Завдаток

Того дня уладнали справу, з якою навідалася до знайомих, пообідали, потеревенили з годину за кавою. Тут уже й третя дня, час повертатися додому, адже взимку темніє рано.

З передмістя до її житлового масиву зо 20 кілометрів, не більше. Година дороги. Знайомий збирався підкинути додому власною автівкою, але чарочка за обідом («до вечора вивітриться!») мала продовження з очікуваним фіналом: затяжною сімейною сваркою.

Залишатися на ніч у чужому домі не хотіла — довелося б вислуховувати нескінченні діалоги п’яного і знервованої. А зранку — на роботу.

Остання маршрутка за розкладом уже пішла. Спробувала викликати таксі, але їхати недільного надвечір’я у передмістя не відомо за ким, а потім встигнути повернутися назад до настання комендантської години, добровольця не знайшлося. Умовили сусідського хлопчину мопедом підкинути до залізничної платформи, де, казали, зберуться дачники, і посадити її на електричку.

Втомленої, але щасливої дачної юрби з відрами і клунками у цю зимову пору, звісно, не було. Хлопчина радо взяв 50 гривень і поїхав. Довкруж — тихо, ані шелесне, тільки слабенький вітер час від часу старається свиснути в унісон зі знервованим скреготом натягнутих дротів, від чого стає моторошно.

Хоч би якесь собача поруч крутилося — не було б так самотньо і лячно. Нічого, за п’ять-сім хвилин підійде електричка і спокійно довезе до міста, а там — два квартали пішки і вдома.

Але неочікувано за кілька кроків від неї із густої темряви вигулькнули двоє, недобрі наміри яких зчитувалися з підозрілої поведінки. Ховали обличчя й нервово озиралися. Вищий став до неї спиною, а малий — за ним й у пів обличчя уважно стежив за нею.

У передчутті чогось недоброго великим пальцем силою стягнула з безіменного масивну золоту каблучку, яка слухняно опустилася на дно кишені. Вдаючи, що змерзла, поправила хустину на шиї, ховаючи від чужих очей золотий ланцюжок.

Кого це коли рятувало?! Підійдуть і без ножа відберуть усе, що захочуть. А якщо й ножа підставлять, то сама все віддасть і не кувікне. Сумочку, золото, новий хутряний кожушок. Побіжиш наздоганяти грабіжників у темінь, де нема жодної живої душі? Отож бо! Заскочиш мерщій в електричку, як ошпарена, і без кожушка.

Напевно, підстерігають ці підозрілі особи отаких, як вона, самотніх і безпечних, на порожніх залізничних платформах. Грабуй людей тут голіруч! Хто їх потім шукатиме і де?

Безвихідних ситуацій не буває! І коли чогось дуже боїшся — дій на випередження, як правило, не прогадаєш. До прибуття рятівної електрички необхідно було протриматися лише кілька хвилин. Як зупинити підозрілу парочку, збити з пантелику?

— Хлопці, пробачте, що турбую, ви місцеві? Когось зустрічаєте?

Ступила крок їм назустріч. Ті остовпіли й вирячили очі: все, було видно, пішло не за звичним для них сценарієм, можливо, що й не раз випробуваним на практиці.

— Товіка Овсесяна знаєте? — показала в бік дачного масиву, який тільки-но почали забудовувати. Верзла, не зупиняючись, абищо, чомусь назвала ім’я та прізвище однокласника, який втопився у лимані ще підлітком. — Товік — людина авторитетна, при зв’язках. Самі знаєте. Він одну зі своїх ділянок продає. Я ціну збивала-збивала, поки інші покупці не знайшлися. Приїхала із завдатком, а його не застала. Телефон маю старенький, битий, ще й на біду розрядився. Не зв’язатися з Товіком, хоч плач! Номера не згадаю. Хлопці, виручіть! Будемо сусідами — сто разів віддячу!

Говорила впевнено, для переконливості навіть схлипнула, не даючи тим оговтатися.

Міцно затисла ліктем сумочку, у руках блиснув дорогий шкіряний гаманець.

— Дуже прошу, якщо сьогодні побачите його, а він під’їде, бо я більше чекати не можу, то передайте йому гроші. Скажіть, Люся з Одеси залишила. Доберуся додому — зразу наберу Товіка, повідомлю, що ви занесете завдаток, відтак земельний наділ — мій. Всю обумовлену суму, скажіть, перекажу йому на картку вже зранку. Бачу, що ви люди порядні, а в мене ситуація безвихідна.

Віялом розклала тисячні купюри, добуті з гаманця. Новенькі, рівненькі, ніби щойно з пачки. Щоправда, без банківського хрусту, бо ж були чисто для сміху роздруковані дівчатами з її відділу на відремонтованому кольо-ровому принтері.

Спалахнули два рятівних драконячих ока електрички, яка протяжним втомленим сигналом сповістила темінь і всіх, хто в ній тулився, про своє прибуття. Машиніст здалеку побачив людей на платформі й стишив хід.

Сміливо простягла «гроші» ошелешеним «дачникам». Менший наблизився і якось досить невпевнено узяв той стосик, усім видом демонструючи готовність виручити заплакану жінку, якій конче потрібна дача. А високий, кремезний навіть з місця не зрушив, до кінця так і не второпавши, що то було.

У тамбурі оглянулася: на платформу з вагонів так ніхто і не вийшов, щезли з неї і потенційні «сусіди».

Серце в грудях ще шукало місця, звідки вискочило, але вже можна було спокійно видихнути.

Зручно вмостившись біля завецьканого вікна (чому в електричках не миють вікон?!), переможно притулила до себе сумочку, на споді якої під новеньким телефоном тулилися дві тисячі доларів — справжніх, американських — давній борг за старенький татів Volkswagen. За боргом того дня, власне, і приїздила до знайомих.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.