Переглядів: 127

Олександра МАТВІЙЧУК: «путін боїться не НАТО, путін боїться ідеї свободи»

Минулий рік увійде в історію не тільки як рік початку повномасштабної війни. У 2022-у Україна вперше отримала Нобелівську премію миру.

Лауреатом однієї з найпрестижніших нагород у світі стала правозахисна організація «Центр громадянських свобод». Утім, навіть така визначна для країни подія за традицією не обійшлася без бурхливого обговорення із засудженням у соцмережах. Українців обурило, що Нобелівський комітет вирішив цього разу розділити премію між правозахисниками росії, України та Білорусі. Багато хто побачив у цьому кроці бажання підживити старий радянський міф про «братні народи». Знайшлися й ті, хто вимагав від українських правозахисників показово відмовитися від отримання Нобеля.

Рішення Нобелівського комітету в Україні мало хто розглядав як антипутінський крок і як відзнаку опору спільному злу з боку правозахисників. Людей, які роками говорили про воєнні злочини, що їх чинила росій-ська армія в Чечні та Україні. Людей, які допомагали заарештованим учасникам протестів. Людей, яких не чули та намагалися маргіналізувати. Саме тому білоруський правозахисник Олесь Біляцький, чия країна фактично перебуває під окупацією росії, вже другий рік сидить у тюрмі, а діяльність російської організації «Меморіал», яка послідовно виступала проти війни в Україні всі роки, офіційно заборонили ще до початку повномасштабного вторгнення.

«Голос правозахисників нарешті став видимим», — каже виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, яка займається захистом прав уже понад 20 років. Її організація допомагала заарештованим на Майдані, першим політв’язням в окупованому Криму, серед яких були Олег Сенцов, Олександр Кольченко, розповідала про тортури росіян над полоненими в «Ізоляції».

Уже вісім років центр документує воєнні злочини російських окупантів і шукає нові юридичні механізми притягнення їх до відповідальності. Втім, сама Олександра мріє про часи, коли робота Центру громадянських свобод буде непотрібною для України.

В інтерв’ю «Українській правді» (https://www.pravda. com.ua) лауреатка Нобелівської премії миру розмірковує про майбутній трибунал над путіним, російських і білоруських правозахисників та свої плани після перемоги.

— Нобелівську премію миру отримували свого часу такі люди, як мати Тереза, Нельсон Мандела, Анрі Дюнан. Як ти почуваєшся в такій компанії?

— Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, і це дуже відповідально. Протягом десятиліть голосів правозахисників з нашого регіону не було чути. Зараз у нас з’явилася можливість зробити голос українських правозахисників і правозахисниць видимим.

— Погоджуюся щодо голосу українських правозахисників. Утім, Нобелівську премію миру ви цього року отримали з білоруським правозахисником Олесем Біляцьким і російською організацією «Меморіал». Це спричинило хвилю дискусій в українському суспільстві та навіть закликів відмовитися від премії. Що Нобелівський комітет хотів сказати таким рішенням? Чи можеш ти пояснити його логіку?

— Їхня логіка в тому, що правозахисники і їхня робота для утвердження прав людини і захисту людської гідності має величезне значення для стійкого миру в регіоні. Тому що мир і права людини — нерозривно пов’язані.

Ми на прикладі росії бачимо, що держава, яка системно порушує права людини, стає за-грозою не тільки для власних громадян, але і для всього ре-гіону і світу загалом.

Росія десятиліттями переслідувала правозахисників, убивала журналістів, розганяла мирні студентські демонстрації. Паралельно вела війни в різних країнах світу і використовувала воєнні злочини як метод ведення цих війн у Чечні, Грузії, Сирії, Малі, Лівії, в інших країнах, а розвинені демократії закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку путіну, вони продовжували вести бізнес as usual, вони будували «північні потоки».

Ну і, власне, тепер, маємо ситуацію повномасштабної війни в центрі Європи, коли вже всі розуміють: якщо ми не зупинимо путіна в Україні, то він піде далі. І це наслідок такої безвідповідальної політики, коли політичні рішення не ґрунтувалися на цінностях прав людини.

— Тобто світ нарешті почув не тільки голос правозахисників із України, а й правозахисників з росії та правозахисників із Білорусі. Я правильно розумію?

— Тут важливий момент. Я, коли мене самі журналісти питають за кордоном про реакцію української спільноти, завжди цим користуюся як можливістю пояснити, що саме викликає обурення. Бо коли ти бачиш: Україна, росія, Білорусь (саме в такій послідовності), то, звичайно, у людей це викликає обурення. Тому що це дуже починає нагадувати оцей радянський нафталіновий міф про «братні народи». Натомість усі розуміли, що це — велика брехня і нема ніяких «братніх народів». Є один народ, який домінує, є одна культура, яка домінує, одна мова, яка домінує.

І важливо пояснювати, що Нобелівська премія миру — вона не про країни, вона про людей. І якщо вже проводити якісь паралелі, то це паралель із спів-працею дисидентів, які боролися проти цілої тоталітарної радянської машини, які будували між собою невидимі горизонтальні зв’язки, щоб боротися за свободу і за людську гідність, і робили це з лозунгом за вашу і нашу свободу.

Це людська історія.

— Скажи, будь ласка, після початку повномасштабної війни ви якимось чином співпрацювали з «Меморіалом», з правозахисниками з Білорусі? Адже Олесь Біляцький сьогодні в тюрмі, і це фізично неможливо...

— Ми працювали і до початку війни. І коли Олеся Біляцького перший раз ув’язнювали за сфабрикованою кримінальною справою, я приїхала в Мінськ, була на цьому суді, коли оголошувався цей ганебний вирок. Ми працювали з «Вясною» спільно багато років. Ми бачили всі ці проблеми авторитарного режиму, це відображення загальної негативної тенденції, яке йде в регіоні. І законодавцем мод цієї тенденції в нашому регіоні є росія. І, власне, ми всі і в рамках національних кордонів, і, що важливо, на міжнародному рівні, бо права людини універсальні, з цим боролися.

Так само з «Меморіалом». Я можу сказати, що в мене нема жодних етичних застережень. Це люди, які довели відданість цінностям прав людини своєю роботою, а не просто словами. Але і слова важливі. Вони завжди називали війну війною, вони завжди говорили, що окупація Криму — це порушення міжнародного права. Вони всі ці вісім років працювали разом з нами для захисту і допомоги українським політичним в’язням. Ми спільно здійснювали місії документування. І в той момент, коли це стало для нас неможливим, вони збирали для нас інформацію — для них це було більш безпечно. І, власне, тому «Меморіал» зараз заборонений, а Олесь Біляцький — в тюрмі.

Я би сказала, що ця премія правозахисникам, які спільно борються проти спільного зла, яке знову намагається утвердитися і домінувати в нашій частині світу.

— Щодо спільного зла — я з тобою погоджуюся. Водночас важливі й обставини. Хтось із моїх знайомих правозахисників у розмові зауважив, що збоку ця ситуація все одно виглядає дивно. Це те саме, якби, наприклад, у 1942-у Нобелівську премію миру розділили між собою учасники Руху спротиву у Франції та Німеччині, а також правозахисники чи волонтери, які допомагали виживати людям у фронтових містах. Що б ти відповіла на такі закиди?

— Можна проводити різні паралелі. Але загалом контекст сюрреалістичний.

Ще раз: Нобелівська премія миру вручається під час війни, яка почалася не в лютому 2022 року, а в лютому 2014-го. Під час війни, яка є дуже кривавою, тому що росія спеціально вчиняє воєнні злочини проти ци-вільного населення. Це її метод, як цю війну виграти. Страждають мільйони людей, тому що росія через біль хоче зламати спротив й окупувати країну.

Тому паралелі можуть бути дуже різними, але сам контекст дуже болючий.

— Якщо, знову ж таки, згадувати минуле. Другу світову війну, то в ті роки Нобелівський комітет взагалі не вручав Премію миру…

— Мені складно домислювати, що хотів сказати і як приймав рішення Нобелівський комі-тет. Ми дізнаємося про це через 50 років, коли оприлюднять поки що тимчасово засекречені документи.

Але я бачу величезну кризу з розумінням прав людини. І вона не стосується тільки питання повномасштабної війни, яку веде російська федерація. Бо коли я на всіх міжнародних майданчиках кажу, що це не війна двох країн, а це війна двох систем — авторитаризму і демократії, — то я знаю, про що говорю.

Бо всі ці роки ми, правозахисники, спостерігали, що навіть у країнах розвиненої демократії починали набирати вагу сили, які відкрито ставлять під сумнів універсальні принципи «Загальної декларації прав людини». Зараз навіть у країнах розвиненої демократії люди, які живуть і приймають рішення, зокрема, яку владу обирати і яка має бути програма у цієї влади, — це покоління, які є не так носіями цінностей прав людини, як тими, хто їх успадкував, як споживачі цінностей прав людини. Вони за них не боролися.

«Цінності — це те, що визначає твою поведінку не тоді, коли тобі легко». Я спеціально цю фразу вставила в нобелівську промову. Бо коли ми говоримо про цінності прав людини, це не просто словосполучення, яке треба говорити, оскільки так належить. Це те, що визначає твою поведінку.

А в країнах розвиненої демократії сучасні покоління здатні легко обмінювати права людини і свободи на якісь там економічні досягнення, на ілюзію безпеки, на якісь там обіцянки якоїсь там величі. Тобто вони не розуміють, що таке свобода і що таке права людини, і тому проводять такий розмін. І це дуже небезпечне явище. Тому що (ще раз) права людини і мир — дуже взаємопов’язані.

— Якщо ти вже згадала саму церемонію вручення Нобелівської премії миру, хотіла би зачитати два уривки промов. Слова Олександри Матвійчук: «Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію». І слова керівника «Меморіалу» Яна Рачинського: «Зовсім не варто говорити про національну або будь-яку іншу колективну провину хоча б тому, що поняття «колективна провина» рішуче відкидається правовою свідомістю». Що б ти відповіла своєму колезі, до якого ти ставишся, безумовно, з повагою?

— Мені дивно пояснювати «Меморіалу», тому що хто, як не вони, розуміють значення відповідальності й ось цього непокараного зла для того, яким буде наше майбутнє.

Я здогадуюся, що мій колега, певно, мав на увазі юридичний концепт вини. Бо є різниця між юридичним концептом вини і відповідальністю. Бо дійсно, якщо говорити про юриспруденцію, то вина — це те, що ти зробив своїми руками. Але ж мова зараз іде не про це.

(Далі буде).

Севгіль МУСАЄВА.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua