася домівкою для міфічних мавок і лісовиків. Її садили біля осель як оберіг, до гілочок — на щастя і на здоров’я всій родині — прив’язували яскраві стрічки й підвішували на них дрібні монети. Плоди вважали цілющими: узваром напували недужих і кволих, виснажених хворобою і тяжкою працею. Діти жували висушені яблучка і не мали проблем із животиками. Розпарені й потовчені з медом підмерзлі ягоди подавали з кашами і ласували з житніми коржиками. Плоди та висушене листя запарювали й напували таким цілющим чаєм застуджених. А у відварі з висушеного листя та квітів купали наречених перед весіллям. У 1900 році на міжнародній виставці у Парижі береку лікарську визнали «Найкрасивішим деревом світу».

Нині науковці-професіонали по всій Європі шукають саме великоплідні екземпляри уславленого й нещадно загубленого людською жадібністю дерева, щоб відновити масові насадження береки, повернути природі цілющу красу.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.