Персонажка, геройка та ін.

Що таке, назагал, престиж мови? Сьогодні, поза сумнівами, престижною є англійська. Володіти нею — потреба часу, англійською розмовляє світ, зокрема і Євросоюз, до якого ми таки втрапимо колись. Це відкриває перед молодою людиною практично необмежені можливості — якщо вона ініціативна, має ідеї, добре освічена — у поглибленні знань, навичок, фаховому та кар’єрному зростанні.

Зрозуміло, що це нове повсякдення, та є тут і зворотний бік. Уже помічено зростаюче засмічення нашої мови англіцизмами, а то й напряму англі-йськими словами. Декотрі ведучі радіо й ТБ лінуються завдати собі зайвого клопоту зазирнути до словника та підшукати відповідник в українській мові. Тож можемо, як мантру, твердити, що розмовляти українською мовою нині престижно, казати, що це — назавжди, усе ж твердження це залишається лише фразою. Це безпомильно можна проілюструвати на прикладі дітей. Якщо доросла молодь, в силу патріотичної постави чи необхідности, або ж керуючись тією ж таки престижністю, таки намагається послуговуватися українською, то з найменшими — велика проблема. Вирішення її залежить майже цілковито від батьків.

А ще є в нас фейсбучні, так би мовити, захисники рідної мови — ціле військо. Одні з них обурюються, коли бачать, як нею нехтують. Інші захоплено висловлюються про її красу та всілякі інші переваги… А треба б зібратися всім гуртом та поставити питання руба перед владою: допоки? Допоки будуть нам муляти всі оті вивіски мовою агресора, котрий увірвався до нас, щоб убивати, нищити, депортувати населення та вивозити наших дітей тисячами за межі України? А тут, в Одесі, та й в усьому регіоні, ми змушені читати вивіски й різні інші написи його мовою (а найбільше обурює отой нахабний знак Ъ, яким немовби припечатані деякі вивіски).

Кажуть, мова не винна, мовою не воюють. Воюють, та ще й як воюють! Мова, про яку йдеться, стала в намірах агресора зброєю. І це чи не головна зброя отого «русского міра», який вони повсюдно прагнуть насаджувати.

А ті підприємці, котрі так не хочуть поміняти ті вивіски (а може, декотрі з тих компаній з рф пов’язані? І треба ще з’ясувати, як видавалися дозволи на ті вивіски), — нехай платять якийсь податок, чи що. Влада мала б ухвалити відповідне рішення. Стягнуті ж кошти можна було б спрямувати на допомогу нашим захисникам.

Ми відзначаємо, а найчастіше — згадуємо (вірніше, нам нагадують про це ЗМІ) різні свята, чи не кожного дня маємо чийсь/якийсь День. Отож: нагадали нам, ми привітали когось, та й по всьому. Та поміж них є й такі свята, що їх слід би віднести до категорії святих днів. І серед них, без сумніву, — Дні української мови.

Українці — домежно зрусифікований, порусичений народ, як, можливо, ніякий інший у колишній імперії. Це важка хвороба, яка довго лікується, коли взяти під увагу глибоко вкорінену совковість. Та все ж вона виліковна. Цьому є багато свідчень. Також і на фронті. Чого не скажеш про наш, так би мовити, тил. (Чому «так би мовити»? Бо війна всюди дістається до нас, і коли у вас вдома щодень несподівано гасне світло, коли на серці стає тривожно від вибухів, ближніх чи дальніх, то хіба це не фронт?..)

А проте, помічено, що найменше у цей день говорять про українську. З усієї поваги до мов наших співгромадян інших національностей. Які ми, доречно сказати, живучи в такому розмаїтому з національного огляду регіоні, не знаємо навіть на рівні кількох повсякденних слів чи бодай привітань. То куди вже багатьом з наших співгромадян братися до вивчення мови державної?! Не кажучи вже про те, щоб дотримуватися вимог законодавства у сфері використання державної мови у своїй практичній діяльності.

Тож мимоволі напрошується продовження до епіграфу до цієї статті: про мовного омбудсмена (чи омбудсменку — ви знаєте, як правильно?). Отут якраз і заковика. Під виглядом «новаторства» чи нібито «вимоги часу» та інших дурниць нам підсовують штучні, надумані та не властиві українській мові форми. Ідеться про так звані фемінітиви. І тих два слова, що винесені у заголовок, є лише малою часткою тієї зливи цих фемінітивів, що їх вкинуто у скарбницю рідної мови.

Безперечно, українська мова, як і будь-яка інша, постійно розвивається, приміряє часом нові, сучасні прикраси, щось їй до лиця, а щось вона відкидає. Та не пасують їй ці фемінізовані слівця, які чуємо й читаємо зараз повсюдно, вона й без них красуня серед красунь. Не прикрашають вони, а лише псують її вигляд.

Так само, до слова сказати, як і виплоди ненормативної лексики, яка в цьому ряду деформацій нашого мовлення стоїть, безперечно, попереду фемінітивів. Оті два слова, що на емоційному рівні були кинуті в пику ворожому воєнному кораблеві, відтоді буквально вросли в тіло нашої мови — на щастя, лише на побутовому рівні, хоч усе глибше закріплюються в мові, скажемо так, ділових стосунків. А разом з ними поступово утверджуються й інші вирази, притаманні ворожій лексиці (хоч, по правді сказати, вони нікуди й не зникали з ужитку).

Розуміючи фізичне, емоційне напруження там, де з дня у день людям доводиться бачити смерть, руйнації, підступність та непоясниму жорстокість ворога, мусимо, однак, розуміти й те, що вживання ненормативної лексики, всуціль російського походження, — це певні поступки ворогові, це, без сумніву, саме і є часткою отого горезвісного «русскогоо міра», який агресор і досі, вже в умовах розв’язаної ним війни, проштовхує в наше суспільство.

Рідна українська мова поволі стає міжнародною. У цьому переконуєшся, чуючи «Слава Україні!» з вуст європейських політиків. У цьому переконує і недавнє європейське турне Президента. Для них це не лише два слова поки що незрозумілою їм мовою, а своєрідний комплімент нашій країні, бажання зробити приємність носіям української мови. А для інших — цілком зрозуміле гасло, за суттю і значенням.

Прийде час, й українська стане однією з мов міжнародного спілкування, як англійська, наприклад. Але наперед вона має стати мовою міжнаціонального спілкування у себе вдома, замінивши мову агресора, силоміць нав’язану нам внаслідок тривалої — упродовж століть — асиміляції та російщення українців. І хоч сьогодні чимало з них ще послуговується нею, та вже виразно простежується тенденція: багато хто намагається освоїти державну українську мову. Допомогти цим своїм краянам є шляхетним і патріотичним обов’язком тих, хто володіє українською у найповнішому обсязі.

Знати мову у всьому її нескінченному багатстві неможливо, навіть рідну. Її треба постійно вивчати, прислуховуватися до її звучання на радіо чи ТБ, читати з олівцем, запам’ятовуючи незнані досі слова, фразеологізми тощо. Читання, назагал, допомагає у вивченні будь-якої мови.

А от читання вивісок та різних інших текстів, написаних мовою агресора, навпаки, цьому не сприяє. І це аж ніякий не жарт.

Роман КРАКАЛІЯ.