У вроцлавській перукарні

Нокаут.

Я у моїй улюбленій перукарні у Вроцлаві приводжу до ладу втомлене погодними умовами та сценічними ескападами волосся. Біляву чарівницю звати Таміла. Я в повному захопленні від того, що вона — з Одеси! У мене вельми виняткове ставлення до цього міста. Мене понесло… Спогади про родичів з вулиці Бебеля, 56, наші з татом відвідини міста його молодості, «Одеські оповідання» Ісака Бабеля, одеський шмонцес, одеська мова… До того ж, щойно завершилися приголомшливо вдалі виступи у Вроцлавському польському театрі, на сцені якого три дні поспіль буяла Одеса 1920-х у формі вистави Яна Шурмея «Zmierzch-switem…», якраз за славнозвісними оповіданнями Бабеля.

Ух! Вифонтанувавши все своє захоплення, я врешті притихла. Тепла вода приємно потекла на маківку.

— Чи ваші рідні у безпеці? — цікавлюся.

— Так… усі в Одесі. Якби не чоловік, я би в жизнь з Одеси не виїхала.

— Але ж там стріляли… І ще можуть…

— Та… шо там они мне стреляли пару раз. Там тихо…

Таміла дуже стримана, спокійна, зосереджена, а в очах… щось таке… Несамовитий погляд… Звідкілясь... з мого дитинства, чи що?.. Вправними рухами роблячи масаж моєї ейфорійної голови, Таміла перериває тишу. Тихесенько так, із задумою муркотить:

— Я дзвонила додому. Так мама каже: тюлька на Привозе есть, бомби не падают, жить можно.

Цікаво, що українці без почуття гумору робили б? Та просто не були б українцями! Нації б не існувало.

Ми розговорилися. Я розповіла, що у виставі про Одесу втілююся в найпотужніший її символ: Молдаванку, описаний у класичній літературі й оспіваний у піснях легендарний мікрорайон Одеси.

— Та ви шо? Надо же! — спалахують зеленими вогниками очі Таміли. — Так я там жила якийсь час, на вулиці N. І, я вам скажу, коли переїхала до помешкання мого брата, він мене попередив: у квартирі над нами коти…тупотять. Пререпитую: як то — тупотять? «Увидишь, там целое стадо!» — каже. Наступного ранку чую: гугуп, луп-луп-луп… Таки тупотять!..

Мої вимиті коси огортаються рушником.

— Так там, виявляється, чудачка одна живе, Рая, а у неї — десятеро котів. Під Новий рік якось стукіт у двері. Відчиняю — Рая. Такая сєбє, туда-сюда, з чолкою до глаз і з пляшкою коньяку. Вибачте, мовляв, за гармидер постійний: «Мои коты — бешеные, скачут на шкафы, а потом оттуда — на пол». Ось і галас. Кажу їй: «Та зачем вы, я ж коньяк не п’ю»...

З моїм волоссям у рушнику ми переміщаємося назад до крісла з люстром.

— Так ця Рая, виявляється, працює на Привозі! Мегафонщицею. Оголошення різні в трубу читає. Коли говорить — її ж майже не зрозуміти... То як же вона в мегафон?..

У моє волосся втирається несамовито пахучий бальзам. Клеопатра…

— А як щодо типового одеського мовного колориту?

— Еее… молодь, на жаль, вже того кайфу не відчуває, то й не переймає якось традицій. Але люди похилого і середнього віку — так!

Бальзам втирається. Рівень чаю, який люб’язно подала мені шефиня перукарні у золотому горнятку, колихаючись, знижується. Виринає намальована всередині горнятка зелена гілочка пальми…

— Ой, Молдаванка!.. Там такие персонажи живут… — набирає обертів Таміла. — Там, на вулиці N, есть Моня. Ну, ніхто не знаєт, как єго звать… Моня — і всьо. Просто його всі знають. Так стою я на кухні, а він проходить повз моє вікно (Таміла проходить у дзеркалі повз мою спину) і раптом повертається назад, зазирає (Таміла вигинається кицькою, округленооко заглядає у вікно-люстро) і замолаживаєт: «Добрый день. Вам сосед не нужен?». «Добрый день. Нет», — кажу. Моня: «Хотите, я могу помочь вам похудеть?..». Я: «Ой, идите с Богом». Моня — місцевий алкоголік: ну, п’є там собі, понятно… Працює електриком в прокуратурі. «Они меня ни в жизнь не выгонят, потому что без меня в электросистеме не разберутся». Ну, такий ось Моня.

Моє волосся зникає у космічному ковпаку, згори якого починає йти пара.

— А ще одна чудачка з нашого будинку за квартиру не платила роками. Так її до суду викликали. Справа — чорним по білому, але вона відмазалася. Якось приходимо до неї і так, здалека, мовляв, тут хтось з мешканців за хату не платить. Може, ви знаєте щось? А вона: «А ви не трусітесь. Хто трусітся, того і трусят». Справу в суді закрили, а чудачка живе собі, як і жила. Надо же… — і обтяті кінчики мого волосся спадають на лінолеум. Як пір’їни…

— А «Русскій корабль…» — там одеські моряки були?

— Це був острів Зміїний.

— Ну, да. Але там моряки були?

— Нє, солдати. Ай, Господі!..

Таміла сушить щіткою мої пасма і з усмішкою в кутику вуст додає:

— А Катерину таки убрали!

Тиша. Цікаво: спілкуємося українською, а тільки-но заговоримо про Одесу, Таміла переходить на «одеську».

— Да, вы правы. У нас говорять «мой двор». Почти нихто не хочет бросать коммуналок, все сжились… Вот так и мои родители. И да, в каждом дворе — свои, как вы говорите, рецидивисты… В своём дворе никого не трогают, такой закон. Даже защищают. Воры с Молдаванки... это очень колоритный народ. Какие персонажи!

Моє волосся висушене. Гладеньке, «підгодоване» вітамінами.

— Чоловік точно не впізнає! — пророкую, примружуючи око.

— Ги…

І я раптом відчуваю, що не хочу звідси йти. Відтак знімаю жовто-синій браслет з руки, котрий якось сплела собі, і простягаю Тамілі. Вона бере його і широченно всміхається: «Дякую! А закріпіть мені його! Шоб не слетел».

Щаслива, неначе наповнена теплим південним світлом, потискую долоню Таміли. «Мені дуже приємно було з вами спілкуватися», — обдаровує мене глибоким, філософським поглядом Таміла. «Мені також…». Ми хвильку вдивляємося одна в одну. А потім обіймаємося. «Кушайте тюльку. Ми обов’язково переможемо, тримаймося!» — зачиняю за собою двері і роблю крок у полуденну примару сонця, що не зовсім вдало виконує свою роль наприкінці листопада.

Роксана ВИКАЛЮК.

Вроцлав — Берлін.

28.11.2022 р.