«Бояриня»: суголосся у часі

Леся Українка написала «Бояриню» упродовж трьох квітневих днів 1910-го у спалаху «божевільного горіння», яким вона означувала свою працю останніх років життя. У цей час поетеса перебувала на лікуванні далеко від дому — в Єгипті.

Як зазначає відома літературознавиця Тамара Гундорова: «Нині визнано, що саме драматичні твори Лесі Українки стали найбільш суголосними її творчому обдаруванню і найбільш адекватною формою її творчого самовираження». А «Бояриня» — її єдина драма, написана на історичному, а не фольклорному, міфологічному, апокрифічному, біблійно-канонічному чи літературному матеріалі.

З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші — національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття, точніше — доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагі-чніших у нашій минувшині. Гетьманат Петра Дорошенка (1665—1676) — переломний момент не тільки у зовнішньополітичному, загальносуспільному житті країни. Не меншої ваги процеси відбувалися і на рівні свідомості, психології, менталітету народу. На цих ключових точках національного буття й зосереджує увагу Леся Українка. Найважливішими серед тих питань було відступництво представників українських вищих верств, «зрада» в післяпереяславський період.

«Бояриню» вперше надрукувала мати письменниці Олена Пчілка у 1914-у, вже після смерті Лесі Українки, у своєму журналі «Рідний край». Серед рідкісних видань ОННБ зберігається ІV номер журналу — один із тих, у якому опублікована драматична поема. Окремим виданням вона вийшла через чотири роки в «Украінському видавництві у Катеринославі» й була надрукована у Друкарні І. Вісмана та І. Мордхилевича, що розташовувалася за адресою вул. Феодо-сійська, 9.

Перша сценічна постановка, здійснена у 1920 році Державним народним театром Директорії Української Народної Республіки під егідою Миколи Садовського у Кам’янці-Поді-льському (тодішній столиці УНР), пройшла з грандіозним успіхом. Серед її перших глядачів був і Симон Петлюра.  Цього ж місяця виставу показали ще тричі. Однак надалі радянська цензуру наклала свою ведмежу лапу і на театральну долю твору. В середині ХХ століття поодинокі постановки відбувалися у діаспорі, але в жодному разі не в СРСР.

Своєрідне відродження на театральній і навіть оперній (прем’єра концертної версії драми-опери у 2008-у в Національній опері України; композитор Віталій Кирейко) сценах «Бояриня» отримала вже у незалежній Україні. Відстежити це нам допомагають низка досліджень і досить свіжий бібліо-графічний довідник «Леся Українка на театральній сцені, 1899 — 2020» (Київ, 2021). Але, слід зауважити, про першу постановку у цьому довіднику згадки нема.

Тема «Боярині» ґрунтується на подіях минулого, коли у другій половині XVII століття Україну роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов’язані, зокрема, з посиленням колоніального уярмлення приєднаних до Московії українських лівобережних земель. Петро Дорошенко вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату й хотів об’єднати Україну. Щоправда, «Бояриня» навряд чи суттєво розширить уявлення читача про описані в ній часи. Читач більше дізнається про людину і світ, аніж про психологію й звичаї козацької старшини. Михайло Драй-Хмара визначає у поемі два основні мотиви, наголошуючи на їх нерозривності: «мотив національної пасивності-зради і мотив ностальгії». Але у цьому творі Леся Українка першою заговорила і про «мотив страху» як про ще одну підставу відступництва української інтелігенції (поряд з «мотивом користі»). Пізніше про цей мотив заговорить і Михайло Грушевський.

Однією із проблем, гостро поставлених у драмі, є проблема двох традиційних культур, двох цілком відмінних менталітетів. Цю серйозну й понині досить дражливу етнопсихологічну проблему письменниця розкриває як на етнографічному матеріалі, що служить тлом для подій твору, так і в діалогах, які виражають різні світогляди та ціннісні орієнтації, різні, а то й протилежні уявлення про добро і зло, честь і безчестя тощо. Втім, загальна проблематика драми виходить далеко за межі ще Шевченкового «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…». Письменниця відтворила трагедію специфічної роз-двоєності індивіда, який на екзистенційному рівні міг жити тільки Україною, а на фізичному був приречений існувати на чужині.

Загалом «Бояриню» можна вважати універсальним твором у системі драматургічних координат, а також за способами висвітлення проблеми формування українства як свідомої нації, проблеми розрізнення національної та чужорідної ідентичності, проблеми самоідентифікації українців й подолання комплексу меншовартості.

І все це, звісно, не могло сподобатися радянській цензурній машині. Відтак востаннє в УРСР «Бояриню» було надруковано у 1927-у в Харкові. У 1920—1930-х ще з’являлися поодинокі статті про цей твір, але потім і вони зникли. Після цього на шість десятиліть поема опинилася під забороною в СРСР. Про цей період забуття відома літературознавиця та дослідниця Лесі Українки Віра Агеєва писала так: «Послідовна речниця української ідеї, цілковито незалежна від російських впливів поетка, іронічна й скептична в оцінці імперських авторитетів і цінностей мислителька. Свого часу було зроблено все можливе, щоб такої Лесі Українки ми не побачили. Її цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною предтечею соціалістичного реалізму et cetera».

До українського читача «Бояриня» остаточно повернулася лише в часи Незалежності. Хоча видавалася вона все одно досить рідко, зокрема у видавництві «Молодь» (Київ, 1991) та разом з «Лісовою піснею» — в «Українському письменнику» (Київ, 2000), а також у видавництві «Надстир’я» (Луцьк, 2003). У 2021-у до 150-ліття письменниці нарешті з’явилося нецензуроване повне академічне зібрання її творів у 14-ти томах — грандіозний проєкт Українського інституту книги, втілений Волинським національним університетом імені Лесі Українки. (Попереднім найповнішим виданням вважався дванадцятитомник, виданий у 1970-х роках, який зазнав радянської цензури). До повного академічного зібрання увійшли всі віднайдені на сьогодні тексти Лесі Українки зі збереженням оригінального авторського правопису й розлогі текстологічні, історико-літературні та контекстуальні коментарі низки провідних науковців та дослідників. Значну увагу приділено рукописам і чернеткам. Фахівці доклали зусиль для уникнення заангажованості у тлумаченні образів та сюжетів, характерної для видань радянського періоду. У третьому томі знаходимо «Бояриню» з ґрунтовним коментарем науковців, які розкривають складну долю твору.

Тож цей книжковий ювілей — чудова нагода прочитати чи перечитати «Бояриню», подивитися на неї по-новому через призму останніх досліджень, а можливо, й захопитися настільки, щоб поринути у власне. А ОННБ тут, як завжди, готова прийти на допомогу, адже у наших фондах є багато творів Лесі Українки та видань, присвячених її життю та творчості. Серед них — Кармазіна М. «Леся Українка. Життя як виклик» (Київ, 2020); Забужко О. «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (Київ, 2018); Агеєва В. «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (Київ, 2001); Панасенко Т. «Леся Українка» (Харків, 2019); Драй-Хмара М. «Леся Українка: життя і творчість» (Київ, 1926)... Особливу увагу радимо звернути на видання, які детально розкривають зв’язок видатної поетки з нашим чорноморським містом: Ананченко Т. «України часточка — в мені: Одещина в культурологічному просторі світового українства» (Одеса, 2007), «Леся Українка в Одесі: бібліогр. покажч. літ. за 1980—2014 рр.» (Одеса, 2015) та «Подорож до моря» (Одеса, 2018).

Вероніка СТЯГАЙЛО,
провідна бібліографиня відділу
соціокультурної діяльності ОННБ.