Переглядів: 523

«Гуртування довкола прапора»

(Закінчення. Початок у номері за 26 січня).

Янукович перекинув цю дошку, наївно вважаючи, що перемога на виборах є тим мандатом від більшості, який дозволяє ігнорувати меншість. Дарма, що та меншість становила приблизно половину населення і не раз уже демонструвала здатність компенсувати свою меншинність пасіонарністю та політичною мобілізованістю. Як сказав під час Євромайдану один із Януковичевих прихильників (закликаючи вжити силу супроти протестувальників): «Теперь президенту просто нужно выполнить свой долг, помня, что Запад Украины живет по призыву, а Восток — по приказу». Попри характерну для цього середовища есенціалізацію «Сходу» і «Заходу», суть проблеми тут схоплено досить точно: «Захід» (не конче географічний, радше «психологічний» — майже за Хвильовим) діє за покликом, за покликанням; «Схід» (знову ж таки не конче географічний, радше ціннісний, гомо-совєтікусний) діє за наказом, за розпорядженням начальства.

Ми не маємо прямих доказів, тож можемо лише припустити (з великою мірою вірогідності), що «збій системи» і прихід до влади Віктора Януковича, а відтак і низка подальших катастрофічних подій в Україні були великою, якщо не визначальною мірою простимульовані москвою — у рамках розпочатої ще 2005 року програми протидії «кольоровим революціям», а згодом і масштабнішої програми інфільтрації Януковичевого режиму російською агентурою з метою поступової інкорпорації України за моделлю Білорусі. (Окупація Криму і «Новоросії», вочевидь, теж розроблялися як запасний варіант — російська агресія 2014 року за багатьма ознаками аж ніяк не була спонтанною відповіддю москви на несприятливий для неї перебіг подій).

Андрєй Іларіонов, котрий до 2005 року працював у путіна економічним радником, переповідає характерну розмову між своїм тогочасним босом та Леонідом Кучмою, свідком якої він став: «Кучма прилітав у москву на переговори з путіним. Зустріч була в аеропорту, пів години вони там порозмовляли — й усе. І коли путін умовляв Кучму застосувати силу проти «оранжевої революції», Кучма вперто тупився в стелю або ж розглядав шнурки на своїх черевиках і знай повторював: «володимире володимировичу, ви не розумієте — Україна стала іншою». «Заждіть, та ми ж із вами домовлялися!..» А Кучма далі: «Україна стала іншою». У підсумку він так і не дав згоди на застосування сили».

Ми не знаємо, чи Янукович теж провадив подібні переговори з путіним під час Євромайдану, але можемо припустити, що в них не було й потреби: в оточенні Януковича не бракувало людей, здатних не згірш від самого путіна переконувати його в необхідності застосування сили. Подальший розвиток подій за сценарієм «керованого хаосу» (улюблений прийом московських «політтехнологів») радше підтверджує, ніж спростовує таке припущення.

Есенціалізація «Сходу» і «Заходу» й системне використання вульгаризованих ідентичнісних (мовно-культурних, регіональних) поділів для мобілізації електорату починається саме з виборчої кампанії Віктора Януковича 2004 року, в якій «драматургію» (за їхньою власною термінологією) вибудовували російські та проросійські «технологи». Пропаговане ними протиставлення буцімто «націоналістичного Заходу» «проросійському Сходові» не лише ігнорувало об’є-днавчі чинники — як, наприклад, місцевий патріотизм, притаманний різною мірою й у різних формах і «Заходу», і «Сходу», чи, скажімо, переважно позитивне ставлення до «Європи» (хоч і дещо слабше на сході через боязнь зіпсувати стосунки з росією, тобто фактично через ро-сійський шантаж). Протиставлення припускало також (за умовчанням), що «Схід» має таку саму чітку, ексклюзивну, міцну ідентичність, як і «Захід», хоча насправді гадана «проросійськість» сходу не була й не могла бути основою якоїсь виразної самобутньої ідентичності з чіткими культурними кодами, а тим більше — з власною політичною програмою. «Проросійськість» у широко вживаній формулі вказує лише на залишкову, рудиментарну прив’язаність носіїв певного типу ідентичності до зниклого імперського світу, їхню роздвоєність між українською реальністю та уявною східнослов’янською («руською») або ж ностальгійною совєтською спільністю.

Для того, щоб Україна «розкололася», як це пророкували ще від початку 1990-х деякі західні аналітики і до чого стреміли у 2000-х московські політтехнологи, потрібне було б зіткнення двох однаково сильних, ексклюзивних ідентичностей — зі своїми чіткими й непримиренними культурними кодами, наративами і по-літичними програмами. Умовний «Захід» мав такі — досить широко розпрацьовані — «націоналістичні» коди і наративи, і таку — «європейську» — програму, натомість умовний «Схід» був під цим оглядом досить аморфним та амбівалентним. Сконструювати такі квазінаціоналістичні наративи й альтернативну квазінаціональну ідентичність вдалося допіру після окупації регіону і встановлення там тоталітарної диктатури за моделлю лукашенківської Білорусі. Домінантна у регіоні «східнослов’янська» (чи пострадянська) версія української ідентичності була дискурсивно і репресивно очищена від українськості, внаслідок чого «східнослов’янськість» (і «пострадянськість») перетворилася на чисту бездомішкову «російськість» специфічно регіонального, загострено антиукраїнського типу.

У неокупованій частині України процеси розгорнулися в іншому, діаметрально протилежному напрямку: «східнослов’янський» (чи пострадянський) тип української ідентичності зазнав відчутної делегітимізації на нормативному рівні, оскільки його основний ідеологічний/ціннісний компонент — прив’язаність до росії, до «русского міра», до уявної «східнослов’янської» спільноти — виявився і політично, і морально скомпрометованим. І якщо у 2014 році ця делегітимізація була тільки частковою, бо зусиллями московської пропаганди вдалося поширити рятівний для цього типу ідентичності дискурс «націоналістичного» («західноукраїнського») путчу у Києві та, відповідно, необхідності російського вторгнення для захисту буцімто загрожених російськомовців на сході, то у 2022-у жодних правдоподібних виправдань для вторгнення не було.1 У Києві правив уряд, обраний більшістю голосів і на заході, і на сході; російськомовцям той уряд нічим не загрожував, бо й сам був переважно російськомовним; із росією він від самого початку намагався домовитися, проте раз у раз наражався з боку кремля на вимоги, які й жителям сходу багато в чому видавалися неприйнятними.

Російські ракети зробили у 2022-у те, чого до кінця не зробили у 2014-у російські танки: поставили хрест на нефортунному східному векторі української політики, випалили дотла міфологію «братства», «дружби» й «спорідненості», поцілили в саме осереддя української інфантильної «східнослов’янської» ідентичності — у бездумну прив’язаність до росії та уявної східнослов’янської спільноти, яка дискурсивно перетворювала їх із росіянами на «один народ»2.

___

1 У недавньому інтерв’ю мер Павлограда Анатолій Вершина (обраний у 2015-у, як і більшість регіональних керівників, від номінально «проросійського» Опозиційного блоку) визнав, що вісім років тому у місцевих жителів було «неоднозначне бачення ситуації», «можливо, в силу нерозуміння». Тепер — «ставлення до країни-агресора кардинально інше... Люди, які позитивно ставилися до росії, повністю змінили свої погляди. Чому? Ми все прекрасно розуміємо. Яка денацифікація? Кого денацифікувати? Наших «східняків», які у більшості російськомовні? Нас ніхто не утискав, нічого не забирав... Те, що зробила росія — це змінило погляди її симпатиків (...) На моє переконання, 30 років тому незалежність просто упала на нас, але ми цього не оцінили. Не оцінили, тому що не розуміли, що треба розбудовувати Україну, створювати сучасну армію для захисту своїх кордонів. Що стосується Павлограда, то моє враження, що в людей змінилося ставлення не лише до свого міста, а й до всієї України». (Українська правда, 15 червня 2022 р.)

2 Як емоційно написав на початку квітня (після Бучі) російськомовний письменник із Дніпра Ян Валетов, «российская армия — это тупое, жалкое, вороватое племя. Орда, пришедшая в Украину убивать, разрушать и грабить! Бросающее трупы своих убитых соратников на съедение собакам, но тащащее домой ворованные унитазы и электромясорубки. Вторая армия мира, состоящая из мародеров, насильников, убийц и наемников… И в каком бреду можно назвать украинцев и россиян одним народом?». (Українська правда, 2 квітня 2022 р.)

Микола РЯБЧУК.

Джерело: https://zbruc.eu/node/11433

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net