Переглядів: 670

Сторожова вежа Павличка

Відійшов у засвіти Дмитро Васильович Павличко (28.ІХ.1929 — 29.І.2023)

Незламний Українець.
Класик національної літератури.
Ветеран з ветеранів на фронті самовідданої, безкомпромісної війни з усіма проявами і людиноненависницькими формами «русского міра», особливо в пору мракобісся путінщини.
Політик і дипломат найвищого рівня.
Герой України.

Першу збірочку віршів «Любов і ненависть» син простого лісоруба з прикарпатського села Стопчатів видав у 1953-у. За два роки потому вийшла його «Моя земля». Обидві книги засвідчили небуденну обдарованість випускника Львівського університету імені Івана Франка, хоч до друку видавці схвалили тільки вірші, пропущені цензурою.

Історично межового 1956 року комуністична верхівка СРСР оголосила про розвінчання (політично відсепароване) культу особи тирана Сталіна. Це викликало у підрадянському суспільстві, в інтелектуальних і мистецьких колах усіх національних республік потужний резонанс.

Хоч правда про злочини сталінщини в Україні, їх тяглість та масовість відкривалася десятиліттями, але вже не можна було ані завадити її оприлюдненню, ані задушити новими репресіями після так званої хрущовської «відлиги».

1958-го цензура забороняє поширення третьої книги поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!». Минуть роки, й Іван Дзюба так оцінить внутрішньолітературну, звичну для ідеологічного диктату єдиної партії комуністів, проскрипційну акцію: «З Дмитра Павличка і почалося в Україні те, що пізніше дістало назву «дисидентство». Маю на увазі його поетичну збірку «Правда кличе!», а в ній — славетний вірш «Коли помер кривавий Торквемада…» — перша в Радянському Союзі публічна оцінка Сталіна як тирана і його доблесних соратників як «кривавих пастирів людського стада». Знаменним було й закінчення вірша: «…вмер тиран, але стоїть тюрма».

Прихід у літературу Павличка вітали Микола Бажан, Андрій Малишко. Йому симпатизували Павло Тичина і Максим Рильський, за ними — Василь Земляк. Це й допомогло вихідцеві з гуцульського краю употужнити обрану громадянську позицію, найперше — україноцент-

ричну за світоглядним скеруванням. Поет Павличко став провісником покоління шістдесятників, які на його плечах (скористаємося військовим означенням) увірвалися на літературні підмостки. Це знаменита чота яскравих імен: Микола Вінграновський, Іван Драч, Борис Нечерда, Василь Симоненко, Василь Стус — у поезії, Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Дрозд — у прозі.

Вражала Павличкова здатність опановувати все ширші, включно з класично-європейськими, форми і жанри віршотворення і втілювати задуми чи імпровізації у досконалій єдності змісту й ритмомелодики рідної мови.

Переїхавши зі Львова до Києва, Дмитро Павличко демонструє дедалі більше граней свого художнього універсалізму. А саме: Співець слова пише шедевральні цикли любовної лірики (два видання «Таємниці твого обличчя»), у співпраці з Олександром Білашем створює пісні «Два кольори», «Впали роси на покоси», «Долиною туман тече», «Моя любове, ти — як Бог…». Непроминальні зразки для сольного та ансамблевого виконання зазвучали (незрідка долаючи цензурні рогатки і заборони репертуарних рад філармоній, обласних установ і власне Міністерства культури) і в тандемах поета з композиторами Володимиром Губою, Віктором Сушком та Євгеном Станковичем. Відомий диригент Павло Муравський задумав повернути у публічний простір класичну ліричну мелодію Кирила Стеценка, слова якої «Святий Отче, святий кроткий, помилуй нас» були під забороною, і звернувся до Дмитра Васильовича з проханням створити осібний текст відповідного урочистого спрямування. Сім шестирядкових частин концерту «Навколо сонця» (Пам’яті борців, що віддали життя за Україну), мали б звучати сьогодні — в пору новітньої кривавої агресії росії на нашій рідній землі.

Дмитро Павличко домежно углибав у перекладацьку працю, бо максимально використовував можливості вивчення давніх мов — латини і грецької, основних європейських літератур, які викладалися студентам у Львівському університеті. Взорувався на огром трансляторських практик Івана Франка, маючи змогу ознайомитися з його перекладами у бібліотеках вишу, інших місцевих книгозбірнях, а також на поличках приватних зібрань університетських викладачів і письменників, котрі були сучасниками Івана Яковича. Очоливши у 1972 році журнал «Всесвіт», Павличко згуртував навколо нього (разом з видавництвами Києва) корифеїв перекладацького цеху Григорія Кочура, Бориса Тена, феноменального Миколу Лукаша (знав більше двох десятків мов). Ту плеяду фахівців, які за результатами та обширами висококваліфікованих звершень зі створення мегазібрань світової літератури добірною, питомо українською мовою, також варто назвати шістдесятниками. Або й будівничими дамб і гребель супроти русифікації шкільної і вищої освіти, мистецького контенту, кінематографа. Ця шовіністична політика москви була доведена до крайніх заборон: у редакціях журналів і газет, книжкових видавництвах існували реєстри українських слів, фразеологізмів, котрі викреслювалися з рукописів і замінювалися русизмами, невластивими кальками і граматичними формами з російськомовних практик.

Ставши письменником, Дмитро Павличко заступив на пост захисника українського Слова, Культури та Історії й довічно не покидав цієї охоронної вежі. У книжці «Гранослов» (1968) він в образних формах назвав ті цінності, святині, параметри національної ідентичності, які визначив головним обов’язком життя і власної творчості. Ось його реакція на бузовірсько-силуване ро-сійсько-імперське схиляння до «злиття» мов:

На мову мою вже сукали колючі дроти,
Будували каземати і крематорій…
А сьогодні ласкаво закидаєш ти
На неї петлю шовкових теорій.
Мовляв, нам зливатися, браття, пора!
«Чим, — питаю, — водою чи кров’ю?
Чи Волзі потрібні води Дніпра?
Чи калинова кров заспіва
під березовою корою?».

На згаданій Сторожовій вежі Дмитро Павличко ніс незмінне служіння в різних іпостасях: організатор і перший очільник Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, один із зачинателів Народного Руху, депутат Верховної Ради України кількох скликань, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради, Надзвичайний і Повноважний посол України у Словаччині та Польщі…

Серце Дмитра Васильовича зупинилося недільного вечора, 29 січня, у 340-й день повномасштабного вторгнення росії на українську землю.

Павличко житиме в народній пам’яті, у наших серцях і до дня нашої історичної перемоги, і навіки-вічні. Сьогодні ж, перед могилою, прощаємося з ним його ж давнішою пророчою молитвою:

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.
 
Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,
Але не дай, щоб служники москви
Знов обернули край мій на руїну!

Анатолій ГЛУЩАК,
письменник.
На світлині:  зустріч читачів Доброслава з Д.В.Павличком (у центрі). Лютий 2019 року.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net